Марина вже майже дійшла до автобусної зупинки, коли почула за спиною стривожений поклик:
– Тітко Марино! Стійте!
Вона обернулася. До неї біг сусідський хлопчик, захекавшись і перестрибуючи через калюжі.
– Що трапилося?
Хлопчик зупинився поряд, намагаючись перепочити.
– Дядько Артем… з ним біда… Ви не можете поїхати!
Автобус уже стояв біля зупинки. Вона збиралася поїхати в районний центр і поставити крапку у своєму сімейному житті, – подати на розлучення.
До автобуса залишалося кілька кроків, і перед нею став важкий вибір.
Селище, де виросла Марина, було невеликим. Тут усі знали одне одного: хто де жив і навчався, хто з ким дружив, чиї діти побралися.
Марину таке життя ніколи не приваблювало. Їй хотілося вирватися з селища, поїхати в місто, де ніхто не стежитиме за кожним її кроком.
Після школи вона довго думала, куди вступати.
– У великому місті вчитися дорого, – одразу заперечили батьки. – Шукай щось у районному центрі. Там і житло знімати не доведеться, їздитимеш додому.
Марина послухала родичів: після одинадцятого класу вона вступила в медичне училище. Щоранку дівчина сідала в автобус, їхала до районного центру, а після занять поверталася додому.
Артема Марина знала з дитинства. Він був на два роки старшим і навчався в тій же школі. Раніше вони майже не спілкувалися, але у старших класах раптом почали помічати одне одного.
Спочатку Артем просто чекав на Марину після уроків. Потім почав проводжати додому. Так усе й почалося. У сімнадцять років Марина була без пам’яті закохана. Артем теж не приховував своїх почуттів.
– Ось закінчиш навчання – відразу одружимося, – казав він.
– А жити де будемо? У твоїх батьків?
– Спочатку можна в них. А потім поїдемо в місто, орендуємо квартиру.
Марина вірила. Їй здавалося, що якщо люди люблять один одного, з усім іншим вони якось розберуться.
Вони мріяли про власну квартиру, машину та дітей. Хотіли поїхати з селища і почати нове життя – таке, де не доведеться щодня зустрічати ті самі обличчя і вислуховувати нескінченні плітки.
Тільки одна річ турбувала Марину: Артем був не байдужий до біленької.
Спочатку нічого поганого у цьому не було. У селищі вечорами особливо не було чим зайнятися, тому хлопці збиралися в парку і приносили з собою міцні напої. Перед танцями у клубі Артем теж міг прийняти на груди.
На святах він вживав разом з усіма, і Марина намагалася не надавати цьому значення. Вона вчилася, і з Артемом бачилася в основному у вихідні.
Якось хлопець прийшов на побачення не тверезим.
– Тобі обов’язково було причащатися? Ми й так рідко бачимося, – невдоволено сказала Марина.
– Та гаразд тобі. Молоді ж. Коли ще гуляти? – усміхнувся хлопець.
Марина промовчала. Їй дуже хотілося вірити, що згодом усе зміниться.
Коли дівчина закінчила училище, Артем одразу зробив їй пропозицію. Вона погодилася, хоч батьки були категорично проти.
– Одумайся! Все селище знає, що твій Артем не просихає! Що ти з ним робитимеш? – обурювалася мама.
– Але ж я його люблю!
– Сьогодні любиш, а завтра бігатимеш по селищу і шукатимеш його. Про майбутнє подумай! З таким чоловіком нічого хорошого на тебе не чекає.
Але Марина не послухала. Вони з Артемом зіграли невелике весілля і почали жити разом. Марина була впевнена, що тепер вони нарешті переберуться в місто. Але нічого не сталося.
Батько Артема допоміг синові влаштуватися на місцеву ферму. Робота була поряд з будинком, зарплата хоч і невелика, проте стабільна. І Артем вирішив, що нікуди їхати не хоче.
У результаті вони орендували старий будинок на околиці селища і зажили майже так само, як колись їхні батьки.
Марина все ще сподівалася, що після переїзду Артем візьметься за розум. Але він заглядав у пляшку усе частіше. Спочатку за компанію з друзями, потім після роботи, а незабаром міг сам і перед зміною.
Якось він “набрався” так, що його всю ніч вивертало. Вранці Артем навіть не зміг підвестися з ліжка.
Марина злякалася, побачивши, як у чоловіка тремтять руки.
– Тобі зовсім погано. Може, лікаря викликати?
– Та нісенітниця, – пробурмотів Артем. – Просто вчора перебрав. Зараз прийму на груди, і нормально буде.
Він насилу підвівся, дістав пляшку, налив собі чарку, хильнув і закусив. Через деякий час йому справді полегшало.
Марина дивилася на чоловіка і відчувала страх. Тоді вона нарешті зрозуміла, що у Артема серйозна залежність. Але що робити з цим, вона не знала.
Можливо, тому що чоловік був не буйним, вона заплющувала на це очі, він не піднімав на неї руку, не тягав речі з дому… Марина заспокоювала себе тим, що так живе багато хто, а хтось живе і гірше…
Так минув рік.
Коли Марині виповнилося двадцять два, вона дізналася, що при надії. Цілу ніч вона не могла заснути. Їй хотілося радіти, але було страшно. У Артема виникли проблеми через його залежність, і на роботі йому вже кілька разів загрожували звільненням.
– Ще раз прийдеш на зміну в такому вигляді – можеш забути сюди дорогу! – неодноразово попереджав начальник. І Артем на якийсь час брав себе в руки.
Вранці Марина таки наважилася сказати йому.
– Артеме, у нас буде малюк.
Артем кілька секунд дивився на неї, а потім усміхнувся.
– Правда? Я стану татом?
– Станеш. Тільки тобі доведеться багато чого змінити.
– Звичайно, зміню, – він обійняв її. – Все буде гаразд.
Марина притулилася до нього і тихо сказала:
– Я дуже хочу тобі вірити.
Після появи сина Артем кілька днів тримався. Він допомагав Марині з дитиною, а вона дивилася на чоловіка і дозволяла собі сподіватися, що тепер все справді зміниться. Можливо, дитина і справді змусить Артема подорослішати і взяти відповідальність за сім’ю.
Але невдовзі друзі покликали його відзначити народ ження сина.
– Я ненадовго, – пообіцяв Артем, одягаючи куртку. – Посиджу з хлопцями й повернуся.
Він не повернувся ні ввечері, ні наступного дня.
Марина спочатку злилася, потім почала турбуватися. Телефон чоловіка мовчав. Вона дзвонила знайомим, питала, чи не знають вони, де він.
За тиждень Артем нарешті з’явився на порозі. Марина відчинила двері і одразу зрозуміла, що сталося.
– Де ти був?
– Потім розповім.
– Ти з’являвся на роботі?
– Ні…
– Тебе звільнили?!
– Так, – Артем відвів погляд.
– Артем, я в декреті! Виплати у мене мізерні. На що ми житимемо?!
– Не хвилюйся, Маринко. Все буде нормально, – промимрив він.
У тверезі дні Артем справді намагався заробити. Розвантажував машини в районному центрі, підробляв на будівництві, ремонтував сараї та гаражі. Але надовго його не вистачало.
Варто було йому отримати гроші, як починався черговий бенкет. У такі дні Артем забував про все на світі: про дружину, сина, будинок.
Якось Марина знайшла чоловіка у районній лікарні. Артем лежав під крап.ельницею і скаржився на життя:
– Усе, Маринко, годі! Мені так погано… Більше і в рот брати не буду. Набридло.
Марина сиділа поряд і плакала. Вона вже багато разів чула ці слова, і все одно продовжувала йому вірити.
Коли синові виповнилося два роки, Марина вийшла на роботу. Вона влаштувалася медсестрою в місцеву школу.
Їй здавалося, що тепер усе зміниться. У них з’являться гроші, стане легше з дитиною, а Артем, можливо, нарешті візьметься за розум. Але вийшло навпаки.
Дізнавшись, що дружина тепер отримує зарплату, Артем почав все частіше просити в неї гроші.
– Дай кілька сотень.
– Навіщо?
– Молоко куплю.
– Ага, звичайно! Я знаю твоє молоко. У мене немає грошей!
– Ну, Марино…
– Хочеш пляшку купувати – заробляй сам!
Якщо Марина відмовляла, чоловік одразу вибухав. Він кричав, бив посуд, жбурляв речі. У такі хвилини вона міцно притискала сина і чекала, поки все закінчиться.
А потім Марина сиділа біля дитячого ліжечка, дивилася на сина і плакала. Їй було страшно – за себе, за сина та їхнє майбутнє.
Вона все частіше думала про розлучення, але наважитися ніяк не могла. Куди йти з маленькою дитиною? На що жити? Чи зможе вона сама з усім упоратися?
Десь глибоко всередині ще теплилася надія, що Артем таки зміниться. А він змінювався… Тільки не на краще.
Батьки Марини давно говорили, що їй час йти. Щоразу, коли мати помічала у дочки новий синець або чула від сусідів чергові розмови про їхнє сімейне життя, вона повторювала:
– Мариночко, ми заберемо тебе та онука. Житимете у нас. Тільки не губи своє життя.
– Мамо, а раптом Артем зміниться? А раптом позбавиться своєї залежності?
– А як не позбавиться? Терпітимеш його все життя?
Марина мовчала. На це питання їй було нічого відповісти.
За пів року батьки Артема знайшли клініку, де йому могли допомогти. Вони зібрали гроші, домовились про лікування. Але Артем їхати не хотів.
– Я вам що, маргінал якийсь? – обурювався він.
Тоді його батько пішов на хитрість. Сказав, що треба з’їздити в місто у справах, посадив сина в машину та повіз до клініки. Але доїхати їм не вдалося.
У місті Артем зайшов у магазин і зник. Знайшли його лише за два дні. Він сидів у приятеля вдома, бо на ногах стояти не міг.
Після цього Марина перестала чекати на диво.
– З мене вистачить, більше не терпітиму! – Вона залишила сина у батьків, зібрала документи та пішла на зупинку. Їй треба було їхати до районного центру, щоб подати заяву на розлучення.
Марина вже підходила до автобуса, коли почула знайомий голос:
– Тітко Марино! Тітко Марино!
Вона обернулася. До неї біг місцевий хлопчик.
– Що трапилося?
Хлопчик зупинився, важко дихаючи.
– Там… ваш чоловік… Дядько Артем…
Марина відразу подумала, що чоловік знову нализався і з кимось почубився. Але хлопчик випалив:
– На нього вовки у лісі напали!
Марина здивувалася. Напередодні Артем справді щось говорив про ліс. Мав намір рубати дрова, казав, що за таку роботу непогано заплатять.
Марина тоді навіть слухати його не стала. А тепер виявилося, що він справді поїхав на підробіток.
На щастя, коли це трапилося, неподалік працювали інші дроворуби. Вони зчинили шум, і звірі відступили.
Чоловік відбувся серйозними ушкодженнями на плечі та боці. Його одразу відвезли в лікарню.
– Треба пройти курс щеплень від сказу, – сказав лікар під час огляду. – І ще: на час лікування міцні напої категорично протипоказані.
Для Артема ця заборона виявилася чи не страшнішою від самого нападу. Щоправда, після того випадку щось у його мозку перевернулося.
– Якщо хочете жити, навіть не думайте про це, – сказав лікар.
Артем більше не сперечався. Цього разу він справді злякався за своє життя. Йому було лише двадцять шість, і він хотів дожити до старості.
Перші тижні виявилися найважчими. Артем погано спав, дратувався через дрібниці, постійно почував себе не в своїй тарілці. Кілька разів йому хотілося зірватись, але він тримався.
Пройшов місяць, другий, пів року. Марина спочатку не вірила в успіх чоловіка. Занадто багато разів вона бачила, як він порушував власні обіцянки.
Коли Артем затримувався на підробітку, вона щоразу чекала, що додому він повернеться на чотирьох. Але він приходив тверезим.
Якось Марина раптом упіймала себе на думці, що майже рік не чула від чоловіка звичного:
– Дай грошей на пляшку.
Тільки тоді вона зрозуміла, що цього разу Артем справді впорався.
Після лікування він не повернувся до колишнього життя. Артем купив невеликий верстат по дереву та почав брати замовлення.
Спочатку грошей було небагато, але він працював щодня. Поступово справи стали краще.
Коли їхній син пішов до школи, Марина дізналася, що при надії другою дитиною. Цього разу вона не плакала від страху. Вона посміхалася. Вперше за весь час шлюбу Марина була впевнена, що поряд з нею людина, на яку можна покластися.
З того часу минуло сімнадцять років. За цей час Артем більше не доторкнувся до чарки.
Їхні діти виросли та поїхали вчитися у місто. Марина, як і раніше, працювала медсестрою в школі, а Артем продовжував займатися своєю справою. У невеликій майстерні він робив меблі на замовлення та різні речі з дерева.
Про минуле вони майже не говорили. Але одного разу Марина таки запитала:
– Як думаєш, якби тоді ці вовки не напали на тебе, що було б з нами?
Артем ненадовго замовк.
– Навіть думати про це страшно, – нарешті сказав він.
Марина подивилася на чоловіка й посміхнулася. Їй і самій було страшно уявляти, що б сталося, якби Артем тоді не відмовився від хмелю. Але вона не стала продовжувати цю розмову.
Іноді життя ставить людину перед несподіваним вибором. І головне – вчасно зрозуміти, якою дорогою йти далі. Артем зробив свій вибір, і з того часу жив щасливо…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
