Я завжди була дуже емоційною людиною, але всупереч цьому, в критичний момент могла зібратися і не заплакати. Коли це мені не вдавалося, то сльози можна було виправдати ситуацією, наприклад, сльози через погану оцінку за чверть, або сльози через те, що хтось говорив зі мною підвищеним тоном. Дрібно, але все ж таки можна списати на особливість психіки, що передбачає, що інакше я реагувати не можу. Усі ми різні.
Коли я вступила до університету, кожна сесія емоційно мене дуже втомлювала, і гадаю, це залишило свій слід. Тепер я не витримую жодного подразника. Якщо я виступаю біля дошки, і викладач починає критикувати мене, я вдаряюсь у сльози.
Немов по клацанню пальців. Це не кажучи вже про складання іспитів. Я можу заплакати, сидячи перед викладачем, навіть коли готова і знаю відповідь. Не знаю чому це відбувається. У момент нападу сліз я відчуваю нестерпну образу. І стає незрозуміло ні мені, ні людям, чому я плачу?
І навіть не сказати, що я депресивна людина, навпаки завжди намагаюся вселяти собі лише позитивні думки, а якщо раптом подумаю про погане, намагаюся не погіршити цей стан. Так ось що ж зі мною не так?
Я вже далеко не перший місяць намагаюсь сама собі допомогти, навіть зайнялася медитацією, але, мабуть, все марно, бо те, що трапилося сьогодні, — межа і просто катастрофа.
Я неправильно зрозуміла, а людина була цим обурена, так от, лише від цього я заплакала! Мені знову стало нестерпно прикро, адже я дуже серйозно ставлюся до цієї людини, і щосили намагаюся і хочу, щоб він це бачив.
Я плачу, і крізь сльози намагаюся взяти себе в руки, адже розумію, як безглуздо це виглядає збоку, навіть не безглуздо, а неадекватно. Ніхто не зрозумів, чому я сиджу у сльозах. Я вийшла в туалет, і зрозуміла, що не можу нікому у світі зізнатися, через що я насправді заплакала.
Зізнатися в цьому означає визнати і в тому, що у мене не в порядку з головою. Що я хвора людина і мені потрібна професійна допомога. У результаті я сказала, що у мене не стало родича і тому зірвалася.
Це кінець, це просто остання крапля! Я боюся, що «дійшла до ручки» і не зможу довчитися, що одного разу я плакатиму від одного негативно розпізнаного погляду. Я готова піти до психолога-психіатра, але добрий лікар коштує грошей, яких у мене немає. Особливо в Києві, де я навчаюсь.
Я готова пропити курс ліків, але все, що відпускається без рецепта лікаря – абсолютна дурниця, що діє на ефекті плацебо (так мені сказала моя сестра, вона хоч і стоматолог, але трохи в цьому розуміється). Я пишу сюди, бо більше не знаю, що мені робити. Мені хочеться висловитись і бути почутою, і найголовніше зрозуміти, як вилікувати мою розбиту в мотлох психіку?
