Мені дуже складно розпочати цю історію. У мене починає боліти голова, коли я думаю про все це, але мені потрібно висловитися комусь, хто мене не засудить, адже майже все моє оточення вважає, що я не правий.
Я був бажаною другою дитиною. Ну, принаймні мені так говорили. Я не маю жодних спогадів до моїх п’яти років.
Мої біологічні батьки завжди були досить багатими людьми, але це не завадило їм віддати мене на виховання бабусі, коли старша сестра серйозно захворіла. Мабуть, вони вирішили, що їй вони набагато потрібніші, а п’ятирічна дитина лише забиратиме дорогоцінні ресурси.
Не сперечаюся, можливо, вони думали, що сестра швидко видужає, і я повернуся в сім’ю, але лікування затяглося на роки. І все-таки це не давало їм жодного морального права не відвідувати мене. Мені навіть не дзвонили. Спочатку лише відправляли бабусі гроші на моє утримання, але потім сказали, що більше не будуть. Їм потрібніше.
Не знаю, чи змогла б бабуся зі мною впоратися сама, якби не мій дядько. Він був вже давно одружений, але в них з дружиною ніяк не з’являлись діти. Пам’ятаю, як він серйозно глянув на мене і запропонував:
– Будеш моїм сином?
Я розгубився і просто кивнув головою. З того дня почалося моє нове, а головне щасливе життя. Жодного разу мої нові, справжні батьки не дали мені зрозуміти, що я зайвий у їхньому домі. За це я їм вдячний.
Я завжди знав, що десь є мої біологічні батьки. Мені часом розповідали про них щось, показували фотографії, але я залишався байдужим. Чому вони мені мають бути цікавими, якщо я їм абсолютно байдужий?
Саме тому, коли в день мого шістнадцятиріччя мені надійшло повідомлення з привітанням від них, я здивувався. Звідки вони мають мій номер? Для чого вони намагаються зі мною зв’язатися? Мені стало гидко, тому я нічого не відповів.
Напевно, дарма. Потрібно було припинити всі спроби зблизитися відразу, а не сподіватися, що все вирішиться якось саме.
За кілька днів до мене дійшла новина, що не стало моєї старшої сестри. Роки лікування не допомогли їй. Я не відчув нічого з цього приводу. Було лише роздратування на те, що мене поставили перед фактом: я йду на церемонію прощання разом з усіма.
Було неприємно бачити, як люди, котрі відмовилися від мене цілком свідомо, заливаються сльозами. Напевно, треба було хоч співчувати, але я навіть цього не міг знайти в собі. Абсолютна порожнеча. Добре, що ми не залишалися на поминки, я точно не витримав би.
Після цього був спокійний тиждень. Я продовжив жити своє підліткове життя, допомагав батькам та вибирав професію на майбутнє. І все було добре, доки в гості не прийшли мої біологічні батьки. Я вдав, що сплю, але вирішив підслухати, про що будуть говорити дорослі.
На кухні спочатку велися тихі розмови, я не міг нічого почути, але поступово голоси стали злішими та нервовішими, і я зміг усе зрозуміти. Вони говорили про мене. Мене хотіли забрати назад.
Усередині все похололо. Я що для них, іграшка? Захотіли – залишили, захотіли – забрали. Як в них все просто. Хотів тихо повернутися до своєї кімнати, але почув тихі схлипи моєї мами. Це розбило мені серце.
Тієї ж миті я вдерся на кухню, змусивши всіх злякатися, адже вони думали, що я сплю. Я обійняв матусю і сказав, що нікуди звідси не піду. Вона обійняла мене у відповідь, а «дорогі» гості навіщось почали виправдовуватися.
За їхньою версією вони не мали іншого вибору. Вони були змушені віддати мене, щоб більше часу приділяти хворій дитині. Думали, що лікування настільки не затягнеться, проте, на жаль. Сестрі ставало то краще, то гірше. Боролися щосили.
Я вислухав їх без особливого інтересу, але наприкінці поставив лише одне запитання. Чому вони не спілкувались зі мною? Невже так важко було відвідувати мене чи хоча б іноді дзвонити?
Вони не мали відповіді, і це розлютило мене. Тоді я чітко та ясно висловив свою позицію:
– Я не збираюся бути вашою «запасною» дитиною, коли померла «основна». Це так не працює.
Можливо, це було зайве та грубо, але після цих слів вони нарешті пішли. З батьками ми вирішили не обговорювати це.
З того дня минуло кілька років. Ці люди все ще хочуть налагодити зі мною контакт, але не розуміють, що цього не хочу я. Вони навіть намагалися добитися мого розташування дорогим подарунком у вигляді квартири, але я залишився непохитним.
Бабуся та батьки часом намагаються говорити, що вони мої рідні люди, але де були вони, коли я ріс? Їх не було тоді, а зараз я не хочу їх бачити.
Усі мої друзі та знайомі кажуть, що я роблю безглуздо. Можна ж іноді з ними спілкуватися та приймати подарунки. Нерозумно відмовлятися від квартири, так, але, якби я прийняв подарунок, я відчув би себе купленим та зобов’язаним. А я не річ, хто б що не думав.
Я говорив, говорю і говоритиму: у мене вже є батьки, які виховали та дали мені все. Інших мені не треба.
