Історія, що передається в родині чоловіка з покоління в покоління. Мені розповів її чоловік, йому дід, а тому прадід – Ардавазд, про нього і його сім’ї і піде мова в історії.
Жив Ардавазд з сім’єю в невеликому гірському селі. Жили бідно, але дружно і добре.
Ардавазд заробляв на життя розведенням худоби, а дружина – красуня Гаяне – за порядком в будинку стежила та трьох діточок виховувала. Так і жили, поки не прийшла в будинок біда. Хтось почав худобу і птицю переслідувати.
Спочатку на вовка та на рись грішили, але от дивина – не загризли, не потягли (отара була перерахована по головах), а саме задушили і тут же біля сараю кинули.
Вже Ардавазд і пастки хитрі ставив, і сам з рушницею у дворі всю ніч чатував, але нікого так і не побачив. І козел мовчав.
Зазвичай в отарі овець тримають козла, він їх і по пасовиську водить, куди козел – туди і вівці, і якщо хижака почує, відразу благим криком кричить, а цей мовчить.
Перейнявся пастух, а тут ще одна біда трапилася – став середній син скаржитися, що хтось ночами йому спати не дає.
То за волосся смикне, то вухо викрутить, а то і ковдру стягне. Причому, інші хлопці нічого не чули, хоча і спали всі в одній кімнаті.
Кілька днів хлопець скаржився батькові і матері на невидимого капосника, і тут батько згадав повір’я одне – дав синові шпильку і покарав, мовляв, коли знову прийде та смикати стане, ти очі-то відкрий, а як побачиш окаянного, відразу шпильку в нього застроми і міцно застебни, він і зникне. Так Ардавазд хотів сина заспокоїти.
Вночі хлопчикові не спалося, мабуть, від страху і очікування, яке незабаром увінчалося успіхом.
Відчуває, хтось за волосся смикнув – він очі і відкрив, а перед ним силует прозорий і трохи серпанком затягнутий.
Такого хлопець ніяк не очікував побачити і впав у ступор, а потім, згадавши наказ батька, швидко застромив в нього шпильку.
Силует сіпнувся, а по дому рознісся нелюдський крик, та такий, що вся сім’я повставала з ліжок. Всі стовпилися в дитячій кімнаті, середній син, трясучись і заїкаючись, намагався пояснити, що він трохи біса не спіймав, але ось тільки шпильку застебнути не встиг, а шайтана і сліду не було.
Посиділи трохи, заспокоїлися, і розійшлися по ліжках. На наступну ніч вирішив Ардавазд у ліжку сина почергувати – треба ж дізнатися, що з хлопцем твориться.
Як тільки всі поснули, запалив він свічку і біля ліжка сина поставив, а сам не спить – караул несе. І раптом бачить – біля ліжка туман згущується і набуває обрисів людського тіла, та тільки маленького зовсім, і метра не буде.
Недовго думаючи, підскочив Ардавазд до потоку туману і з усієї дурі встромив в нього шпильку, і застебнув швидше, поки біс не вирвався. А туман тим часом все більше ставав схожий на людину, тільки крихітну.
Уже вгадувалося зморшкувате обличчя, довга густа борода, штопання сорочка і темні штани. Ардавазд на стільці сидить, від страху ні живий ні мертвий. І тут чує у себе в голові голос:
«Розстебни шпильку, мужик, дай піду». Глянув на дідка – немає, мовчить, рот не відкривається, звідки ж тоді голос йде?
І знову чує: «Розстебни шпильку, я більше не потурбую тебе, піду і худоби торкатися не буду».
Виносити це мракобісся чоловік більше не міг, тремтячими руками він розстебнув шпильку, причому, дотику до одягу дідка не відчув, а той відразу розтанув в повітрі.
Від пережитих страхів пастух заснув мертвецьким сном, а прокинувся вранці від голосінь Гаяне – вся голова ще нестарого чоловіка була покрита сивиною.
Як виявилося, ніхто з дітей нічого не чув вночі, всі міцно спали. Довго думав Ардавазд – вже не приснилося, що не привиділося? Та тільки з тих пір овець і курей перестали душити.
Хто це був, я не знаю, чоловік каже – напевно, вірменський домовик. Історії цієї вже дуже багато років, швидше за все, вона обросла подробицями, ну, а вірити в неї чи ні – вирішувати, як завжди, вам.
