– Годі! Мені все набридло! Я подаю на розлучення!
– Марино, не можна ж так відразу. Ми одружені понад рік. Все одразу не буває. Все буде поступово…
– Мені набридли твої мрії та обіцянки. Набридли! Невже твоя рідня не може допомогти нам. У твоєї мами дві квартири!
– Марино, вони ж в іншому місті. Ти ж сама не хочеш там жити!
– А продати та дати нам гроші не доля?
– Там ледве на початковий внесок вистачить, а потім чим платити? У мене клієнтська база зовсім невелика. Та й не хочу я від мами залежати. Вона й так мені дорікає всім. Гірше, ніж ти!
– Клієнтська база. Які слова! Айтівець з тебе фіговий. Або ти щось робиш, щоб змінити наше життя, або я подаю на розлучення!
– Набридла чужа квартира, чужі речі, це не чіпайте, підтримуйте порядок. І так скрізь! Ще й перевіряти ходять. Хочу свою квартиру, машину!
– Буде тобі квартира, машина, шуба, золото. Ти повинна вірити в мене.
– Я більше повірю у лотерейний виграш, ніж у тебе!
– У мене замовлення, а ти мене відволікаєш своїми причіпками.
– Пиши своє замовлення, а то за квартиру час платити.
– Ти ж йдеш, чому тебе це хвилює?
– Іду. Я до мами, а ти подумай до завтра.
Минув тиждень, нічого не змінювалося. Марина приходила, скандалила і знову йшла до мами.
Загрози не діяли. За місяць вона подала на розлучення. Діли було нічого, пара не нажила спільного майна. Вони не мали нічого свого.
Навіть холодильник, телевізор та проста побутова техніка належали господареві квартири, яку вони винаймали. Розлучили їх швидко.
– Дзвони. Не вноситиму тебе в чорний список.
– Навіщо?
– Якщо справи в гору підуть.
– Ти ж у мене не віриш! Купи краще лотерейний білет.
– Сам купи! Гуморист.
– А це ідея!
Євген підійшов до каси супермаркету, порився у кишенях у пошуках грошей та купив єдиний квиток.
– На цей розіграш більше квитків немає. Вам пощастить, – сказала зовсім молода дівчина.
– Дякую. Я обов’язково поділюся з вами.
– Ти дивися! Тільки розлучився, а вже заграє. – Встигла сказати Марина, наздогнавши його на виході. – Ти спеціально це сказав, щоб мене підколоти? Ти бачив її? Вона інвалід, у неї одна нога коротша за іншу.
– І що? Ми в розлученні, а тому більше не приходь до мене. Мені треба працювати. До речі, ти віриш у мій успіх? Я про квиток.
– Дурень. Швидше я виграю, ніж у тебе щось буде.
– У тебе й квитка немає. Спочатку купи.
Пройшов розіграш, а Женя навіть не згадав про квиток. Роботи додалося, гроші ніхто не тринькав. Якось Євген пішов у крамницю і побачив на касі ту саму дівчину.
– Виграли? Вітаю. Повний візок їжі набрали, напевно святкуватимете.
– Просто ніколи в крамниці ходити, роботи багато. Це на два тижні. Виграв? – Євген стукнув собі по лобі долонею. – Я забув про квиток. Дякую.
Дівчина мило посміхнулася, а Євген розрахувався та пішов. Квиток лежав на полиці й тихо чекав своєї долі: у відро для сміття або …
Сталося диво, або вищі сили вирішили допомогти. Квиток виграв, не Джек пот, а на квартиру студію у їхньому маленькому містечку вистачить, ще й залишиться.
Може і на машину, звичайно, не нову, але… Податок! Євген згадав, що буде податок. Отже, без машини. Квартира буде, а решту можна заробити.
Він вирішив нікому нічого не казати. У його успіх, та й просто в нього, ніхто не вірив. Колишня дружина пішла. Мати та всі родичі постійно навчали життя, давали поради, докоряли непослуху.
Спочатку він намагався позичати у матері гроші коли не вистачало заплатити за квартиру, але після кількох відмов, більше не став просити. А гроші в неї були.
Та й віддав би він. Доводилося домовлятися із господарем житла. Це було простіше. І ось удача! Євген ще раз перевірив квиток. Все було вірно, він виграв!
Отримання виграшу зайняло час. Пошуки квартири, також. Але час минав, і Євген уже переїхав у свою квартиру.
Район міняти не став. Чомусь часто йому почала зустрічатися та сама дівчина з супермаркету. Напевно, він просто шукав зустрічі з нею.
– Я обіцяв поділитися з вами виграшем.
– Це не обов’язково.
– Я обіцяв. Я запрошую вас… А що ви любите? Театр, кіно, прогулянка, кафе?
– Вибачте, але гуляти зі мною буде не зовсім приємно. Напевно, взагалі не варто цього робити. Я дуже сильно шкутильгаю.
– Мене це не бентежить. Любиш гуляти? Може, тобі важко ходити?
– Ходити не важко, гуляти люблю.
– Значить гуляємо! В мене сьогодні вільний час.
І вони гуляли. Гуляли пів року, а потім тихо одружилися. Таня переїхала до Євгена. Родичів вона не мала, залишилася лише невелика квартира матері, де вона жила після дитячого будинку.
Квартиру почали здавати. Таня працювала, у Євгена справи йшли все краще. Родичі вже натякали на допомогу їм, адже звідкись бере Євген гроші, квартиру купив.
Значить, за роботу добре платять. Деякі просили навіть навчити працювати в інтернеті. Євген лише посміхався і говорив про везіння.
Чутки про квартиру дійшли до Марини, тільки про весілля вона не знала. Знайшла, прийшла, чого чекати?
– О, Марино! Як сама, як справи? А я ось виграв, закохався, одружився. Мені тепер узагалі щастить. Дружина вірить у мене.Квартира є, машину купуємо днями.
– Що? Одружився? На цій? Вона ж…
– Вона вже не кульгає. Я ж обіцяв поділитися з нею виграшем. А всіх обіцянок я дотримуюся.
– А я? Я ж спеціально від тебе пішла, щоб ти почав діяти. Це моя заслуга! Можна мені увійти?
– Ні. Увійти не можна. Ти в мене не вірила, а Таня одразу удачі побажала. Чия заслуга мого успіху? До речі, моя база клієнтів зростає. Тобі час йти, бо мені працювати треба, а Тані хвилюватися не можна.
Женя зачинив двері перед її розгубленим обличчям. Марина схаменулася, і тихо пішла сходами. А що вона ще хотіла? Щоб на неї чекали? Ох і недолуга…
Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях. Дякую, що читаєте мої твори. Хай Вам щастить!
