Гнат стояв біля вікна, барабанячи пальцями по підвіконню. За склом мрячив дрібний дощ, перетворюючи березневий вечір на сіру пелену.
У квартирі висіла важка тиша, що переривалася лише тихими схлипуваннями Марини та шарудінням сумок, у які вона квапливо складала речі.
– Щоб за годину духу твого тут не було, – процідив він, не обертаючись. – І дитину забирай.
– Гнате, схаменись! – голос Марини тремтів. – Куди ми підемо? У мене навіть грошей немає на оренду квартири!
– Це твої проблеми, – відрізав він. – Треба було думати, перш ніж за моєю спиною з подругами шушукатися.
П’ятирічний Сашко, який не розумів того, що відбувається, притискався до маминої ноги, та злякано дивився на батька широко розплющеними очима.
– Тату, не проганяй нас, – пролепетав малюк.
Гнат нарешті обернувся. Його погляд був холодний, як крига.
– Я все сказав. Геть звідси!
Марина, притиснувши до себе сина, востаннє подивилася на чоловіка:
– Ти ще пошкодуєш про це, Гнате. Присягаюся, пошкодуєш.
Вхідні двері зачинилися. Гнат налив собі біленької й посміхнувся. Пошкодує? Навряд. Без нього ця невдаха далеко не піде.
Місяць зневірятиметься по орендованих квартирах – і приповзе назад, благаючи прийняти її. Але він буде непохитний.
Він і уявити не міг, як сильно помиляється…
…Минуло п’ять років. Гнат сидів за столиком у ресторані «Панорама», неуважно вивчаючи карту напоїв. Навпроти влаштувався його діловий партнер Віктор, з яким вони обговорювали чергову угоду.
– Подивися, яка жінка! – раптом свиснув Віктор, киваючи у бік входу.
Гнат недбало повернув голову і завмер. В ресторан входила Марина. Але ж яка! Стильна чорна сукня підкреслювала ідеальну фігуру, дорогі прикраси мерехтіли у світлі кришталевих люстр.
Вона випромінювала впевненість та гідність. Поруч із нею йшов хлопчик років десяти у бездоганному костюмі – їхній син Сашко.
– Доброго вечора, панове, – пролунав мелодійний голос. Це був метрдотель. – Мадам Марино Олександрівно, ваш столик готовий.
– Мадам? – прошепотів приголомшений Гнат. – Ти її знаєш?
– Ще б пак! – хмикнув Віктор. – Марина Олександрівна – власниця мережі елітних спа-салонів «Перлина». Починала з нуля, а тепер її бізнес оцінюється у мільйони. Найрозумніша жінка!
Гнат відчув, як земля йде з-під ніг. Та сама Марина, яку він виставив за двері з однією торбою речей? Яка, на його думку, мала мерзнути в злиднях?
– Вибачте, – промимрив він Вікторові й, наче під гіпнозом, попрямував до їхнього столика.
– Марино… – почав він.
Вона звела очі. У них не було ні здивування, ні страху – лише холодний спокій.
– Доброго дня, Гнате. Давно не бачились.
– Мамо, хто це? – Запитав Саша, з цікавістю розглядаючи незнайомця.
Ці слова вдарили Гната болючіше за ляпас. Власний син не впізнав його. Та і як міг впізнати? П’ять років, це ціле життя для дитини.
– Це… – Марина на мить зам’ялася, – просто знайомий, любий. Зробімо замовлення.
– Просто знайомий? – Гнат відчув, як усередині все закипає. – Я його батько!
Сашко відвів очі від меню:
– А, то це ви та сама людина, яка нас вигнала? – у голосі хлопчика не було ні образи, ні злості – тільки ввічлива байдужість. – Мама казала, що ви так вчинили, бо були не готові до справжньої родини.
– Сашко, – м’яко зупинила його Марина, – давай не будемо про це зараз.
– Можна сісти? – Гнат присунув стілець, не чекаючи дозволу.
– Взагалі-то ми чекаємо на дядька Андрія, – зауважив Сашко. – Він обіцяв показати мені нову програму для 3-Д моделювання. Я хочу стати архітектором, як він.
– Дядька Андрія? – Гнат перевів погляд на Марину. Вона спокійно поправила серветку:
– Так, мого чоловіка. Ми разом уже три роки.
Гнат відчув, як до горла підступає грудка. Три роки… Поки він тішив своє самолюбство, його син знайшов нового батька.
– Марино, можна з тобою поговорити? Наодинці, – його голос зрадливо здригнувся.
– Не думаю, що це гарна ідея, – вона похитала головою. – Все, що треба було сказати, ми сказали п’ять років тому. Ти зробив свій вибір, ми – свій.
У цей момент до столика підійшов високий чоловік років сорока, з добрими очима та усмішкою.
– Вибач за запізнення, люба. Затори.
– Андрію! – Сашко радісно схопився. – Ти приніс програму?
– Звісно, чемпіон! – Андрій погладив хлопчика по волоссю і тільки потім помітив Гната. – Добрий вечір.
– Гнат уже йде, – твердо сказала Марина.
Гнат повільно підвівся з-за столу, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Андрій, помітивши його стан, виявив несподівану великодушність:
– Може, приєднаєтесь до нас? Думаю, вам є про що поговорити.
– Дякую, – хрипко сказав Гнат і опустився на стілець.
За столом повисла незграбна тиша. Офіціант приніс меню, і всі вдали, що захоплені його вивченням. Нарешті, Андрій порушив мовчання:
– Сашко, покажи мені свої останні ескізи. Ти казав, що вигадав щось цікаве для шкільного проєкту.
Хлопчик з ентузіазмом дістав із рюкзака планшет і пересів ближче до Андрія. Вони заглибилися в обговорення, залишивши Гната та Марину наодинці.
– Я не знав… – почав Ігнат.
– Чого ти не знав? – тихо спитала Марина. – Що ми виживемо без тебе? Що я зможу збудувати бізнес? Чи, що Саша виросте чудовим хлопчиком без твоєї участі?
– Усього, – чесно зізнався він. – Я був сліпий. Я егоїстично думав лише про себе, про свою кар’єру.
– Знаєш, а я ж повинна сказати тобі дякую – задумливо сказала Марина.
– Дякую? – здивувався Гнат.
– Так. Той вечір змінив моє життя. Я зрозуміла, що більше нікому не дозволю вирішувати за мене!
– Почала з малого – відкрила невеликий салон краси. Працювала по шістнадцять годин на добу. Сашко часто засинав прямо там, на дивані в кутку.
Вона помовчала, дивлячись на сина, який щось захоплено пояснював Андрію.
– Потім з’явилися постійні клієнти, я взяла кредит, відчинила другий салон. Постійно навчалася нового, підвищувала рівень своїх знань.
– А коли вечорами укладала Сашка спати, то обіцяла йому, що все буде добре. І знаєш, що? Я дотрималася цієї обіцянки.
Гнат слухав, не перериваючи. Кожне слово було точно в ціль, змушуючи усвідомлювати глибину своєї помилки.
– А потім я зустріла Андрія, – посміхнулася Марина. – Він прийшов у салон, як клієнт – уявляєш, успішний архітектор, який стежить за собою.
– Ми розмовляли, і виявилося, що у нас багато спільного. Він теж починав із нуля, теж багато працював. І головне – він одразу прийняв Сашка.
– Він хороша людина, – змушений був визнати Гнат.
– Найкращий, – твердо сказала Марина. – Знаєш, що він зробив, коли дізнався, що Сашко цікавиться архітектурою?
– Став брати його у свою студію, щоб вивчати основи проєктування. Вони разом створюють 3-Д моделі, обговорюють сучасні тенденції.
– Андрій бачить у ньому не просто дитину своєї дружини, а особистість, людину з інтересами та мріями.
Гнат відчув, як до горла підступає грудка. Він згадав, як відмахувався від маленького Сашка, коли той просив погратися з ним, як дратувався через його дитячі запитання та галас.
– Я все зіпсував, так? – тихо спитав він.
– Ти просто показав нам, що ми гідні найкращого, – спокійно відповіла Марина. – І ми це найкраще знайшли.
У цей момент Сашко та Андрій повернулися до їхньої розмови. Хлопчик сяяв від гордості:
– Мамо, уявляєш, дядько Андрій сказав, що мій проєкт можна буде показати на справжній архітектурній виставці! Щоправда, потрібно ще трохи доопрацювати деталі.
– Це чудово, любий! – усміхнулася Марина.
– Сашко, – несподівано для самого себе промовив Гнат, – можна мені також подивитися твій проєкт?
Хлопчик на секунду забарився, потім перевів запитальний погляд на Андрія. Той ледь помітно кивнув головою.
– Добре, – погодився Сашко і простяг планшет. – Це проєкт екологічного житлового комплексу. Бачите, тут сонячні панелі на даху, а тут система збору дощової води.
Гнат уважно слухав пояснення сина, дивуючись глибині його знань, та продуманості проєкту. Кожна деталь була на своєму місці, кожне рішення мало обґрунтування. У свої одинадцять років Сашко міркував, як справжній професіонал.
– Це справді вражає, – щиро сказав Гнат. – Ти великий молодець.
– Дякую, – вперше за вечір Гнат побачив, що Сашко посміхнувся йому. – Дядько Андрій мені казав, що головне в архітектурі – це увага до деталей, та турбота про людей, які надалі житимуть у твоїх будинках.
– Твій дядько Андрій безперечно має рацію, – кивнув Ігнат, відчуваючи, як важко йому даються ці слова.
Вечір добігав кінця. Офіціант приніс рахунок, який Андрій негайно забрав собі, відхиливши спроби Гната заплатити за всіх.
– Знаєте, – сказав Андрій, коли вони вийшли з ресторану, – якщо Сашко не проти, ви могли б іноді зустрічатися. У присутності когось із нас, звісно.
Марина промовчала, але не стала заперечувати. Сашко замислився, потім кивнув:
– Можна. Тільки давайте без обіцянок, гаразд? Просто побачимо, що вийде.
– Без обіцянок, – погодився Гнат, розуміючи, що це найбільше, на що він може розраховувати.
Вони попрощалися. Гнат дивився вслід сім’ї, що віддаляється – Андрій тримав Марину за руку, Сашко щось захоплено розповідав, розмахуючи руками. Вони були щасливі та цілісні без нього.
Діставши телефон, Гнат набрав номер свого психотерапевта:
– Доброго дня, лікарю. Пам’ятаєте, ви казали, що мені потрібно навчитися приймати наслідки своїх рішень? Здається, я ладен почати працювати над цим. По-справжньому готовий.
Дощ скінчився, і в калюжах відбивалося зоряне небо. Десь вдалині блимали вогні хмарочосів – може, одного разу серед них з’явиться будівля, спроєктована його сином.
І це буде чудово, навіть, якщо Гнат буде спостерігати за цим збоку. Кажуть, за свої помилки треба платити, – і він сплатив по повній…
Перш ніж приймати доленосні рішення, сім разів відміряйте, і лише раз відріжте, – щоб напевно.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
