Нам із чоловіком по 20 років. Одружилися у 18, після року стосунків. Коли зустрічалися, він теж був агресивним. Кохання було, але швидше за все, я вийшла заміж через свою легковажність, хотіла мати надійний тил.
Мої мама і тато в розлученні, і я жила сама по собі. Мама, звичайно, підтримувала мене і підтримує, але все одно мені не вистачало тепла та турботи, і чомусь здавалося, що чоловік дасть мені цей тил та захист.
Через місяць після весілля я дізналася, що матиму дитину. Але не пройшло ще й тижня, як ми одружилися, а він почав скандалити через дрібниці. Ми жили тоді з його мамою, братами та сестрами (він найстарший).
Його мама не сувора до нього, коли я їй скаржилася, вона його не сварила, але до мене добре ставилася. У принципі її можна зрозуміти, її чоловік пішов до іншої, залишивши одну з дітьми.
Ось я народила, чоловік іноді ображав. Коли дитині виповнилося 9 місяців, нас відправили на заробітки. Він і тут так само поводиться, і у підсумку я втекла до доньки (вона знаходилася у бабусі), щоб забрати її і розлучитися. У мене сил не залишалося терпіти, але коли я прилетіла туди, його мама не віддала мені дитину, і ми з нею посварилися.
Але моя мама і вона вмовили мене, якимсь чином полетіти назад до чоловіка. Коли я побачила дитину знову, вона мене не впізнала. Я її дуже люблю, і якби я там залишилася, чоловік не дав би мені спокою, тому що ми живемо в одному містечку.
Чоловік благав повернутися, і я зараз поруч з ним. Він не перестав проявляти свої образи, у мене кішки на душі шкребуть, хочу втекти, сховатись від нього, але тоді мені треба буде залишити доньку, а я її дуже люблю.
Я більше не хочу народжувати, це душевний біль, народити та хвилюватися за свою дитину. Але навіть якщо залишусь, я все одно з дочкою не буду, вона залишиться у бабусі, ну хіба якщо тільки через роки. Проте для неї це буде краще, адже не казатимуть, що мама її покинула. Навіть не знаю як вчинити у цій ситуації.
