– Тобто, як це вигнав?
– Та ось так, синочку. Взяв і вигнав. Десять років його обробляла, годувала-поїла, штани йому прала і сорочки прасувала, а він узяв – і після десяти років шлюбу сказав, що більше зі мною сім’ї та кохання не хоче.
– І що далі?
– А нічого, синку. Квартира його дошлюбна, сам знаєш, у свою я Віру пустила, їй з двома дітьми орендовану квартиру точно не потягнути.
– Ось що за мужики пішли, суцільні… Чоловік узяв її й кинув із маленькими на руках, як і мене, добре ще, що дітей не нажили, а то б з ними блукати по орендованих кутах довелося.
– Я до тебе одразу приїхала, сам розумієш – у Віри там і місця немає навіть для розкладачки, і так в одній втрьох, куди вже там я. А в тебе якраз кімната вільна.
– Чи скажеш, що мати тобі зайва?
– Ні, звісно, що ти? Проходь, давай покажу, куди речі скласти можна.
– Тільки, мамо, відразу кажу, у мене тут парубоцький барліг, приятелі приходять, буває, що й дівчата, так що, сама розумієш, атмосфера буде не тиха та самотня.
– Я, звичайно, намагатимуся тихіше, якщо що, але…
– Ой, ну не вчи вчену. У комуналках я по молодості не жила, чи що?
– Та мені й ненадовго, вже за пару місяців знайду житло. Років п’ять тому взагалі б іпотеку взяла, та тільки зараз ставки такі, що можна і не мріяти з моєю зарплатою.
– Та й навіщо, якщо в мене квартира, за фактом, є.
Михайло кивнув головою. Так, із цими квартирами у них намалювалася кумедна ситуація.
Сестру три роки тому вигнав із дому чоловік. Награвся в сім’ю, та й залишилася молода жінка з двома дітьми на руках і з мізерними аліментами.
Добре, що мізки у Віри були й вона додумалася ще за тими, адекватними відсотковими ставками, взяти в іпотеку однокімнатну в будинку, що будується.
Іпотека була від забудовника, у ролі першого внеску пішли гроші, вторговані від продажу сільського будинку бабусі, зарплатні їй цілком вистачало, щоб гасити вчасно щомісячний внесок, але тільки за умови, що їй буде де жити.
Платити за оренду і квартиру, що будується, вона одночасно не потягнула б. Як і не змогла взяти в іпотеку вже готове житло.
Можна було б, звичайно, брати квартиру в старому фонді, але там не всі продавці згодні були чекати, поки банк погодить іпотеку – на найдешевші варіанти дуже швидко знаходилися покупці за готівку та «ось прямо зараз», тож у Віри з вторинним ринком справи теж не задалися.
От і вирішила тоді їхня мати, Єлизавета В’ячеславівна, що Віра ті п’ять років, що будуватиметься її квартира, поживе разом із дітьми на її території.
Адже жінка після того, як вийшла заміж, перебралася до чоловіка, а свою квартиру здавала, тому що все одно там ніхто не жив: Віра начебто була досить щасливо одружена.
Хто ж знав, що чоловік такий фортель викине, а Мишко ще до вступу матері у другий шлюб залишив батьківську квартиру й придбав свою власну.
Єлизавета В’ячеславівна, пригадується, навіть злякалася тоді, що син чимось незаконним займається.
Заспокоїлася лише, коли зарплатну відомість побачила і переконалася, що айтівцям справді дуже добре платять за умови, що людина знайде потрібне місце і справді розбирається у своїй сфері діяльності.
І хто ж знав, що її власний чоловік так вирішить з нею вчинити!
Адже десять років у шлюбі, та й не молоді, щоб туди-сюди бігати. Раз познайомилися у зрілому віці й десять років прожили, то вже й до кінця разом повинні бути…
Мишкові ідея жити з кимось зовсім не подобалася. Він був переконаним одинаком і навіть для стосунків собі знайшов таку саму любительку «гостьового шлюбу»: щоб пару разів на тиждень зустрітися в когось, провести разом час, а потім розбігтися.
І ніхто поряд не хропе, не стягує ковдру, не заставляє своїми баночками ванну і навіть не бурчить з приводу того, що партнер знову розкидав свої шкарпетки.
У своїй квартирі розкидай усе, як хочеш: все одно самому потім збирати та прати, нікому ніякого дискомфорту не завдаси…
Але й маму вигнати Мишко теж не міг. Адже це мати. На світ привела, виховала, дала гарну освіту, завдяки якій Мишко і зміг у досить молодому віці придбати власне житло.
Тим більше, що потерпіти треба було всього кілька місяців, а то й менше, адже у матері була хороша зарплата, а ринок орендованого житла в їхньому місті досить великий, щоб навіть найвибагливіша людина могла знайти собі квартиру до смаку.
Так що матір він розмістив у більшій кімнаті комфортабельно, того ж вечора докупив недостатні предмети гігієни.
Він приготувався трохи приборкати свої парубоцькі замашки, оскільки, зрозуміло, що негоже заганяти в умови дискомфорту людину, що потрапила у важку життєву ситуацію.
Не очікував він, що в умови дискомфорту почнуть заганяти його.
– Мишко, це ти що таке їси? – обурилася мама одного літнього вечора, коли втомлений після роботи, як пес, Михайло сів повечеряти пельменями.
– Пельмені, – пояснив він. Наче це й так було незрозуміло.
– Синку, там же хімія одна!
Михайло зітхнув і насилу стримався, щоб не закотити очі. Так, мамо, саме час дорослого мужика, якому під сорок років, вчити секретів правильного та здорового харчування.
– Мамо, я взагалі-то домашні купую.
– Вони ж коштують, як крило від літака, – здивувалася жінка.
– Можу собі дозволити, – знизав він плечима.
– Ні, синку, це нікуди не годиться. Гаразд, скажімо, домашні пельмені – це ще куди не йшло. Але їх треба робити самому. Інакше це ось твоє харчування – підживлення твоїх власних лінощів, виходить.
– Так, мамо, відмахавши в офісі чотирнадцять годин з терміновими дедлайнами та всякими раптовими авралами, я маю право трохи полінуватися.
– А тепер, з твого дозволу, я поїм спокійно свої пельмені на своїй кухні! Якщо можна, без коментарів. До речі, як там справи з квартирою?
– А ти що, матір вже вигнати хочеш? Ось, значить, як я сина виховала, – Михайло зітхнув і таки закотив очі. Бо минуло вже майже два місяці з обумовленого терміну, а віз був і нині там.
І на думку закрадалися підозри, що мама, як лисиця зі старої казки, хоче влаштуватися у сина на постійній основі.
Ну а чого б і ні, враховуючи, що Михайло демонстрував дотримання всіх законів гостинності: забивав холодильник продуктами з урахуванням не лише своїх, а й маминих уподобань, не брав із неї жодної гривні за ці продукти та комуналку.
А ще – дозволив зробити їй перестановку на її смак у тій кімнаті, що виділив на час проживання:
– Синку, мені зручніше буде, якщо шафа туди, крісло туди, телевізор на ту стіну, ну а ти потім, коли я з’їду, все поміняєш назад, якщо захочеш.
Мабуть, саме останнє призвело до того, що мати відчула себе господинею. І на початку третього місяця її “гостювання” Мишко, повернувшись додому з роботи, з подивом і роздратуванням виявив, що частина його речей із квартири буквально випарувалася.
Декілька улюблених футболок, домашні штани, прикольна піжама з не зовсім пристойною картинкою, подарунок дівчини, до речі…
Також не вистачало кількох старих зарядок від минулих телефонів, які Мишко зазвичай роздавав друзям, у яких їх зарядні пристрої губилися або ставали непридатними.
Зміни торкнулися і кухні: звичний посуд, який чоловік сам вибирав ще при заселенні, був замінений на новий, причому підібраний на мамин смак.
Якщо Мишко віддавав перевагу напівпрозорим чорним тарілкам і мискам, то мама затарилася типовими «квіточками» і «розписом», який не підходив ні Михайлу, ні його кухні.
– Мамо, що це все означає? Якого біса ти вирішила наводити порядки в моєму житті та пхати носа туди, куди не слід?
– Синку, ну не кип’ятись ти! Скоро зрозумієш, що я все зробила, як краще. Та й вирішила я, що раз теж тут живу, настав час у твоєму барлозі навести трохи затишку. До речі, я бачила у продажу дуже гарний килим та…
– Ти. Тут. Не. Живеш! – Рубано, виділяючи кожне слово, промовив Михайло. – У нас була домовленість, що ти з’їдеш за два місяці.
– Ну, синку, що я можу вдіяти, якщо хорошої квартири мені поки що не потрапило? Та і якщо я залишуся в тебе, то зможу допомогти Вірі швидше погасити іпотеку, їй з дітьми, знаєш, несолодко доводиться. З огляду на те що…
– Враховуючи, що ти збираєшся допомагати Вірі, не варто цього робити моїм коштом! Збирай манатки та вали хоч на орендовану, хоч до Віри, – я більше бачити тебе тут не хочу!
Залишок вечора у Михайла пройшов продуктивно – він замовляв нові речі замість викинутих матір’ю, а заразом – проводив ревізію з метою з’ясувати, що ще мати визнала «старим», «непотрібним» або «не придатним для користування».
Загальна сума збитків перевищила п’ятнадцять тисяч. Звичайно, вимагати ці гроші у матері Михайло не став, але виставив її додому наступного ж ранку.
Тільки переночувати й дозволив, бо ввечері ні готелю, ні хоч якусь квартиру вже не знайти.
А вже через тиждень йому про байдужість і егоїзм висловилася сестра:
– У тебе, брате, є вільна кімната, міг би й поселити в себе маму, – бо вона в нас одна.
Сестра була послана слідом за матінкою, оскільки одна справа – дозволити людині у себе пожити, й зовсім інша – дозволяти командувати собою у своєму будинку, як маленькою дитиною.
Ні, дякую, Мишко не для того всю молодість горбатився на власне житло, щоб жити в комуналці.
І, до речі, два місяці життя з мамою змусило згадати, чому саме і він, і сестра так поспішали швидше втекти з батьківського дому.
Мама у них, як з’ясувалося, з віком не змінилася, тож краще нехай тримається якомога далі від сина та його житла. Бо він вже не в тому віці, щоб мама йому вказувала, та сварила за непослух…
Залишайте свої відгуки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
