Вже три місяці сперечаємося з братом з приводу мами. У неї після хвороби з’явилися проблеми з психікою, вона багато чого забуває і з нею дуже складно. Фактично за нею потрібно наглядати, як за маленькою дитиною, на що я не маю ні сил, ні часу. Найкраще рішення – інтернат, але брат проти. Каже, що це нелюдяно, але й до себе маму забирати не поспішає, каже, що йому нема куди її забирати, сам живе на території дружини.
Колись у нас була дружна сім’я – мама, тато, я та брат. Ми з братом погодки, пізні діти, батьки вже зневірилися дочекатися потомства. Мені зараз двадцять п’ять, братові двадцять шість, мамі сімдесят. До смерті тата все було добре.
Брат поїхав вчитися і залишився в іншому місті, знайшовши там собі дружину, я залишилася в рідному місті та будувала життя тут. Спочатку жила з батьками, а потім вийшла заміж та переїхала з чоловіком на орендовану квартиру. У планах були кредит на житло, діти та щасливе життя.
Але два роки тому помер тато, а мама після його смерті почала сильно здавати. Вона моментально якось постаріла, почала часто хворіти, а пів року тому її розбив інсульт. Усі думали, що це кінець, але лікарі змогли її витягти. Спочатку були проблеми з рухом і промовою, але вони згодом відновилися, а ось проблеми з психікою не зникли.
Лікарі сказали, що це вже назавжди, тому за мамою потрібен особливий догляд та нагляд. Ми з чоловіком були змушені переїхати до квартири мами, щоб доглядати її. Мені також довелося змінити роботу на ту, яка б дозволяла мені працювати з дому, бо одну маму залишати було не можна. Коли вона відновила рухову здатність, я думала, що стане легше.
Але стало лише гірше. Мама почала замовлятися, губитися в просторі, постійно поривалася кудись піти, а кілька разів і йшла, доводилося бігти за нею вулицею, а потім умовляти повернутися додому, а вона плакала і говорила, що її чоловік чекає на розі п’ятої аптеки, якої вже давно нема.
Це все дуже важко. Я погано спала, бо мені завжди здавалося, що мама кудись знову йде. Та й працювати майже не виходило, я не могла зосередитись ні на чому. Тоді чоловік і запропонував варіант з інтернатом.
– Насолода не з дешевих, але якщо ти вийдеш на нормальну роботу, ми зможемо потягнути. До того ж у тебе є брат, подзвони, обговори, може він зможе допомогти.
Я довго думала, а потім зрозуміла, що чоловік правий. Так більше не може тривати, всім буде краще, якщо мама житиме в інтернаті. Ми знайшли варіант, я з’їздила, подивилася, як там усе влаштовано, поспілкувалася з головним лікарем. Дорогувато, звичайно, але це був найкращий варіант у нашій ситуації.
Після візиту до інтернату я зателефонувала братові та описала ситуацію. Сподівалася, що як доросла людина, вона мене зрозуміє, але замість підтримки, хоч би моральної, отримала істерику.
– Що ти таке кажеш? Як маму можна до інтернату? Вона там буде одна, серед чужих людей, ще невідомо, як там із нею поводитимуться, у тебе взагалі серце є? – кричав він у трубку. – Чи просто хочеш маму з квартири вижити?
Я спробувала щось сказати на своє виправдання, але він і чути нічого не хотів. Я відступила і ще місяць все йшло, як і раніше. Але сили мене залишили остаточно, і я знову підняла цю тему. Але позиція брата не змінилася.
– Я проти! Мама нас виростила, ми повинні дбати про неї! Вона нас до інтернату не здала, хоча навряд чи з двома дітьми їй було легко, – заявляв брат.
– Ми зобов’язані, але мучуся тут одна я! Приїдь і забирай маму до себе, якщо ти такий добренький, – не витримала я.
– Я б і забрав, але сам живу на території дружини. Я не можу вішати на її шию дружини турботу про свекруху.
– Тобто мій чоловік про тещу піклуватися зобов’язаний, а твоя дружина про свекруху немає?
– Ну твій чоловік живе на території цієї самої тещі, тому так, зобов’язаний.
Я відповіла братові, що готова хоч завтра з’їхати з квартири й надати йому та його дружині можливість жити з мамою та віддавати їй борг. Брат сказав, що у нього тут робота, він не може так зірватися, а я просто хочу хоч на когось перекласти турботу про маму.
Це якийсь жах. Розумом я розумію, що треба визначати маму в інтернат, так усім буде спокійніше і легше, але в серці щемить сумнів і в голові постійно думка, що насправді я погана і невдячна дочка.
Але мене підтримує чоловік, який каже, що правильно буде визначити маму до спеціальної установи, де за нею буде догляд, а мені час жити своїм життям, а не маминим.
Вирішила, що якщо брат за тиждень не наважиться приїхати та доглядати маму, то я не буду його більше слухати, а сама оформлю маму в інтернат. Так насправді буде краще. А то поради роздавати всі спроможні, а коли потрібна реальна допомога, то брат одразу починає відхрещуватись роботою та дружиною.
