— Мама завтра переїжджає, — вимовив Кирило, із задоволенням відправляючи до рота шматок запеченої курки. Він сказав це так буденно, ніби повідомив прогноз погоди на завтра. У його голосі не було й тіні сумніву чи питання — лише констатація факту, загорнута в самовдоволене благодушність людини, яка прийняла єдино правильне рішення за всіх.
Аріна повільно опустила виделку на тарілку. Вона не гримнула нею, не кинула, а саме поклала — з якоюсь неприродною, вивіреною акуратністю. Звук дотику металу до фаянсу в цю мить здався оглушливим.
Вона неквапливо дожувала шматок салату, проковтнула і зробила ковток води зі склянки. Увесь цей час вона не зводила погляду з чоловіка. Її погляд був спокійним, уважним, майже дослідницьким, ніби бачила його вперше.
Кирило, захоплений вечерею і власною значущістю, цієї зміни в ній не помітив. Він чекав реакції, але реакції захопленої, сповненої вдячності за його турботу.
— Свою двійку буде здавати, — продовжив він, витираючи кутики рота серветкою. Він явно насолоджувався моментом. — Уявляєш, яка надбавка до пенсії? Та й нам допомога. Вона ж готує як богиня, ще й з прибиранням допоможе — тобі легше буде. Я вже й з рієлтором домовився, клієнти гарні знайшлись — пристойна молода родина.
Він сяяв. Сяяв, як начищений до блиску самовар. Був схожий на фокусника, який щойно витягнув із капелюха не просто кролика, а цілого слона — і тепер очікував шалених овацій.
Він вирішив, він усе організував, він ощасливив усіх: і свою маму, і свою дружину. Ідеальний син, ідеальний чоловік. От тільки Аріна не поспішала аплодувати.
Вона трохи нахилила голову, і на її вустах з’явилася усмішка. Але від цієї усмішки Кирилу раптом стало ніяково, мовби холод пробігся по спині. У ній не було радості чи тепла — лише крижаний, гострий, як лезо, інтерес хірурга, який вивчає операційне поле.
— Чудова ідея, любий, — її голос був рівним і спокійним, майже ніжним, що контрастувало з поглядом. — Просто геніальна. Але знаєш, що було б ще краще? Щоб нікому не було образливо. Щоб усе було по-чесному.
Кирило здивовано насупився. Він не вловив підступу, ще перебуваючи в ейфорії від власної щедрості. Він бачив перед собою тільки вигоди: безкоштовна кухарка, безкоштовна прибиральниця і додатковий дохід у сімейний бюджет, який можна буде витратити на його рибальські снасті та нову ігрову приставку.
І тут Аріна завдала удару. Вона подалась уперед, сперлася ліктями на стіл, і її голос набув твердості загартованої сталі.
— Якщо твоя мама зібралась до нас переїжджати, а свою квартиру здавати — то давай я ще й свою маму сюди покличу. Для повного «щастя». Подивимось, хто кого швидше вижене!
Кирило поперхнувся. Він закашлявся, обличчя моментально почервоніло. Він дивився на дружину так, ніби вона запропонувала не тещу запросити, а поселити в їхній вітальні голодного алігатора.
— Ти що, з глузду з’їхала? — видавив він, відпивши води. — До чого тут твоя мама? Це ж зовсім інше!
— Чим інше, Кириле? — Аріна не підвищувала голосу, і цей її крижаний спокій діяв на нього сильніше за будь-який крик. — Поясни мені. Твоя мама — самотня. І моя — самотня. Твоя хоче нам допомагати — і моя впевнена, що її допомога нам просто життєво необхідна, вона мені про це щодня телефоном говорить. Твоя мама отримає приємну надбавку до пенсії, а моя зекономить на комуналці. Справедливо? По-моєму — дуже.
— Але… але моя мама тиха, вона не заважатиме! — випалив він перший аргумент, що спав на думку, і сам одразу зрозумів, наскільки він слабкий.
— А моя що, з барабаном по квартирі бігатиме? — усміхнулася Аріна. — Моя — ангел у плоті, якщо порівнювати з деякими. Вона інтелігентна людина, вчителька музики з сорокарічним стажем. Щовечора нам Шопена гратиме. На рояль, звісно, місця нема, але синтезатор ми їй купимо. Хіба не казка? Атмосфера культури в домі.
Кирило відкривав і закривав рота, мов риба, викинута на берег. Він опинився у пастці, яку сам і побудував зі своїх же аргументів.
Будь-яка спроба заперечити чи знецінити її маму виглядала б як образа й відверта демонстрація подвійних стандартів. Він не міг сказати: «Моя мама краща, бо вона моя». Він потрапив, як новачок у примітивну шахову пастку.
— Ну то що, любий? — Аріна взяла виделку й демонстративно наколола на неї огірок. — Кличемо обох? У нас якраз третя кімната пустує. Поставимо двоє ліжок — по боках. Буде весело. Справжня італійська родина. Домовились?
Він мовчки відсунув тарілку з недоїденою куркою. Апетит щез. Він дивився на дружину і розумів: вона не жартує і не блефує. В її очах палав азартний, безжальний вогонь стратега, який передчуває захопливу партію.
Він усе ще вірив, що це якийсь безглуздий каприз, що вона отямиться. Просто він не знав, що цей диявольський план вигадала не вона, а її геніальна мама — телефоном годину тому. І план уже був запущений.
Через два дні їхня трикімнатна квартира перестала бути «їхньою». Вона перетворилась на полігон — нейтральну територію, де зійшлися дві ворогуючі держави.
Першою прибула Раїса Захарівна. Вона не ввійшла — вона вкотилася в передпокій, як куля для боулінгу. За нею — Кирило, навантажений двома величезними клітчастими сумками й старою, але доглянутою валізою на коліщатках.
— Ну що, приймайте нову мешканку! — проголосила вона з порога, оглядаючи квартиру хазяйським, оцінювальним поглядом. — Кириле, валізу одразу в кімнату, а сумки на кухню — там продукти, щоб не зіпсувались. Аріночко, а це в тебе пил у кутку? Треба б витерти.
Вона діяла напористо, без пауз, заповнюючи собою увесь простір. Її енергія була схожа на стихійне лихо — гучна, всеосяжна й така, що не терпить заперечень. Вона відразу попрямувала на кухню, відчинила холодильник, цокнула язиком, побачивши напівпорожню полицю, й почала витягати зі своїх сумок домашні заготівлі, рішуче витісняючи баночку з аристократичними оливками Аріни в найдальший кут. Вона не питала дозволу — вона встановлювала свої порядки, єдині правильні, які не підлягали обговоренню.
За годину пролунав другий дзвінок у двері. Ніна Павлівна з’явилася на порозі тихо, майже беззвучно. На ній було елегантне пальто, в руках — невеличкий витончений саквояж. Вона була повною протилежністю Раїсі Захарівні — не цунамі, а вода, що повільно прибуває, поки не помітиш, що вже по коліно.
— Добрий вечір, — м’яко мовила вона, підставивши Аріні напудрену щоку для поцілунку. — Кирюша, привіт. А у вас, я бачу, вже гості.
Її погляд ковзнув передпокоєм і зупинився на Раїсі Захарівні, яка саме випливала з кухні з вологою ганчіркою в руці.
— Раїса Захарівна, — представив матерів Кирило, відчуваючи, як уздовж спини стікає холодний піт.
— Ніна Павлівна, — кивнула мати Аріни з чемною, але прохолодною усмішкою.
Перша кров пролилася того ж вечора. Після вечері, яка складалась із привезених Раїсою Захарівною котлет, уся компанія перемістилась до вітальні. Раїса Захарівна, як повноправна господиня, вмостилася в улюблене крісло Кирила і рішуче взяла в руки пульт від телевізора. Рівно о дев’ятій починався її серіал — душевна сага про нелегку жіночу долю.
— Так, зараз «Уламки щастя» почнуться, — оголосила вона, клацаючи кнопками.
— Перепрошую, — пролунав тихий, але наполегливий голос Ніни Павлівни з дивану.
— А можна перемкнути на «Культуру»? Там сьогодні трансляція з Віденської опери. Хочеться чогось для душі, а не ось цього всього…
Її фраза «ось цього всього» прозвучала як вирок дешевому ширвжитку. Раїса Захарівна повільно повернула голову. Її обличчя, почервоніле після вечері, стало схожим на грозову хмару.
— Я цілий день на ногах, речі перевозила, втомилась. Хочу подивитися свій серіал і відпочити.
— Відпочивати можна й із заплющеними очима, — парирувала Ніна Павлівна, не змінюючи ввічливого тону. — А гарна музика, навпаки, заспокоює нервову систему. Кириле, ти ж не проти послухати Моцарта?
Кирило відчув себе мішенню, на яку одночасно навели приціл два снайпери.
— Матусі, ну що ви як малі діти? Давайте подивимось новини, компромісний варіант.
Але компроміс був уже неможливий. Це була битва не за телеканал, а за владу. Аріна, яка сиділа в іншому кутку дивану, мовчки спостерігала за сценою з ледь помітною тінню усмішки на губах.
Наступного ранку війна перейшла на новий рівень. Битва за ванну почалась о сьомій ранку. Раїса Захарівна займала її першою — надовго, з гучними звуками води і розспівами народних пісень.
Ніна Павлівна чекала своєї черги з кам’яним обличчям, а потім замикалась у ванній не менше, але у гнітючій тиші, що дратувало ще сильніше. Кирило, який спізнювався на роботу, змушений був чистити зуби на кухні.
Холодильник перетворився на карту бойових дій. Права сторона була окупована банками й контейнерами Раїси Захарівни. Ліва — охайними, підписаними коробочками Ніни Павлівни.
Якщо хтось випадково зачіпав чужу територію, це вважалось актом агресії. Кульмінацією став борщ. Обидві матері вирішили зварити його в один день. Дві каструлі стояли на плиті, як два ворогуючі табори, що випускали кардинально різні аромати й ідеології.
Увечері Кирилу належало вибрати, чий борщ він буде їсти. І він розумів — будь-який вибір буде оголошенням війни. Пекло тільки починалось.
Відкриті бойові дії перших днів швидко згасли, змінившись на значно виснажливішу — партизанську війну. Повітря у квартирі стало щільним і застійним, як у зачиненому склепі, де кожне необережне слово могло спричинити обвал.
Крики й суперечки припинились, але їх замінили важкі погляди, показові зітхання та голосна, демонстративна тиша. Аріна і її мама перейшли до наступної фази плану: методичного руйнування психіки Кирила.
Епіцентром бойових дій залишалась кухня. Раїса Захарівна, справжній адепт ситної й жирної їжі, готувала багато і з розмахом, займаючи плиту й духовку на кілька годин. Ніна Павлівна, прихильниця здорового харчування, тихо страждала, очікуючи свого часу, аби зварити дієтичний суп із броколі. Одного разу, коли суп Ніни Павлівни вже доходив на повільному вогні, Раїса Захарівна зайшла на кухню із сільничкою в руці.
— Ой, Ніночко Павлівна, який у вас супчик апетитний, зелененький! — проворкувала вона. — А ви його посолили? А то я Кирюші своєму котлетки смажу — думаю, раптом йому здасться недосоленим.
— Я солю наприкінці, Раїсо Захарівно, дякую.
— А я от зараз капельку спробую, можна? — і, не чекаючи відповіді, вона зачерпнула ложкою бульйон, скривилась і рішуче сипонула в каструлю солі. — От так! Я тільки хотіла перевірити, чи посолено. Рука, видно, здригнулась. Старість, Ніно Павлівно, не радість.
Вона вийшла, залишивши Ніну Павлівну дивитися на зіпсований суп. Та не сказала ні слова. Вона просто взяла каструлю й мовчки вилила її вміст у раковину. Помста була подана за два дні. Раїса Захарівна пишалась своєю білосніжною, накрохмаленою блузкою, яку надягала «на вихід». Ніна Павлівна, затіявши велике прання, «випадково» захопила й цю блузку, виправши її разом із новими темно-синіми джинсами Кирила.
— Раїсо Захарівно, ви тільки не хвилюйтесь, — мовила вона ввечері з виразом ангельської невинності, показуючи блузку з ніжно-блакитними розводами. — Я її разом з кольоровим випрала. Думала, освіжити. Біле ж у нашому місті швидко тьмяніє, а так — хоча б шляхетного відтінку набрала.
Раїса Захарівна заціпеніла. Її обличчя стало кольору буряка, а руки стиснулись у кулаки. Але вона нічого не могла довести. Це була «допомога», «турбота».
Але головною ціллю атак залишався Кирило. Він став трофеєм, якого обидві матері намагалися перетягнути на свій бік. Він більше не йшов із роботи додому — він ішов на ешафот. Щовечора, вставляючи ключ у замок, він завмирав і прислухався, намагаючись за звуками визначити розташування ворожих сил. Але його щоразу зустрічали обидві, просто в передпокої.
— Кирюшенько, синку, прийшов! — налітала на нього Раїса Захарівна, намагаючись вихопити портфель. — Втомився, мій золотий? Я тобі пюрешку з котлеткою приготувала, гаряченьку!
— Кириле, не поспішай, — одразу ж вступала Ніна Павлівна, подаючи йому капці. — Спершу вимий руки й перевдягнись. Не можна вуличний пил по дому розносити. А вечеряти краще чимось легеньким — я зробила тобі овочевий салатик.
Вони буквально розривали його навпіл. Він сідав за стіл, і перед ним ставили дві тарілки. Він їв пюре — і Раїса Захарівна переможно дивилась на Ніну Павлівну. Він колупав вилкою салат — і Ніна Павлівна кидала на суперницю погляд, повний інтелектуальної переваги.
У Кирила почало сіпатись ліве око. Він здригався від кожного різкого звуку, майже перестав розмовляти, відбиваючись односкладовими словами. Дім перестав бути фортецею, він став камерою тортур.
Аріна в цьому всьому не брала участі. Вона була Швейцарією — нейтральною, ввічливою й непроникною. Щовечора вона сиділа з книжкою, поки довкола неї вирували невидимі бурі. Якось, коли Кирило, доведений до відчаю суперечкою про те, на якому режимі треба прасувати його сорочки, зачинився в спальні, Ніна Павлівна тихенько пройшла повз крісло доньки й прошепотіла:
— Ще пару днів, Арішо. Клієнт майже дозрів.
Аріна, не відриваючись від книжки, ледь помітно кивнула. Їхній план працював бездоганно. Вулкан от-от мав вибухнути.
Минув тиждень. Сім днів, кожен з яких був довшим за попередній. Кирило схуд, змарнів, під очима залягли темні кола. Його сіпання лівого ока стало хронічним.
Він більше не намагався бути миротворцем — він перетворився на привида у власному домі, намагаючись пересуватись якомога тихіше й непомітніше, аби не спровокувати черговий виток невидимої війни. Але того вечора уникнути зіткнення було неможливо.
Він повернувся з роботи, виснажений до краю. Ще в під’їзді він відчув змішаний запах смаженого м’яса й варених овочів — і його шлунок згорнувся від тривожного передчуття.
Він відчинив двері — і завмер. У передпокої його чекали обидві мами, стоячи по обидва боки від входу, мов почесна варта біля мавзолею. Їхні обличчя були напружені й урочисті.
— Кирюша, заходь скоріше, мий руки — я тобі твої улюблені відбивні зробила, з часничком! — голосно й радісно оголосила Раїса Захарівна.
— Кириле, я приготувала тобі рибу на парі зі спаржею. Тобі не можна стільки смаженого — це шкодить судинам, — тихим, але вагомим голосом заперечила Ніна Павлівна.
Він мовчки пройшов повз них, кинув портфель на стілець і зник у ванній. Через десять хвилин сів за кухонний стіл. Перед ним, ніби за сигналом, опустилися дві тарілки. На одній парувала рум’яна, жирна відбивна поруч із купою картопляного пюре. На другій — блідий шматок білої риби лежав на кількох зелених стеблах спаржі. Це була не вечеря. Це був вибір. Вибір між минулим і майбутнім, між звичкою і турботою, між двома жінками, які перетворили його життя на персональне пекло.
— Ну, синочку, їж, поки гаряче, — Раїса Захарівна підсунула свою тарілку ближче.
— Кириле, почни з риби, це легше для шлунку після робочого дня, — Ніна Павлівна зробила те саме зі своєю.
Обидві дивились на нього. Їхні погляди схрещувалися над його головою. Він сидів, втупившись у простір між двома тарілками. Він не міг їсти. Він навіть дихати не міг. Він відчував, як його повільно, але впевнено душать цією «турботою».
— Він відбивну буде, — відрізала Раїса Захарівна. — Чоловікові потрібно м’ясо, а не ця трава.
— Не вам вирішувати, що йому потрібно, — крижаним тоном відповіла Ніна Павлівна. — Здоров’я важливіше за хвилинні забаганки.
І тут остання нитка його самовладання луснула. Він не закричав. Він видав дивний, хрипкий звук, схожий на рик пораненого звіра. Він різко встав, і стілець з гуркотом від’їхав назад.
— Геть, — його голос, який він сам не впізнав, був низьким і страшним.
Обидві жінки замовкли й приголомшено втупились у нього.
— Що, сину? — розгублено прошепотіла Раїса Захарівна.
— Геть. Обидві. Негайно, — він карбував кожне слово, дивлячись кудись крізь них. Його обличчя було бліде, а сіпання ока перетворилось на скажену пляму. — Взяли свої речі. І вийшли з мого дому. Зараз же.
— Кириле, ти що таке говориш? — спробувала звернутись до нього Ніна Павлівна.
— Я сказав, ЗАБИРАЙТЕСЬ! — він вдарив кулаком по столу. Тарілки підскочили й дзенькнули. Він не дивився на них — він ішов до вхідних дверей і розчахнув їх навстіж. Холодний протяг увірвався в наелектризовану атмосферу кухні. — У вас п’ять хвилин.
У його голосі й погляді було щось таке, що виключало будь-які суперечки чи вмовляння. Це була не злість — це було повне, абсолютне вигоряння, остання стадія, за якою тільки порожнеча. Матері, переглянувшись, зрозуміли: це кінець. Вони мовчки, з ображеним виглядом, пройшли до своєї кімнати, похапали сумки й пальта. Через три хвилини вони стояли в коридорі. Кирило стояв біля відчинених дверей, не рухаючись, як статуя. Він не допоміг їм, не сказав жодного слова на прощання. Він просто чекав.
Коли за ними зачинились двері, він ще кілька хвилин стояв у коридорі. Потім повільно зачинив замок. У квартирі запанувала довгоочікувана, оглушлива тиша. Не було чутно ні кроків, ні зітхань, ні шелесту. Лише спокій.
Аріна, яка весь цей час сиділа у вітальні, повільно підвелась. Спокійно пройшла на кухню, прибрала зі столу обидві неторкані тарілки до холодильника, потім дістала з бару пляшку дорогого червоного вина і високий бокал. Налила собі трохи, підійшла до вікна і зробила ковток, дивлячись на вогні нічного міста. На її губах заграла усмішка чистого, незатьмареного тріумфу. Вона досягла свого.
Пролунав телефонний дзвінок. Це була її мама.
— Ну що? — пролунало в трубці тихе, ділове запитання Ніни Павлівни.
— Усе за планом, мамо, — так само тихо відповіла Аріна, роблячи ще ковток. — Абсолютно все. Можеш повертатись додому. Ти була геніальна.
— Я знаю, доню. Я знаю…
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
