– Твій батько такий суворий. Тяжко, мабуть, було в дитинстві? – Зі співчуттям промовила я.
– Не особливо, це на вигляд він грізний, а насправді добрий, – безтурботно відповів Денис.
– Так? По твоїй мамі не скажеш, вона йому буквально в рот зазирає, ніби боїться його не послухатися, – підозріло промовила я.
– Вона просто його любить і постійно хоче йому догодити, батько жодного разу на неї не підіймав руку, – спокійно пояснив наречений.
– Ну тоді гаразд, більше не боятимуся ходити до них у гості, – напівжартівливо промовила я.
З Денисом я почала жити зовсім недавно: три місяці тому. З цієї причини я сьогодні познайомилася з його батьками.
Батько Дениса, Герман Миколайович, здався мені дуже вимогливою та суворою людиною. Можливо робота наклала свій відбиток на чоловіка, він був генеральним директором невеликої фірми.
За посадою йому доводилося бути жорстким, та постійно підтримувати свій авторитет усередині колективу. Його дружина, Ольга Михайлівна, навпаки, була людиною добродушною і сором’язливою.
Вона весь вечір крутилася, як бджілка, і намагалася всім догодити, постійно переймаючись нашим комфортом.
Вона ніде не працювала і весь свій час присвятила дому та вихованню дітей, а коли діти роз’їхалися – чоловікові.
З цієї причини я вирішила, що Герман Миколайович гнобить свою дружину. Однак, після слів нареченого, я заспокоїлася і більше ніколи не поверталася до цієї теми.
За два місяці після знайомства з батьками, квартиру Дениса затопили сусіди. Частина меблів замокла, зіпсувалася деяка техніка, а житлу був потрібний косметичний ремонт.
Винуватці потопу, стиснувши зуби, погодилися відшкодувати збитки, але на це потрібен час.
Нам до закінчення ремонту треба було десь пожити. У цьому питанні нам вирішив допомогти Герман Миколайович, він наполягав на тому, щоб ми оселилися в них.
Ольга Михайлівна жила з чоловіком у великому приватному будинку у передмісті, тож проблем із нашим розміщенням не було.
Ми вирішили скористатися наданою можливістю і незабаром переїхали до будинку батьків Дениса.
Спочатку Ольга Михайлівна ставилася до мене, як до гості, і нічого не давала робити по дому. Проте, за кілька днів я змогла переконати її, і вона почала давати мені доручення.
Цим відразу скористався Герман Миколайович. Спочатку це були невеликі прохання, на зразок принеси-подай.
– Олено, сходи на кухню і зроби мені чаю, – скомандував чоловік, сидячи на дивані у вітальні.
Я не звикла до такого звернення і хотіла сказати про це майбутньому родичу, але передумала.
Я вирішила, що з боку це виглядатиме надто нахабно і навіть грубо, тому мовчки сходила на кухню і зробила йому чай. З кожним днем вимоги Германа Миколайовича зростали.
– Олено, іди сюди, – покликав він із передпокою.
– Так, що сталося? – поцікавилася я, підійшовши до нього.
– Зав’яжи мені шнурки, а то мені важко нахилятися, спина болить, – сказав господар будинку, сидячи на банкетці.
– Може краще покликати Ольгу Михайлівну? – нерішуче промовила я.
– Не треба нікого кликати, просто зав’яжи шнурки, – вибагливо промовив він.
Я, переборовши свою гордість, стала на коліна і зав’язала Герману Миколайовичу шнурки.
– Ось бачиш, нічого складного в цьому немає, – самовдоволено промовив він і, вийшов із дому.
Про все, що сталося, я вирішила відразу ж розповісти Денису.
– Твій батько сьогодні змусив мене зав’язувати йому шнурки, – невдоволено промовила я.
– Навіщо? Чому він сам собі не зав’язав? – здивувався він.
– Сказав, що в нього болить спина. Коли ми повернемося назад до нашої квартири? Мені набридло бути на побігеньках, – поскаржилася я.
– То ти не бігай, хто тебе примушує? – резонно зауважив Денис. – За тиждень чи два повернемося до себе.
– Легко тобі казати. Як я відмовлю твоєму батькові, якщо ми живемо в його будинку? – обурилася я.
– Ну, проігноруй. Вдай, що нібито не почула його прохання, чи зашлися на термінову справу, – запропонував він.
– Добре, спробую наступного разу прикинутися валянком, – засмучено погодилася я.
За кілька днів Герман Миколайович підійшов до мене з ще більш екстравагантним проханням.
Чоловік зайшов до нас у спальню і побачив, що я “сиджу” у телефоні, Денис у цей час був на роботі.
– Пішли, помиєш мені ноги, – як ні в чому не бувало промовив Герман Миколайович.
– У сенсі? Ви жартуєте? Чому я мушу вам мити ноги? – Ошелешено запитала я.
-Тому, що у мене болить спина, і мені важко нахилятися, – суворо промовив він.
– А Ольга Михайлівна чим зайнята? – Незрозуміло поцікавилася я.
– Вона на кухні, готує вечерю, тож їй ніколи, – пояснив майбутній родич.
– Коли вона перестане готувати, попросіть її про допомогу. Зрештою, я вам не дружина, щоб мити ноги, – твердо промовила я. – Навіть не всі дружини миють їх своїм чоловікам!
– Я батько твого майбутнього чоловіка, тому ти повинна доглядати мене, як його, – хамовито заявив Герман Миколайович.
– Може мені з вами ще в одному ліжку спати? Дякую, звичайно, за гостинність, але з такими умовами я краще у подруги поживу, – обурено промовила я і швидко зібрала свої речі.
Ще до того, як з роботи повернувся Денис, я встигла викликати таксі та поїхати. Денису я все розповіла телефоном, та залишилася ночувати у подруги.
Денис весь вечір і пів ночі вислуховував від батька обурення з приводу того, яка я невдячна і що йому потрібно терміново зі мною розлучитися.
Денису довелося відстоювати мою честь і навіть посваритися з батьком. За це Герман Миколайович виставив його з дому. До закінчення ремонту нам довелося жити у готелі.
Лише через пів року Ользі Михайлівні вдалося помирити батька та сина, проте, стосунки зі мною у Германа Миколайовича так і залишились натягнутими.
На більше я й не розраховувала, бо не мала наміру виконувати його збоченські забаганки! Уявив себе паном, і роздає накази своїм холопам!
Я ж не Ольга Михайлівна, тож прогинатись і догоджати не повинна і не збираюся! Це ж треба – ноги йому мити наказав!
Пришелепкуватий! Хтось стикався з такими витівками свекра, чи тільки мені так пощастило?
