Мій будинок навпроти школи, будинок сестри хвилин за п’ятнадцять ходьби. Я в декреті сиділа з півторарічною донькою, у сестри син у перший клас пішов.
Ключі від квартири він загубив у перший же тиждень. Мамі подзвонив, вона йому сказала, щоб він до мене йшов. Мене попередила. Не залишу ж я племінника на вулиці в дощ?
Дочекалася, обід приготувала, щоб його погодувати, хоча, як правило, ближче до вечора цим займалася. Погодувала. За уроки посадила. Там з уроків треба було літери прописати.
Він усе зробив, поїв, спитав дозволу на комп’ютері пограти. Дозволила. Він так захопився грою, що почав кричати, дочку мені розбудив.
Увечері сестра по дорозі з роботи зайшла, принесла мені торт, посварила сина за ключі, та забрала його додому.
Ще через тиждень племінник знову весь день у мене сидів. У будинку сестри проводились профілактичні роботи щодо з’ясування несправності електромережі. Світла не було.
Газом племіннику користуватися забороняли, мікрохвильова піч не працювала. Сестра його відправила до мене, попередивши, коли він уже в домофон дзвонив.
Запитала, чи зробив уроки. Ні. Відправила за робочим зошитом. Обід зварила, щоб нагодувати. Він усе написав, я йому книгу дала, щоб у тиші почитав.
Він на комп’ютер облизувався, але я поставила умову: прочитає дві сторінки — пограє небагато, але попередила, щоб не кричав. Увечері сестра прийшла за ним, принесла мені шоколадку.
Невдовзі, племінник знову ключі загубив. Все повторилося. Потім друга додому привів після школи, поки вдома нікого не було.
Вони балувались: у перехожих з вікна картоплю кидали, голосно кричали, на батьківському ліжку пострибали. Сестра ввечері після роботи сина посварила і до мене прийшла:
– Сестричка, кохана, виручай! Боюся я, коли він один удома. Хай він до тебе після школи ходить, тихенько посидить, а там уже я повернуся. Винна буду!
Я погодилась. Племінник же. Спершу все було добре: вечорами сестра заходила до нас додому за сином, приносила смаколики для доньки, іноді іграшки або просто фломастери. Дякувала за сина, впадала в екстаз від зроблених уроків.
Так усе починалося. І зараз розповім, чим закінчилось!
Наприкінці квітня я спіймала себе на думці, що племінник у нас вдома практично живе, смаколики й просто слова подяки зійшли нанівець.
Сестра стала приїжджати з роботи не о сьомій вечора, а о дев’ятій, іноді й о десятій. Ключів від квартири у племінника не було – не довіряли.
Співмешканець сестри чи то працював, чи то не працював, але, за її словами, йому не можна було довірити дитину.
Того вечора сестра приїхала о пів на десяту. У мене був дуже сумбурний день: вранці донька чоло розбила, ми з нею в лікарні були. Приїхали, не до приготування було.
Доньку сиром нагодувала, себе та племінника — пельменями. Потім племінник підійшов, сказав, що зробив уроки, я дозволила пограти. Чоловік із роботи прийшов, ми всі повечеряли, погуляти сходили.
Сестра приїхала з роботи, прийшла по сина. З порога спитала у нього на рахунок уроків.
– Все зробив, треба лише вірш вивчити, — зізнався хлопчик.
Сестра накинулася на мене: чому не простежила? Чому вона має о десятій вечора вірш із сином вчити?
Мені стало прикро. Заради того, щоб племінник перебував у нас вдома вдень, я жертвую своїм комфортом: готувати доводиться до обіду, а не до повернення чоловіка, як я зазвичай робила.
Ще й у більшому обсязі: поступово племінник став у нас не тільки обідати, а й вечеряти. Якщо частую доньку яблуком, то даю яблуко племіннику.
Якщо нам із донькою треба до лікарні, коли він уже відучився, доводилося брати його із собою. Самим напружуючим мене моментом була форма одягу: при хлопчику не походиш у білизні, доводилося одягатися.
Ось стоїть сестра переді мною, і вичитує мені: нагодували пельменями, вірш не вивчили, тиждень тому щось там по «Навколишньому світу» не зробили… Наче вона мене в няні наймала, а не просила сестринської допомоги.
Мені конкретно сіли на шию!
– Заспокойся! – я вирішила, що це час припиняти. – Я не наймалася вчити з ним уроки, не наймалася сидіти з ним до пізнього вечора. Він став старшим, це вже не перший тиждень у школі.
– Я маю свої справи, свої плани. Вечори я хочу проводити з чоловіком та донькою. Мені не шкода продуктів, але я втомилася готувати більше, ніж зазвичай. Все! Із завтрашнього дня на мене можеш більше не розраховувати!
Сестра забрала сина, і вони пішли.
Наступні пів року я стільки лайна про себе вислухала. Від мами:
– Сестри на те й сестри, щоб допомагати один одному! Мене не стане, ви будете найближчими людьми! Тобі треба перепросити!
Від тіток:
– А тобі самій допомога знадобиться, що робитимеш, га?
Навіть співмешканець сестри при випадковій зустрічі висловився:
– Слухай, хай малий і далі в тебе тусить, бо моя мене замотала: нагодуй його, уроки роби з ним, а він тупий, як валянок. Не зроблю — репетує.
Був ще один чудовий варіант – група подовженого дня. Але на неї сестра не мала грошей. Вона знайшла інший вихід!
Попросила мене про допомогу, яка згодом перетворилася на безплатний обов’язок. Як згадаю її крики з приводу невивченого вірша, відразу такий шквал у душі підіймається!
Я б зі сторонньою людиною так розмовляти не стала! А сестра собі таке дозволила на адресу людини, яку просила про допомогу!
І ось чим ця допомога закінчилася! Не мала баба клопоту – купила порося! Так і в мене вийшло!
