Сашко дивився на сидячого в куточку, на обдертому дивані вихрястого худенького хлопчика, і кулаки його мимоволі стискалися.
Сашкові хотілося закричати, саме так, закричати на все горло, зриваючи голос до хрипоти, випускаючи все що накопичилося…
– Хлопчика в дитячий будинок хто оформлятиме? – Запитує повна тітка в чорній хустці, мабуть, сусідка, – у неї, у Надьки, не було нікого, з дитбудинку вона. Ох, життя яке, і хлопчик тепер сиротою буде.
Сашко дивиться на хлопця, який колупав стару оббивку дивана.
– Він і так хворобливий якийсь, а тепер взагалі…
***
– Тату, та-а-ту, – біжить семирічний Сашко лісом і несе гриб, – тато, дивись, я гриб знайшов … тато, де ти … Сашко явно бачив синій светр батька, він віддалявся крізь кущі.
-Тату, та-а-ту…
Сашко до вечора вибирався з лісу. Двічі мало не потрапив у болото, його погризли комарі, він хотів їсти та пити.
– Заблукав, заблукав, – билася думка в голові у хлопчика, – ось тато пишатиметься, який він, Сашко молодець, сам зміг вибратися.
Він довго йшов, до самої ночі, втомився замерз, кілька разів заходився плакати, кричав, але марно.
Заснув Сашко під ялинкою, – заплаканий, голодний, стомлений.
Вранці встав і знову побіг, цього разу Сашкові пощастило, він вийшов на дорогу, якою мчали великі машини.
Одна така велика машина і зупинилася біля Сашка, й привезла його в лікарню.
Щойно розплющивши очі, Сашко повідомив свої дані де живе, з ким, як загубився і що з ним трапилося.
– Тато переживає і шукає мене, повідомте батькові, будь ласка.
– Не хвилюйся, герой, – повідомимо ми твоєму татові.
Надвечір до нього прийшов дядечко у формі, довго ставив різні запитання, щось записував.
– А ви знайшли мого тата? Ви вже йому сказали?
Дядечко, нахиливши голову, звелів одужувати й пішов. Тато не прийшов. Ні ввечері, ні на другий день. Сашко чекав, він дивився у вікно і чекав.
Потім за ним приїхали, ніхто нічого не пояснював, просто приїхали якісь тітоньки й забрали його. Забрали туди, де багато дітей у яких немає батьків.
– Це якась помилка! – казав Сашко, – у мене є батьки! У мене є тато і тітка Надя.
Діти сміялися та обзивалися на Сашка, а потім відлупцювали. Це за те, що він уперто казав, що його заберуть, що за ним прийде тато.
Потім Сашка покликали до директора в кабінет.
– Саша, – сказала ця сувора, втомлена тітонька – ти вже великий хлопчик, я розмовлятиму з тобою, як з дорослим.
– Я знаю, що ти ніяк не можеш налагодити контакт з дітьми. Я хочу тобі сказати, щоб ти не чекав на тата, він не прийде за тобою, чуєш? Ніхто не прийде по тебе! Звикай до дітей, у нас добре.
– Що з моїм татом? Що? Ви брешете! Мій тато прийде за мною! – закричав, заплакав Сашко, – навіщо ви обманюєте, ви вкрали мене в тата! Поверніть мене додому, я хочу до тата і тітки Наді!
У Сашка сталася істерика.
– Заспокойся, заспокойся! – Ніно Федорівно, йдіть сюди.
Сашко плакав і катався по підлозі, він кричав немов поранений звір, голосно й уривчасто. Сашко не міг дихати, він задихався і схлипував.
– Ну хлопчику, все … Все, заспокойся мій хороший, заспокойся …
Ніна Федорівна колихала Сашка, прямо на підлозі в кабінеті директора, потім підняла його і вони пішли до спальні. Сашко заснув, він прокидався і знову засинав.
– Все, мій хлопчик, тихо-тихо, – шепотіла добра медсестра, що працювала в дитячому будинку.
Ніна Федорівна і розповіла Саші, у пом’якшеній формі, що тато його потрапив за ґрати. За якийсь злочин, дрібну провину, як сказала вона, а тітка Надя… вона ж чужа людина за документами… Тому Сашко тут.
Це потім уже, через час, коли Сашко перестав чекати звістки від батька, йому розповіли старші хлопці, вони дізналися якимось чином, ніби батька зачинили через Сашка…
-Тітко Ніно, – Сашко прийшов у кабінет до Ніни Федорівни, – розкажіть мені, він що, правда хотів мені віку урвати …
Вона обійняла його і вони стояли так довго, плакати Сашко вже не міг, просто уткнувся в живіт Ніни Федорівни й плечі його здригалися.
– За що він так зі мною, тітко Ніно?
– Не знаю Сашко. Кажуть, що мачуха зненавиділа тебе і поставила твоєму батькові умову, щоб він позбувся тебе. Пробач, та треба розповісти тобі…
– Коли до них приїхали, вони спокійно займалися домашніми справами. Сказали, що тебе забрала двоюрідна тітка твоєї мами, що раптово приїхала.
– Він не відпирався довго, твій батько і з полегшенням зітхнув, почувши, що ти живий.
– Мачуха ж твоя почала кричати, що ти псуєш їй життя, що вона не може через тебе мати свою дитину… Хвора якась на голову.
– Загалом покарали їх обох. Ось так, Сашко. Ти маму зовсім не пам’ятаєш?
-Ні … Її не стало, коли я був маленький.
– Знаєш, твій батько сказав, що не хотів завдавати тобі зла, просто боявся, що його дружина … що вона піде.
– Вона обманювала його, що при надії. Брехала… Шантажувала. – Що було в людини в голові, коли вона кидала свого сина в лісі? Загалом ось так, Сашко. Вибач, що тобі довелося так рано подорослішати.
– Ви про що, тітка Ніно? Дякую, що розповіли мені, я ж все чекав…
– Саша, ти не відповідай відразу, подумай … Я хочу запропонувати тобі, ти не хочеш жити в мене?
– Ви … Ви хочете стати моєю мамою?
Ніна Федорівна мовчки кивнула, а Сашко так само мовчки обійняв її.
– Мамочко, – прошепотів він слово, яке ніколи не говорив, нікому, – моя матуся.
Вони поїхали звідти, як тільки оформили всі документи, і Сашко отримав прізвище мами. Дітей у неї не було, тому і з чоловіком розійшлася. Заміж більше не виходила, боялася знову відчути розчарування.
Сашко виріс, відучився, вони з мамою приїхали в місто, де колись жили.
– Ма, я хочу знайти їх…
Мама все зрозуміла без слів.
– Сашо, ти впевнений?
-Так, мамо, – сказав він твердо.
– Я з тобою, синку.
***
От і прийшли. Виявляється, батька немає, вже три роки згорів від біленької, а мачуха ось…
– Я добре пам’ятаю Сашеньку, – каже сусідка праворуч, бабуся Катя, Саша теж згадав її, – добрий хлопчик був, хороша родина.
– Він же, Вітя, сам хлопчика виховував, до п’яти років, утомився, мабуть, від самотності. Вона молода була, Надія, нам усім здалася гарною. А воно он як вийшло.
– Ніхто не повірив спочатку, що вони таке задумали, а потім … Я в дитячий будинок ходила Сашко, передавала тобі гостинець …
– Спершу вона звільнилася, сюди приїхала, а потім і він, батько твій. Видно, любов у них була.
Спершу тихо жили, кудись на роботу влаштувалися. А потім не просихали, чубилися.
– Він лупцював її та кричав, що вона життя йому зламала, що він сина втратив … Йому не сказали де ти, Сашко, він ходив … Ну він так казав. Хотів прощення вимолити…
– А потім вона хлопчика народ ила, Павлом назвали … Батько Сашком хотів, ми відмовили, недобре так, навіщо, є ж Саша … Він все про тебе говорив, каявся.
– Гріх на мені, тітко Катю, великий, немає мені вибачення, – ось так казав.
– Все кричав звіром, як хильне. І лупцював її, а вона терпіла.
– Ось Паша, тепер твій шлях повторить … Сирота зовсім, немає в нього нікого …
– У нього брат є, – каже Сашко, обертаючись на маму, – я не віддам його ні в який дитячий будинок, я ж рідний брат Паші.
Сашко підійшов до хлопчика, який сидів на дивані, великі сльози падали на його гострі коліна.
– Пашо, Паш, – подивися на мене, – Саша присів навпочіпки біля хлопчика, – подивися на мене, знаєш хто я?
Хлопчик підняв заплакане личко, похитав головою.
– Я твій брат, Сашко. А це мама моя, тітка Ніна. Ти поїдеш до нас жити? Я брат твій, Пашо, рідний брат, старший… Поїдеш зі мною?
Хлопчик кивнув, і Сашко притис до себе худеньке тільце малюка.
***
– Мамуль, я сьогодні вас з Пашкою, з деким познайомлю!
– Так? І хто ж це?
– Ой, мамо, чергове серйозне кохання, – каже підліток, що сидить у кріслі.
– Ні, цього разу все по-справжньому.
– Ага, – сміються Ніна Федорівна та Пашка…
– Та що я винен, якщо вони починають носа кривити та перевірку Пашкою не проходять. Відразу починають, а хіба він не може з матір’ю твоєю жити, а чому, а що…
– Віка – вона інша, я їй розповів нашу історію, типу це з друзями сталося і вона розплакалася, ледь заспокоїв. – Вона, знаєте яка!
– Та веди вже свою Віку, правда Пашо?
– Звичайно, сподіваюся ця не втече.
Не втекла. Міцну сім’ю організувала Віка, двох дітей народила, чоловіка любить, поважає свекруху, Пашку теж.
Пашка у Вікторії душі не чує, сестричкою кличе.
Забули хлопці все, що з ними трапилося, домовилися не згадувати, люблять маму свою, до батьків їздять раз на рік, в той день, коли всі їдуть до своїх. Вибачили все…
Потрібно вміти прощати, так. Можна не забути, але краще відпустити … Не можна все життя жити і ялозити минуле.
На те воно і минуле – нехай там лишається…
Як вам вчинок батька? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
