Ганна Георгіївна діловито накривала на стіл, поки її чоловік Сергій Вікторович говорив телефоном.
– Все просто чудово, Ігорьку, – рапортував чоловік. – Власне, як планували, так усе й вийшло. Тож не хвилюйся, ми з матір’ю в шоколаді.
– Привіт йому передай, – пробурмотіла Ганна Георгіївна, закінчуючи сервірування.
– Привіт тобі від мами, – сказав у слухавку Сергій Вікторович. – Вона тобі пізніше зателефонує.
Чоловік закінчив розмову і подивився на годинник.
– Щось Нінка затримується, – сказав він. – Не схоже на неї.
– Скучив? – глузливо запитала його дружина.
У відповідь чоловік лише хмикнув.
– Гаразд, семеро на одного не чекають, – заявила Ганна Георгіївна. – Сама винна, що запізнилася.
Літнє подружжя сіло за стіл. Вони вже хотіли розпочинати трапезу, як пролунав сигнал домофона.
– З’явилася, – недбало сказав Сергій Вікторович.
– У Нінки ж ключі є, чого вона в домофон ломиться? – здивована Ганна Георгіївна пішла відчиняти.
Але то була не Ніна. За кілька хвилин розгублена Ганна Георгіївна розмовляла у передпокої з незнайомим молодим чоловіком.
– Як це поїхала? – питала жінка. – Куди? Коли?
– Це не має значення, – відповів візитер. – А ви протягом години маєте залишити квартиру.
До передпокою з коридору визирнув Сергій Вікторович.
– Що відбувається? – спитав він у дружини, й перевів погляд на незнайомця. – Ви хто?
– Я спадкоємець покійного, – сказав той. – Скоро сюди заїде моя родина, дружина та маленький син. Вас тут не повинно бути.
Пенсіонери спантеличено переглянулися. Гість вичікувально дивився на них.
– Вам допомогти, чи самі впораєтеся?
Ганна Георгіївна з чоловіком перезирнулися.
– Нікуди ми не підемо, – заявив Сергій Вікторович. – Поки не поговоримо з дочкою.
Молодий гість тільки посміхнувся.
– Що ж, я попередив вас. Сподіваюся, нерви у вас міцні.
Ніна з’явилася на світ не такою, як всі. У дівчинки одна нога була на п’ять сантиметрів коротша за іншу. І цього факту вистачило, щоб вона стала вигнанцем у власній родині.
Через два роки після появи Ніни, на світ з’явився її молодший брат Олександр – гарний і абсолютно здоровий малюк. Батьки полегшено видихнули.
До речі, саме поява молодшого брата врятувала Ніну від дитячого будинку, куди батьки серйозно хотіли її здати.
І Ганна Георгіївна, і Сергій Вікторович у молодості були красенями, зберігши породистість навіть потім, у пенсійному віці. Кульгаюча Ніна псувала їм всю сімейну ідилію.
– Гаразд, хай у няньках у брата буде, – заявив батько сімейства після довгих роздумів.
Так Ніна залишилася у сім’ї, яка її не поважала. А Ніна з нетерпінням чекала, коли їй виповниться вісімнадцять, щоб втекти з батьківського дому, куди очі дивляться.
Ні батько, ні мати не заперечували, коли дочка зібралася у самостійне життя. Сашко вже виріс, і няньки не потребував. Про вищу освіту навіть не йшлося, тож Ніна почала шукати роботу.
Спочатку їй дала притулок шкільна подруга Маргарита, єдина, хто не цькував Ніну в школі за її недугу.
Маргарита жила з батьками, які не дуже раділи присутності у своїй квартирі сторонньої людини, хай навіть кращої подруги дочки. Саме мати Рити, Софія Павлівна, підказала дівчині «тимчасовий вихід».
– У мене на роботі є одна людина, – сказала вона Ніні. – Нещодавно овдовів, лишився з маленьким сином на руках. Шукає помічницю з проживанням. Квартира в нього велика, людина далеко не бідна. Якщо ти не проти…
– Я за! – поспішно відповіла Ніна. – Дякую Вам, Софіє Павлівно, від щирого серця!
Так Ніна опинилася в будинку Олега Петровича. Чоловікові було вже далеко за сорок, а його синові Микиті тільки виповнилося п’ять років.
– Пізнє кохання, пізній шлюб, – сумно посміхався Олег Петрович. – І ось така іронія долі.
На стіні висів портрет гарної молодої жінки, якої нещодавно не стало – дружини Олега Петровича.
Батько та син проживали у великій чотирикімнатній квартирі. Ніні було виділено окрему кімнату. Крім оплати за роботу, для дівчини було передбачено харчування за спільним столом.
– Просто готуватимеш для всіх, – пояснив Олег Петрович.
І в дівчини почалося нове життя. Сам господар цілими днями пропадав на роботі, а Ніна, окрім домашньої роботи, повністю взяла на себе турботу про Микиту.
На щастя, навички метушні з молодшим братом їй дуже стали в пригоді, і вони з хлопчиком чудово ладнали.
Поступово Ніна та Олег Петрович зблизилися, та стали справжніми друзями. Микита дуже прикипів душею до Ніни.
Саме Ніна відвела хлопчика в перший клас, та ходила на всі батьківські збори. Вона читала йому на ніч казки, та сиділа біля ліжка, коли Микита хворів.
Коли Микиті виповнилося десять років, він спитав Ніну, чи може називати її мамою. Молода жінка була дещо збентежена, і розповіла про все Олегу Петровичу.
– Я навіть не знаю, що йому відповісти, – зізналася вона батькові Микити.
– А сама ти як відчуваєш? – Запитав її Олег Петрович. – Це лише тобі вирішувати. Розумієш…
Чоловік на якийсь час замовк, збираючись з думками, а Ніна чомусь почала хвилюватися.
– Ніно, я давно про це думав, – Олег Петрович довго не міг наважитися сказати головне. – Я розумію, що набагато старше за тебе, але … Загалом, виходь за мене заміж.
Ніна від несподіванки відкрила рота.
– Якщо ти проти, я все зрозумію, – квапливо сказав чоловік. – Ти молода, гарна, а я вже майже пень трухлявий.
– Неправда! – Вигукнула Ніна. – Ви дуже цікавий чоловік. І я згодна!
Цього разу здивувався сам Олег Петрович.
– Ти впевнена?
Ніна закивала головою. Звісно, жодного весілля не було, їх просто розписали.
– На обслузі вирішив заощадити, – якось почув за своєю спиною Олег Петрович розмову колег.
Він не витримав і підійшов.
– Нісенітниця, – сказав, збентеживши їх, бо вони явно не знали, що чоловік їх чує. – Дружина коштує набагато дорожче за прислугу.
Ніну він балував, хоча вона нічого особливо не вимагала. Своїх дітей мати, у Ніни не вийшло. І вона все своє кохання щедро дарувала Микиті. Хлопчик відповідав їй взаємністю, караючи приятелів, які наважувалися насміхатися з кульгавості Ніни.
– Моя мама найкраща, зрозуміло? – пояснював Микита черговому невдасі, сидячи на ньому верхи.
Роки йшли, і ось Олег Петрович і Ніна вже з розчуленням милувалися Микитою на останньому дзвінку в школі, а потім і на випускному вечорі.
Микита вступив в університет в іншому місті й поїхав, залишивши Ніну та Олега Петровича удвох.
– Треба б тобі, Ніно, якісь курси закінчити, – казав Олег Петрович дружині.
Останнім часом ця тема виринала все частіше.
– Які курси? – сміялась Ніна. – Мені вже тридцять.
– Ну то й що? У інститут до тридцяти п’яти приймають, якщо не помиляюся.
Чоловік ненадовго замислився.
– Ти маєш рацію, – сказав він. – До біса курси. Ми тебе в інститут влаштуємо.
Олег Петрович у своїй фірмі обіймав посаду фінансового директора, і саме він готував дружину для вступу. І у Ніни все вийшло.
Звичайно, через вік вона помітно виділялася на тлі більшості студентів, проте змогла і диплом отримати, і насолодитися студентським життям. А потім чоловік рекомендував випускницю своєму приятелю.
– Просто дай їй шанс, – попросив Олег Петрович. – Не впорається, я все зрозумію.
Але у Ніни справи пішли цілком успішно. А Олега Петровича не стало через два роки.
У чоловіка уві сні зупинилося серце, і він не прокинувся. Ніна божеволіла від горя. На поховання батька приїхав Микита, що подорослішав. Між мачухою та пасинком, як і раніше, були теплі стосунки.
– Мамо, я на квартиру не претендую, – сказав Микита. – Живи спокійно. Ти заробила. Заслужила.
– Але ж ти теж спадкоємець, – намагалася заперечувати Ніна.
– Мамо, мені бабуся свою квартиру заповіла, – казав він. – Тож я не бездомний. Зате буде де зупинитися, якщо буду в гості приїжджати.
На тому й вирішили. Микита поїхав, а Ніні раптово зателефонувала мати.
– Доню, скільки ж років ми не бачилися, – незвично ласкаво співала у слухавку Ганна Георгіївна.
– Мамо? – здивувалася Ніна. – Звідки у тебе мій номер?
– Так Маргарита дала, – відповіла мати. – Я її нещодавно на вулиці зустріла. І вона про тебе все розповіла. Хочемо з батьком до тебе в гості прийти. Ти не заперечуєш?
У Ніни закалатало серце. Вона дуже хотіла, щоб батьки самі побачили, як налагодилося життя їхньої «бракованої» доньки. І вона сказала матері свою адресу.
– Краса в тебе, доню! – захоплювалася мати, гуляючи по кімнатах.
Сергій Вікторович також оцінив успіхи Ніни. Молода жінка була готова літати від щастя. Вона накрила чудовий стіл, щоб прийняти батьків, як слід.
– Ніно, непросто вони тобою зацікавилися, – попереджала Маргарита. – Я вже сама не рада, що твій номер дала.
– Ти все правильно зробила, – переконувала Ніна. – Не уявляєш, як мені їх не вистачало все життя.
Подруга тільки хитала головою, а Ніна сяяла. З того дня Ганна Георгіївна та Сергій Вікторович до Ніни зачастили, і вона завжди намагалася прийняти батьків на найвищому рівні.
Якось за столом батьки поводилися дуже дивно, весь час переглядалися і перешіптувалися. Зрештою, Сергій Вікторович підвівся зі свого місця.
– Скажи ти їй, – наказав він дружині, й пішов на балкон.
– Що трапилося? – Ніна з тривогою дивилася на матір.
– Вирішили ми з Сергієм у тебе залишитись жити. А у нашій квартирі нехай брат твій облаштовується, – повідомила Ганна Георгіївна.
– Тобі одній тут все одно надто багато місця. А твій брат із дружиною та дитиною разом із її батьками в їхній трикімнатній туляться – хіба це справедливо?
Ніна намагалася щось сказати, але мати не надала їй такої можливості.
– Радуйся, що знову знайшла батьків, – заявила жінка. – Завтра речі перевеземо.
Маргарита хапалася за голову.
– Ніно, я ж тебе попереджудала, – казала вона. – Я все дізналася. У Сашка дружина, та ще стерво, а ваші батьки все частіше хворіти почали. Ось їх на тебе і вирішили зіпхнути. Будеш за ними горщики виносити.
– І що мені робити? – у розпачі питала Ніна.
– Гнати їх у шию! – наполягала Маргарита.
– Але я не зможу…
Мати на той час вже господарювала в квартирі дочки, а Ніна в розпачі не знала, як їй протистояти. Тим більше, що батько завжди ставав на бік дружини, розмовляючи з дочкою звичним недбалим тоном.
– А ти спробуй нас вигнати, – з викликом казав він їй. – Та я всім розповім, яка ти дочка.
Маргарита вирішила зателефонувати Микиті, та розповісти про ситуацію Ніни.
І пасинок примчав на допомогу, переконавши Ніну тимчасово пожити на орендованій квартирі, поки він розбирається із «загарбниками». П’ятирічний син Микити, Славік влаштував пенсіонерам справжнє пекло.
А дружина Олена навіть заохочувала витівки хлопчика, і сама всіляко намагалася псувати батькам Ніни життя.
Пенсіонери довго не могли потрапити до вбиральні, на кухні щосили господарювала Олена. А ще пара любила запрошувати гостей, та влаштовувати галасливі вечірки. Телефон Ніни весь цей час був для батьків недоступним.
У результаті, Ганна Георгіївна та Сергій Вікторович здалися, та з’їхали. І Микита повідомив мачуху, що вона може повертатися додому.
– Мамо, навіть не думай шкодувати їх, – переконував він Ніну. – Я все знаю. Вони тебе все життя не шанували, і ти їм нічого не винна.
Для проведення «операції з виселення», Микита взяв на роботі відпустку. Тому до її закінчення Олена, Микита та Славік залишилися погостювати у Ніни.
Жінка була щасливою, що, попри всі зневіряння, вона і мама, і бабуся, і була коханою дружиною. Як далі складеться її життя, вона не знала. Головне, що в неї є робота, дах над головою, та любляча родина…
