– Мамо, ну навіщо тобі полуниця за такою ціною? – скривилася Поліна і відсунула лоток із ягодами на дальню полицю холодильника. – Тобі ж на чоботи збирати.
Софія Леонідівна тоді промовчала. Подумала, ну, може, й справді, донька справу каже. Може, й нема чого їй, пенсіонерці, купувати полуницю на початку літа. Звісно, хотілося. Звісно, вона заслужила.
Але, на думку доньки, це було «дорого». Значить, дорого.
***
Поліна приїжджала без приводу. Дрібна, рухлива, донька завжди здавалася Софії Леонідівні надто швидкою, ніби життя рухалося з прискоренням.
– Ось, порадувала себе, – Поліна мимохідь показала каблучку, покрутивши долонею. – Заслужила, між іншим.
Софія Леонідівна кивнула і поставила чайник. Каблучка була гарною, з темною зеленою бірюзою в срібній оправі.
Скільки вона коштувала, Софія Леонідівна питати не стала, – не її справа. Донька доросла, заробляє, нехай радіє.
Але потім Поліна відчинила холодильник та розпочала ревізію. Витягла пачку сиру, подивилася дату, поклала назад. Посунула кефір, зазирнула за молоко. А потім побачила полуницю.
– Знову? – Поліна підійняла брову. – Мамо, ну ми ж з тобою говорили! Тобі на зимові чоботи відкладати, а ти на ягоди витрачаєшся. Це не ощадливо!
Софія Леонідівна стояла біля плити.
– Поліно, це мої гроші, – зауважила вона. – Я сама якось вирішу, що купувати.
Поліна хмикнула, але сперечатися не стала. Допила чай, цмокнула матір і поїхала. Каблучка з бірюзою блиснула, коли Поліна махнула рукою на прощання.
Софія Леонідівна прибрала зі столу, протерла клейонку і дістала полуницю. Вимила, поклала в миску, дістала сметану і сіла їсти не квапливо по одній ягідці. Смачно було, але десь усередині засіла скалка.
А за три дні Поліна подзвонила.
***
– Мамо, я тут подумала, – затараторила вона, – хочу дітей тобі на вихідні підкинути? Можна, га? Їм би повітря, зелені, бабусиної їжі. А то сидять у місті, бліді, як борошно.
Софія Леонідівна жила не за містом, звичайна квартира на другому поверсі, з видом на двір. Ніякого особливого повітря. Але Поліна говорила впевнено, ніби сама вірила у свої слова.
Софія Леонідівна погодилася, і в суботу вранці донька привезла онуків. Кирило та Настя були погодками. Дітей вона привезла, а грошей на їх утримання не дала.
– Я закрутилася, – зауважила Поліна, вже стоячи однією ногою за порогом. – Купи їм щось нормальне, га? Не напівфабрикати.
Софія Леонідівна кивнула й зачинила двері. Вона постояла в передпокої, дивлячись на дві пари кросівок біля порога, – одні були з розв’язаними шнурками, другі – з потертими задниками, й пішла на ринок.
Вона купила молоду телятину, бо онуки люблять тюфтелі. Сир фермерський, бо Настя їсть тільки такий. Черешню, бо літо. Яблука, бо Кирюша гризе їх, як насіння.
Сік у скляній пляшці, не пакетований, Поліна не схвалила б. Масло, сметану, борошно для пиріжків.
Грошей, відкладених на чоботи, помітно поменшало.
– Ну й добре, – зітхнула вона.
***
Бабусину їжу онуки їли так, що Софії Леонідівні ставало радісно і тривожно водночас. Радісно, – бо їдять, а тривожно, – бо грошей до наступної пенсії залишилося всього нічого.
У неділю увечері Поліна приїхала засмагла, відпочила, просочена чимось квітковим.
– Ой, які вони в тебе рожеві! – Вона вщипнула дев’ятирічного Кирила за щоку, через що той спочатку скривився, а потім посміхнувся бабусі та сестрі. – Прямо видно, що бабуся годувала. Все-таки домашня їжа – це інше.
А потім, уже у дверях, обернулася:
– Тільки ти їм солодкого не давай багато. Настя каже, вони їли пиріжки. Мамо, ну навіщо? Борошно, олія – це ж калорії, а вони в мене й так не Дюймовочки.
Софія Леонідівна знову кивнула. Але коли дочка виходила, вона притримала її за лікоть.
– Поліно, – тихо мовила вона. – Наступного разу, якщо привозиш дітей, залишай гроші на продукти.
Поліна розсміялася, коротко, не злісно, скоріше здивовано.
– Мамо, ну ти чого?! Це ж онуки. Тобі що, для онуків шкода?
Двері зачинилися. Софія Леонідівна прибрала зі столу, вимила посуд та витерла плиту. Потім сіла на табуретку. У тиші добре думається. Втім, тоді вона ще не думала, просто сиділа.
Надвечір зайшла сусідка Ганна.
– Мій теж так, – зітхнула Ганна, коли Софія Леонідівна розповіла про вихідні. – Вітька вважав, що мати зобов’язана. Щомісяця – «мамо, підкинь», «мамо, посидь із Льошкою», «мамо, нам би на ремонт». А я терпіла. Потім перестала.
– І що?
Ганна знизала плечима, дістала з кишені карамельку, розгорнула.
– За пів року навчився сам. Дружина його побурчала, звісно. Зате тепер дзвонить, питає – мамо, як ти? Не “мам, дай”, а “мам, як ти”. Різницю відчуваєш?
Софія Леонідівна відчувала.
– Ну, у нас інше, – зауважила вона.
Ганна промовчала.
А за тиждень Поліна зателефонувала знову.
***
– Привезу тобі їх у п’ятницю ввечері, – сказала вона. – Купи м’ясо, тільки свіже, не заморожене. Фрукти, але ніяких бананів, вони товстіють від них. Лохину, якщо знайдеш. Молоко сільське, не магазинне. І компот звари, а не цей пакетований сік.
Софія Леонідівна слухала і думала: домашнє молоко на ринку коштує, як крило від літака, а лохина – як два крила.
– А гроші? – Уточнила вона.
– Мамо, ну знову ти за своє! – Поліна зітхнула в слухавку так, ніби пояснювала очевидне дитині. – Тобі все одно робити нічого на пенсії. А дітям потрібне нормальне харчування. Ти ж бабуся.
Привезла у п’ятницю, знову без грошей. Натомість із пакетом брудної білизни: «закинь у прання, у мене машинка зламалася».
Софія Леонідівна випрала білизну, сходила на ринок і купила свіже м’ясо, стаканчик лохини, молоко сільське, сир, сметану, яйця.
Конверт із грошима на чоботи зовсім “схуд”. Софія Леонідівна взяла його в руки та зрозуміла, що до зимових чобіт їй тепер, як пішки до Києва.
Суботу та неділю вона провела біля плити. Борщ з телятиною, котлети, млинці з сиром, компот зі свіжої вишні. Онуки їли, вихваляли, просили добавки. Кирюша помітив:
– Бабусю, у тебе смачніше, ніж у кафе.
Настя кивнула, витираючи підборіддя долонею.
– А ви з мамою ходили в кафе? – уточнила Софія Леонідівна.
– Ага! – Настя полізла в кишеню, витягла телефон. – Дивись, мама нас водила на морозиво. Ось і Кирюша тут, і я.
Вона гортала фотографії, тикаючи пальцем в екран, ось морозиво, ось Кирюша зі змазаним ротом, ось карусель. А потім майнуло інше фото.
Поліна за столиком, але не з дітьми, – з подругами. Ресторан, не кафе, з білими скатертинами та свічками у келихах. На столі у тарілках лежали стейки, стояли салати, пляшка червоного.
– Це мама з тіткою Олею, – пояснила Настя байдуже, й кинула далі.
Софія Леонідівна дивилася на екран. Стейки та червоне на білих скатертинах. Поки вона годувала онуків і думала, як їй дотягнути до наступної пенсії, дочка розважалася.
Коли онуки пішли грати надвір, Софія Леонідівна дістала чистий аркуш паперу, взяла ручку і сіла писати проти кожного продукту ціну: м’ясо, сир, лохина, молоко, яйця, сметана, вишні, борошно, масло…
Внизу підвела межу, подивилася на суму і поклала аркуш на холодильник.
***
У неділю ввечері Поліна приїхала забирати дітей, знову задоволена, знову просочена чимось дорогим.
– Мамо, ну аромат який, – вона зазирнула в каструлю з залишками борщу. – Ти золота бабуся, я тобі серйозно говорю. Інші зовсім не хочуть з онуками сидіти, а ти завжди, будь ласка.
Софія Леонідівна мовчки простягла їй аркуш паперу.
– Що це? – Поліна подивилася з усмішкою. – Рецепт борщу?
– Це рахунок, – озвалася Софія Леонідівна. – За продукти. Все, що я витратила на дітей за ці вихідні.
Поліна прочитала, і посмішка сповзла з її обличчя.
– Ти жартуєш? – запитала вона.
– Не жартую. Ти кажеш, що полуниця для мене – це дорого. А годувати твоїх дітей телятиною та лохиною на мою пенсію – це, виходить, нормально?
Поліна почервоніла.
– Мамо, ти що?! – обурилася вона. – Це ж онуки. Твої рідні онуки. Тобі не соромно?
Софія Леонідівна подивилася на її каблучку. Потім перевела погляд на Поліну.
– На бірюзу вистачає! – мовила вона. – На ресторани із подругами вистачає! А на їжу своїм дітям – ні? І це при тому, що в тебе чоловік отримує дуже пристойно. Це мені має бути соромно?
Поліна смикнулася, ніби хотіла щось сказати, але тільки проковтнула. Обличчя стало розгубленим, і Софія Леонідівна подумала, що ніколи раніше не бачила у дочки такого виразу: щоки горять, а очі бігають.
– Звідки ти… – почала Поліна.
– Настя показала фотографії.
Поліна схопила пакет із речами, підхопила дітей та пішла. На порозі обернулася, і обличчя її стало твердим, чужим.
– Ти стала торгашкою, мамо! Бабусею, яка виставляє онукам рахунок за їжу! Вітаю!
Двері грюкнули. Софія Леонідівна постояла у передпокої і пішла до вітальні.
***
