– Мамо, я ще минулого тижня тобі сказала: грошей я більше не дам, – відрізала Дар’я, навіть не глянувши на купу паперів, якими мати розмахувала в неї перед носом.
Катерина з силою жбурнула пачку повідомлень на кухонний стіл. Кілька конвертів зіслизнули на підлогу. Яскраво-червоні штампи “Останнє попередження” виглядали майже, як прикраса на тлі витертого лінолеуму.
– Не можеш, чи не хочеш? – голос матері злетів на октаву вище. – Це різні речі, Даша! Різниця просто величезна!
– І те, й інше, – Дарія схрестила руки на грудях і притулилася до холодильника. Холод металу, відчутний навіть крізь тонкий светр, допомагав їй зберігати самовладання. – Не хочу і не стану. Більше ніколи.
Мати театрально притиснула руку до грудей, зображуючи глибоке потрясіння, але Даша дивилася в куток кімнати.
Там, за диваном, що просів, виднілися три ошатні пакети з дорогих бутиків. Косметика, парфумерія, щось з італійськими літерами, які було не розібрати здалеку.
– Гарні пакети, – байдуже зауважила Дарина.
Катерина простежила за її поглядом і на мить зблідла, але відразу залилася фарбою гнівного рум’янцю.
– Це на повернення! Я завтра ж віднесу їх в магазин, хоча тебе зовсім не торкається, що я…
– Бірки поруч валяються, мамо.
Настала напружена, важка тиша. Катерина судомно стискала щелепи, підбираючи слова, виправдання чи новий привід для нападу.
Нарешті вона знайшла його, і вся перетворилася: плечі розправилися, підборіддя злетіло – ображена в найкращих почуттях мати готувалася до контратаки.
– Ах ти, невдячна… – Вона підійшла впритул. Дарина відчула густий квітковий аромат її парфумів – мабуть, цей флакон коштував дорожче, ніж рахунок за електрику цього місяця.
– Я ростила тебе сама. Одна, Дашо! Ти хоч розумієш, що це означає? На які жертви я йшла?
– Ти про ті «жертви», за які батько платив своїми аліментами?
Долоня Катерини з такою силою опустилася на стіл, що брязнула цукорниця.
– Як ти смієш! Як ти смієш дорікати мені цим, коли я тону, коли колектори обривають телефон кожного божого дня, коли я навіть не можу…
Немов на замовлення, у передпокої задзвонив телефон. Обидві жінки завмерли. Обличчя матері спотворилося гримасою – Даша бачила цей вираз надто часто за останні місяці.
– Не бери слухавку, – тихо попросила вона.
Але мати вже мчала на звук і зірвала слухавку.
– Слухайте мене, шантажисти, негідники! – Закричала Катерина, зриваючись на хрип. – Нема в мене грошей! Подавайте до суду! Судіться! Щоб ви всі палали в пеклі!
Дарина пройшла повз неї, зняла з гачка пальто і вийшла з квартири. Останнє, що вона почула перед тим, як клацнув замок, – несамовиті прокляття матері на адресу якогось змученого оператора, який просто намагався виконувати свою роботу.
Вечірнє повітря на вулиці було чистим і морозним. Дар’я довго стояла на ґанку, вдихаючи його на повні груди, дозволяючи йому витіснити з легень запах дорогих духів, гіркі звинувачення і весь цей безглуздий кошмар.
Квартира зустріла Дар’ю тишею і ледь чутним гудінням холодильника. Скинувши чоботи й кинувши пальто на спинку стільця, вона потяглася до телефону, навіть не запалюючи світла. Вікторія відповіла після другого гудку.
– Дай вгадаю, – заговорила подруга без зайвих передмов. – Матінка знову просить матеріальної допомоги?
– У неї за диваном були заховані пакети з покупками, Віка. Цілком нові речі. І це поки вона тицяла мені в обличчя простроченими рахунками, – Дарія опустилася на диван і притиснула вільну долоню до очей. – Я вже не знаю, що робити! Справді, не знаю.
Вікторія на мить замовкла, а коли заговорила знову, у її голосі не залишилося і сліду іронії.
– Даша, я повинна дещо запитати, і я хочу, щоб ти гарненько подумала. Квартира, в якій мешкає твоя мати, – на кого вона оформлена?
Питання повисло в повітрі. Дарія повільно опустила руку, дивлячись у темну стелю.
– На неї. Батько відписав їй житло під час розлучення багато років тому. А що?
– А те, що якщо в неї борги, а взяти з неї більше нічого… – Вікторія не домовила, але Дарина вже сама закінчила думку. Усвідомлення відгукнулося в животі, як камінь, що впав у крижану воду.
– Вони можуть забрати квартиру, – прошепотіла Дарія.
– Саме. Можуть забрати квартиру.
Три дні Дарина майже не спала. Вона консультувалася з юристом – нервовим молодим чоловіком, який підтвердив її найгірші побоювання.
Він запропонував єдиний вихід: переоформити право власності, допоки кредитори не наклали арешт.
Вона сама підготувала папери, двічі перевіряла ще раз кожний рядок, і в четвер вдень поїхала до матері. Серце шалено калатало десь біля самого горла.
Катерина відчинила двері у шовковому халаті. Вигляд у неї був насторожений.
– Ну чого тобі ще?
– Тобі треба підписати дещо, – Дарія простягла папку. – Це передача прав на квартиру. Мамо, будь ласка, просто послухай мене п’ять хвилин. Якщо ти цього не зробиш, то банк забере житло. А так воно залишиться у родині. Я зовсім не намагаюся…
– О, я чудово бачу, що ти намагаєшся зробити! – Катерина вихопила папку і відкрила. Очі її забігали по рядках, наповнюючись люттю. – Ти мене обдурити хочеш? Думаєш, я не розумію, який у тебе план?
– Мамо, немає жодного плану! Це єдиний спосіб…
– Вкрасти мій дім! – Катерина жбурнула папку назад, і аркуші розлетілися по передпокої. – Викинути рідну матір на вулицю, щоб загарбати квартиру собі! І це після всього, що я для тебе зробила, після всіх моїх жертв!
Дарина опустилася навколішки, збираючи документи. Руки тремтіли від образи та відчаю.
– Я намагаюся тобі допомогти! Чому ти цього не бачиш? Ну, хоч раз, чому ти не можеш мені просто повірити?
– Повірити тобі? – Катерина гірко і різко засміялася. – Повірити дочці, яка шкодує грошей для матері? Яка спокійно дивиться на мої страждання? Забирайся з мого будинку, Дашо! Забирайся та забирай свої папірці!
Дарина підвелася, притискаючи зім’яті аркуші до грудей. Вона довго дивилася на матір, запам’ятовуючи цей упертий нахил голови й абсолютну впевненість у почервонілих очах.
– Добре, – тихо промовила вона. – Але коли все звалиться – а воно звалиться, мамо, згадай мої слова – не чекай, що я прибіжу на допомогу! З мене вистачить!
Вона пішла, не обертаючись…
…Потяглися довгі шість місяців. Дарина з головою пішла в роботу і звичну рутину, старанно вибудовуючи життя, в якому більше не було місця істеричним дзвінкам та слізливим вимогам. Вона майже переконала себе, що змирилася з цією тишею.
Але настав вечір, коли у вікна застукав мокрий сніг, а у двері постукали – наполегливо і відчайдушно, як може стукати тільки людина, якій більше нема куди йти.
На порозі стояла Катерина. Вона промокла до нитки, по щоках темними струмками текла туш, а побілілі пальці міцною хваткою вчепилися в ручку невеликої валізи.
– Забрали… – видавила матір крізь ридання. – Пристави прийшли сьогодні вранці. Усе забрали, Дашо! У мене нічого не лишилося!
Дарина завмерла на мить. А потім відступила убік, пропускаючи матір до хати.
Дарина накинула плед на тремтячі плечі матері й поставила на стіл кухоль гарячого чаю. Катерина вчепилася в нього обома руками. Схлипи поступово змінювалися гикавкою.
– Я не думала, що вони й справді це зроблять, – прошепотіла Катерина, не відриваючи погляду від бурштинової рідини. – Думала, у мене є час. Що якщо я просто їх ігноруватиму, вони рано чи пізно здадуться.
Дарина промовчала. Вона сиділа навпроти матері та дивилася, як мокрий сніг, що підтанув, стікає з невеликої валізи, утворюючи калюжку на паркеті.
Квартира ніби стиснулася, а повітря стало важким від вантажу всього того, що так і залишилося невимовним.
Тієї ночі вони майже не розмовляли. Катерина заснула на дивані, щільніше закутавшись у плед, а Дарина лежала в спальні та прислухалася до незвичного звуку чужого дихання у своїй квартирі.
У сірому сутінку ранку Дар’я вже стояла біля вхідних дверей – одягнена, в застебнутому пальті. Вона зварила каву, але так і не доторкнулася до неї, забута філіжанка остигала на кухонній стійці.
Коли Катерина вийшла з ванної з помитим обличчям і поспіхом зібраним у вузол волоссям, вона так і завмерла, побачивши вираз обличчя дочки.
– Даша? Що відбувається?
– Мамо, тобі час йти.
Катерина розгублено моргнула і нервово засміялася.
– Про що ти говориш? Я тільки приїхала. Мені більше нема куди…
– Я тебе попереджала! – Голос Дарії звучав рівно, і тільки побілілі кісточки пальців, що стискали одвірок, видавали напругу.
– Пів року тому я стояла у тебе в передпокої й по поличках розклала, чим все закінчиться. Ти назвала мене злодійкою. Шпурнула мені папери в обличчя. То був твій вибір!
– Я була засмучена! Я не розуміла, що творю! Ти ж знаєш, яка я стаю, коли все навалюється! – Катерина зробила крок до дочки, простягаючи руки. – Дашо, будь ласка. Я ж твоя мати! Ти не можеш просто виставити мене на вулицю!
– Ти сама виставила себе на вулицю в ту мить, коли набиті лахміттям пакети стали для тебе важливішими за дах над головою.
Обличчя Катерини спотворилося. Зміна була миттєвою, лютою. Вона схопила перше, що підвернулося під руку – вчорашню склянку з водою – і шпурнула її в стіну. Дзвін розбитого скла пролунав різко, але жодна з жінок навіть не здригнулася.
– Чудовисько! – Закричала Катерина, наступаючи на Дарину і зігнувши пальці, наче пазурі. – Холодне, безсердечне чудовисько! Після всього, що я для тебе зробила! Я поклала на тебе молодість, шлюб, все своє життя – ростила тебе сама!
– Батько платив аліменти, поки мені виповнилося вісімнадцять. Ти витрачала їх на себе. – Дарія не ворухнулася.
– Ти все життя витрачала все лише на себе, мамо! І тепер, коли твоє життя пішло під укіс, ти хочеш, щоби це виправила я!
Катерина вчепилася в рукави Дарії, смикаючи та голосячи. Її голос перейшов у крик, який, напевно, почули всі сусіди.
– Благаю! Даша, ну, будь ласка! Я змінюсь, присягаюся, я стану іншою, тільки дай мені залишитися! Ми ж сім’я!
Дар’я обережно, один за одним, відчепила пальці матері від своїх рук.
– Я тебе не кидаю. Я просто відмовляюся тонути разом із тобою. Це різні речі.
– Зрадниця! — Це слово луною рознеслося коридором, коли Дарина вивела матір за поріг. – Ти зрадниця! Будь проклятий той день, коли я тебе народ ила!
Катерина похитнулася, опинившись на сходовій клітці, все ще кричала і намагалася повернутися у квартиру, яка більше не була її притулком.
Даша тихо зачинила двері, не грюкаючи, і провернула замок. Пролунало м’яке клацання. Крики тривали ще хвилину чи дві, приглушені деревом та відстанню, а потім стихли – Катерина нарешті пішла.
Дарина притулилася спиною до дверей і повільно сповзла на підлогу. Її руки нерухомо лежали на колінах.
Перед нею простягалася порожня і безмовна квартира, а в блідому ранковому світлі мерехтіли уламки розбитого скла.
Вона повільно вдихнула. Дарина не почувала себе винною. Мати отримала те, що заслужила. Але й задоволення вона не відчувала. На серці була туга і безвихідь…
Даша не була впевнена, що вернися мати ще раз, вона не зжалиться і не відчинить двері. І ця залежність її лякала і вибивала з колії.
Вона перетворювала все її, здавалося б, налагоджене життя на повітряну кулю – тицьни в неї, й немає нічого. Порожнеча…
Як ви вважаєте, слушно вчинила Дарія, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
