– Мамо, тато сьогодні прийде? – Шестирічна Катя сиділа на підвіконні, роздивляючись перехожих унизу.
– Звичайно прийде, – Світлана склала вимитий посуд. – Злізь звідти, скільки разів говорити.
– Ні, не прийде, – озвався Мишко, не відриваючись від планшета. – Він учора казав, що там щось термінове на будівництві.
– Так, телефон швидко прибрав. Уроки зробив?
– Ну ма-ам…
– Ось що, мам. Давай, математика сама себе не вирішить.
Стукнули вхідні двері. Дмитро пройшов на кухню, навіть не роззувшись.
– Діма, черевики…
– Та я знаю, знаю, – він роздратовано скинув взуття. – Що там на вечерю?
– Як завжди, що приготувала, те й на вечерю.
– Знову починаєш?
– Я навіть не починала. Просто говорю, як є.
Дмитро сів за стіл, уткнувшись у телефон. Катя зістрибнула з підвіконня:
– Тату, а ти завтра вдома будеш? Ми в садку виготовляли…
– Не знаю, там побачимо.
– Дімо, – Світлана сперлася на стіл. – Може хоч раз нормально поговориш із дитиною?
– А я як говорю? – Він підняв очі від екрана. – Що ти вічно чіпляєшся?
– Я чіпляюся? Серйозно? Ти коли востаннє з дітьми гуляв? Зі школи забирав? На батьківські збори ходив?
– Почалося, – Дмитро підвівся з-за столу. – У мене робота, між іншим. Це ти тут прохолоджуєш цілими днями.
– Що?
– То! Подумаєш, на пів ставки у поліклініці. А я орю, як віл.
– Нічого собі прохолоджуюся! – Світлана підвищила голос. – А хто дітей по всіх гуртках розвозить? Хто о шостій ранку встає, щоб приготувати сніданок? Хто…
– Все, годі! – Дмитро стукнув кулаком по столу. – Набридло! Щодня одне й те саме!
Катя злякано притислася до стіни. З кімнати визирнув Мишко.
– Діти, йдіть до себе, – тихо сказала Світлана.
– Та хай дивляться! – Дмитро розвів руками. – Нехай бачать, яка у них матір істеричка!
– Істеричка? – Світлана стиснула кулаки. – Знаєш що…
– Знаю! Все знаю! Зараз почнеш про те, як тобі важко, як ти втомлюєшся…
– А ти не втомлюєшся? Тільки й чую – я втомився, я працюю, я, я, я! А я що, залізна?
Мишко взяв сестру за руку і потяг у дитячу. Вони вже звикли до таких сцен.
– Ось що, – Дмитро схопив куртку. – Я так більше не можу. Годі з мене!
– І куди ти зібрався?
– До матері. А завтра подаю на розлучення.
Світла завмерла. Кілька секунд на кухні стояла тиша.
– Що, прямо так одразу й на розлучення? – її голос став несподівано спокійним.
– Так! – Він уже натягував черевики. – Дістало все!
– Ясно, – Світла сперлася на одвірок. – І що далі?
– У сенсі?
– Ну ось розлучимося ми. Що далі? Діти із ким залишаться?
– Як із ким? З тобою, звичайно! – Дмитро застиг із курткою в руках.
– А чому це зі мною?
– У сенсі чому? Ти ж мати!
– Чудово, – Світлана посміхнулася. – Отже. Якщо ти вирішив розлучатися, діти залишаться з тобою!
– Чого?!
– Того. Я їх на світ божий привела, вигодувала, виняньчила. Тепер твоя черга!
– Ти що несеш?
– А що таке? – Вона знизала плечима. – Я на повну ставку вийду, буду кар’єру будувати. Аліменти платитиму справно, на вихідних забиратиму. Справедливо?
– Ти… не можеш так!
– Чому це не можу? Дуже можу. Ти ж хотів волі? От і займешся нарешті вихованням. О шостій ранку вставатимеш, сніданки готуватимеш, до школи водитимеш…
– Знущаєшся? – Дмитро нервово зім’яв куртку. – Я не зможу! У мене робота!
– А я, значить, можу? У мене, не робота?
– Але ж… але так не робиться!
– Чому? – Світлана схрестила руки на грудях. – Бо ти чоловік? Так ось він, справжній чоловік – втікає від відповідальності, як стало трохи складніше?
Дмитро мовчав, переступаючи з ноги на ногу.
– Що, язик проковтнув? – Продовжувала Світлана. – Як вихитуватись, то ти перший! Як дітей на себе брати – одразу в кущі?
– Я не готовий…
– А я, значить, була готова? Мене хтось питав? Ні, дорогий. Хочеш розлучення – будь ласка! Тільки умови тепер я диктую!
Дмитро простояв у передпокої ще хвилин п’ять, смикаючи куртку, потім мовчки розвернувся, і пішов. Світлана притулилася до стіни, й прикрила очі. З дитячої долинули кроки.
– Мамо, – Мишко обережно визирнув з-за дверей. – Тато, правда, більше не прийде?
– Прийде, куди він подінеться, – Світлана випросталася. – Ану, йди сюди. І сестру клич.
Діти несміливо вийшли в коридор.
– Так, уважно слухайте. Що б не трапилося, ви ні в чому не винні. Зрозуміло?
– А тато нас більше не любить? – Катя шморгнула носом.
– Любить, звісно. Просто, дорослі іноді поводяться, як маленькі. Особливо, коли бояться відповідальності.
– Це як? – Не зрозумів Мишко.
– Ось дивись. Пам’ятаєш, ти хом’яка просив? А потім зрозумів, що його доглядати треба, клітку чистити, годувати вчасно…
– Ну, так. Тільки я все робив!
– Саме так. А тато… – Світлана замовкла, підбираючи слова. – Загалом, ідіть спати. Завтра розберемося.
Вночі надійшло повідомлення: “Я у матері. Давай усе спокійно обговоримо”.
Світлана не відповіла. Вранці, коли вона збирала Катю в садок, зателефонувала свекруха.
– Світлано, що трапилося? Діма учора приїхав, сам не свій.
– А що він розповів?
– Та нічого до ладу. Сидить, бубонить щось про розлучення, про то, що ти його шантажуєш…
– Шантажую? – Світлана мало не випустила гребінця. – Ні, це ви чули? Я його шантажую?
– Тихіше, тихіше, – зітхнула свекруха. – Я ж просто питаю.
– Ніно Петрівно, а ви його спитайте, як він зібрався розлучатися? Хто дітей виховуватиме? Він про це думав – покинув сім’ю, та гуляй – вільний?
– Ну, що ти так…
– А як? Як ще? Десять років я все тягла – дім, дітей, роботу. А що він? Тільки й чую – втомився, зайнятий, потім!
У слухавці повисла мовчанка.
– Гаразд, вибачте, – Світлана взяла себе в руки. – Мені дітей вести час.
– Світлано, може…
– Все, мені справді час.
День пройшов, як у тумані. У поліклініці колеги косилися – Світлана була сама не своя, розсіяна, все падало з рук. Після роботи, забравши дітей, вона ледве дотерпіла додому. І тут дзвінок у двері.
На порозі стояв Дмитро.
– Поговоримо?
– Про що? – Світлана притулилася до одвірка. – На мою думку, вчора все обговорили.
– Світлано, ну що ти починаєш? Які діти зі мною? Ти ж розумієш, що це маячня.
– Маячня? – Вона примружилася. – Тобто, коли ти їх ростиш – це маячня, а коли я – це нормально?
– У мене робота! Відповідальність!
– А в мене що? Хобі?
З кімнати визирнула Катя.
– Тату!
– Привіт, маленька, – Дмитро зам’явся. – Я тут із мамою поговорити…
– Іди до себе, Катя, – твердо сказала Світлана. – Нам із татом треба дорослі питання обговорити.
– Знову лаятиметеся?
– Ні, – Світлана похитала головою. – Ми просто поговоримо. Іди.
Коли двері в дитячу зачинилися, вона повернулася до чоловіка:
– Отже. Або ти повертаєшся, і починаєш нормально брати участь у житті сім’ї, або…
– Або що? Дітей мені віддаси? – Він спробував усміхнутися, але вийшло нервово. – Кинь, ти це не серйозно.
– Думаєш? – Світлана пройшла на кухню. – Знаєш, я вчора всю ніч не спала. Думала. І знаєш, якого висновку дійшла?
– Якого?
– Що ти просто прикриваєшся роботою? Тобі так зручно – прийти, кинути, як все дістало, і на диван. А я, крутись, як хочеш.
– Нічого я не прикриваюсь! У мене реально…
– Відповідальність, так-так. А я тут із дітьми прохолоджуюся. Чотири години сну, вічні збори в школі, приготування, прибирання, уроки… Прохолоджуюся, так?
– Слухай, – Дмитро сів за стіл. – Давай спокійно все обговоримо. Може, сходимо до…
– До психолога? – Перебила Світлана. – Ні. Я своє рішення озвучила, або повертаєшся і реально стаєш батьком, а не гостем вечорами, або береш дітей, і виховуєш сам.
– Та як я їх виховуватиму? Я нічого не вмію!
– А я вміла? Мене хтось учив? Навчишся, не маленький.
– Світла, ну зрозумій…
– Ні, це ти зрозумій, – вона сперлася на стіл. – Я десять років усе на собі тягла! Досить! Вирішуй – чи сім’я, чи воля. Але воля – лише з дітьми.
– Який ультиматум…
– Не подобається? А мені подобалося всі ці роки одній крутитись? Думаєш, було легко?
У коридорі почулися кроки – Мишко крався до кухні підслуховувати.
– Ану, марш у кімнату! – Гукнула Світлана. Кроки затихли. – То що вирішуєш?
Дмитро мовчав, роздивляючись свої руки.
– Я подумаю.
– Думай. Лише недовго. А то я теж багато думати почну.
Він підвівся, пом’явся біля дверей:
– Може, я того… лишусь сьогодні?
– Ні, – Світлана похитала головою. – Іди думай. У мами думається краще.
За три дні Дмитро з’явився знову. На цей раз із якимись паперами.
– Ось, – поклав документи на стіл. – Я все обдумав.
Світлана взяла аркуші, пробігла очима:
– Відмова від батьківських прав? Серйозно?
– А що ти хотіла? – Він розвів руками. – Я ж казав, що не потягну сам дітей.
– Тобто, зовсім відмовляєшся? – Світлана повільно поклала папери. – Взагалі?
– Ну, а що робити? Ти ж мене приперла до стіни!
– Я тебе приперла? – вона засміялася, але не весело. – Ні, ви подивіться на нього! Я його приперла!
– А що? Сама сказала – або діти зі мною, або…
– Або бути звичайним батьком! Просто бути батьком, розумієш? Не просто рахуватися, а бути!
У передпокої задзвонив телефон. Світлана глянула на екран:
– Алло, Ніно Петрівно? Так, тут… тут, ваш син приніс документи. Відмова від батьківських прав, уявляєте?
Зі слухавки долинуло щось невиразне.
– Так, прямо так. Зовсім. Зовсім, – голос Світлани дзвенів. – Приїжджайте, помилуйтеся своїм…
Дмитро вихопив у неї телефон:
– Мамо, не слухай її! Вона просто…
– Що я просто? – Світлана вирвала телефон назад. – Ніно Петрівно, він справді вирішив відмовитися. Зовсім. Каже, не потягне. Робота у нього, відповідальність. А діти це так, баласт…
– Я такого не казав!
– А як це розуміти? – Вона жбурнула телефон на диван. – Як це розуміти?
– Ти ж сама сказала…
– Я сказала бути батьком! Нормальним батьком! А що ти вибрав?
На кухні з’явився Мишко:
– Мамо, що трапилося?
– Нічого, – Світлана насилу посміхнулася. – Іди до сестри, пограйте.
– Тату, ти повернешся?
Дмитро завмер, дивлячись у підлогу:
– Я постараюсь приїжджати…
– Геть звідси! – Тихо сказала Світлана. – Негайно!
– Світлано…
– Я сказала – геть! – Вона схопила папери. – Забирай свою відмову, та йди!
– Мамо? – Мишко злякано переводив погляд з одного з батьків, на іншого.
– Все добре, синку, – Світлана глибоко вдихнула. – Тато вже йде. На завжди!
Дмитро позадкував до виходу:
– Я потім… я зателефоную…
– Не треба, – вона похитала головою. – Просто йди.
Коли двері зачинилися, Світлана обняла сина:
– Ну, допоможеш мені зібрати речі?
– Куди ми поїдемо?
– На море, – вона посміхнулася крізь сльози. – Пам’ятаєш, ти хотів побачити дельфінів?
За тиждень вони вже були в Одесі. Світлана зняла невелику квартиру неподалік моря, влаштувалася в приватну клініку. Діти пішли в нову школу.
Ніна Петрівна дзвонила щодня:
– Свєточко, може повернетеся? Він одумається…
– Не повернемося, – твердо відповіла Світлана. – Досить!
– Він же місця собі не знаходить.
– Правда? – Світлана дивилася, як діти будують фортеці з піску на пляжі. – А батьківські права не хоче відновити?
– Ну, поки що ні…
– Саме так. Все, Ніно Петрівно, не дзвоніть мені більше з цим. Ми поїхали не для того, щоб повернутись.
Вона сиділа на березі, спостерігаючи, як Мишко вчить Катю плавати. Хвилі накочували на пісок, змиваючи сліди. Десь далеко дійсно плавали дельфіни.
– Мамо, дивись! – Кричала Катя. – Я сама!
– Бачу, сонечко, – усміхалася Світлана. – Бачу.
До зими від Дмитра надійшло довге повідомлення. Писав, що не мав рації, що одумався, що сумує. Світлана не відповіла – просто видалила.
Ніна Петрівна приїхала у гості навесні:
– Як ви тут?
– Добре, – Світлана, сидячи на балконі, розливала чай. Внизу шуміло море. – Діти у школі відмінники, між іншим.
– А він усе питає…
– Не треба, – перебила Світлана. – Просто, не треба.
– Розумію, – свекруха зітхнула. – Знаєш, це ж я його таким виховала. Все сама, сама… А він звик, що за нього все зроблять.
– Буває.
– Ти пробач мені.
– За що? – Світлана знизала плечима. – Те виросло, що виросло.
Вони сиділи на балконі, пили чай, і мовчали. Внизу шуміло море, кричали чайки. У сусідньому дворі грали діти.
– Мамо, ми прийшли! – долинуло з передпокою.
– Ідіть сюди, – гукнула Світлана. – Бабуся приїхала!
Діти влетіли на балкон, навперебій розповідаючи шкільні новини. Ніна Петрівна крадькома витирала сльози.
А потім була вечеря, розмови, сміх. Звичайний вечір, звичайної родини. Просто тепер у них було море за вікном, і ніякого жалю за минулим.
– Знаєш, – сказала ввечері Ніна Петрівна, – я думала, ти не впораєшся.
– Я теж так думала, – посміхнулася Світлана. – А потім зрозуміла – впораюся. Куди подітися.
– І правильно, – кивнула свекруха. – Правильно все зробила.
Минуло два роки. Дмитро зрідка писав дітям у соцмережах, але далі коментарів “як справи” не заходив. Мишко зазвичай відповідав парою слів, Катя просто ставила лайки.
У клініці Світлану підвищили до старшої медсестри. Графік став зручнішим, зарплата вища. Мишко зайнявся серфінгом, з вікна їхньої квартири було видно, як він щоранку тягне дошку на пляж. Катя записалася в художню школу – малювала море, чайок, дельфінів.
Ніна Петрівна приїжджала раз на три місяці. Якось за вечерею вона запитала:
– Діма дзвонив тут, питав, чи можна влітку приїхати, побачитися з дітьми.
Світлана знизала плечима:
– Нехай із дітьми домовляється. Вони вже більші, самі вирішать.
– А ти?
– А що я? Життя не закінчується на одній людині. Особливо, якщо ця людина сама все закінчила.
Вона подивилася у вікно – Мишко повертався з тренування, засмаглий, із дошкою під пахвою. На пляжі вже збиралися відпочиваючі.
Починався новий курортний сезон. А життя продовжувалося, хоч і розпочате з чистого аркушу, але вже таке насичене, вільне, щасливе…
