Взяла свекруху на підробіток у магазин, а на подяку отримала по голові шматком сиру

Повірте мені, як директору продуктового магазину з великим досвідом. Керівна робота не така солодка, як може здатися, на перший погляд.

Звичайно, я отримую більше інших працівників. Але й відповідальність на мені, лежить така, що теоретично можу і під суд потрапити, якщо трапиться щось.

І дуже погано, що цього не розуміють часом навіть найближчі люди. Ось, наприклад, моя свекруха Наталія Петрівна. На вигляд дуже мила, добра і, головне, розумна жінка.

А коли мені довелося зіткнутися з нею у робочих умовах, я ледве за голову не схопилася. Нахабна, дурна і, що найнепривабливіше, надмірно самолюбна. Починалося все мирно-тихо.

Свекруха приїхала до мене в гості та майже з порога почала скаржитися на життя. Нарікала на нудьгу і відсутність спілкування. Потім почала скиглити через фінансові труднощі.

– Пенсія копійчана. Роботи немає – не беруть нікуди через вік. А жити добре хочеться! – говорила вона, періодично припиваючи чай із великого кухля.

– Так, тяжко нині, тяжко… – Замислено відповіла я, вже приблизно розуміючи, про що йтиметься далі.

– От якби ти мене до себе в магазинчик влаштувала, я б на сьомому небі була. Тобі напевно постійно потрібен хтось. Ну, прибиральниці, скажімо. Або щоб товари розставляти на полицях. Я все це можу!

Мені коштувало великих зусиль хоча б подумати про таку можливість серйозно. Наталія Петрівна – жінка вже, скажемо прямо, літня. Їй 70 із хвостиком. Рухи не ті, розуміння сучасної системи торгівлі нульове. Знову ж таки, колектив у мене молодий. Як би вона вписалась у нього?

Але потім я раптово схвалила рішення, сама не розумію чому, і дала згоду. Запросила свекруху наступного дня на підробіток прибиральницею. Навіть офіційно оформлювати її поки що не стала… Як показали подальші події, абсолютно правильно зробила.

Так, я знаю, що не можна так робити, що всі співробітники обов’язково мають бути влаштовані. Але, даруйте, я директор, можу собі дозволити маленькі витівки.

Нікому ж шкоди не буде від того, що якась бабуся помиє підлогу в торговому залі, чи не так? Тим більше, що зі своїми обов’язками Петрівна справлялася дуже добре – явно старалася.

Щоправда, протрималася вона на роботі лише одну зміну. Потім вигнала її зі скандалом. Отже, наприкінці дня, вже після закриття, я вийшла до торгової зали та стала оглядати полиці з товарами.

Не пам’ятаю, що хотіла там знайти. Не має значення. Раптом погляд упав на Наталю Петрівну, що йшла до мене із задоволеною пикою та двома величезними пакетами в руках.

– А це що у вас там таке? – Запитала я, сподіваючись на краще.

– Так вечеря. У мене ж невістка – директор магазину, – свекруха грайливо штовхнула мене в плече. – Ось я й узяла по блату. Ковбаска тут, хліба, сирок якийсь. Ну так, лише потроху.

– Цього робити не можна. Я директор, так. Але магазин не мій, і просто так брати товари категорично заборонено. Це серйозне порушення. Підсудна справа.

– Так, але я ж…

– Не обговорюється. Продукти потрібно повернути на місце, і що раніше, то краще. А то, не дай боже, інші працівники помітять.

Слово за слово, зчепилися ми зі свекрухою прямо у торговому залі. Я голосно крикнула, що вона звільнена і бачити її більше не бажаю. Петрівна ж відповіла мені на це… влучним кидком шматком сиру мені у голову. Добре, що маленьким, а то й ґулю могла б отримати.

Але цього замало. Вже наступного ранку свекруха поскаржилася на мене моєму чоловікові. Докладно описала, як я відібрала в неї продукти, як звільнила її, як лаяла та ображала.

Ну, а той що зробить? Покивав головою, а потім мені поспівчував. Так і сказав: “Уявляю, яку ганьбу ти пережила. Пробач її”.

Пробачила, звичайно. Але з того часу зареклася приймати на роботу не тільки родичів, а й просто знайомих. А тобто ту категорію людей, яка одразу нахабніє, перебуваючи у тісному спілкуванні із керівництвом. У моєму магазині цьому не бути!

Ставте вподобайки та пищіть коментарі, що думаєте з цього приводу?