Я чесно ходив до Люди в лікарню, підбадьорював, посміхався, а сам, в душі, немов з глузду з’їхав. Весь час думаю, як я з нею, з хворою жити буду. А раптом такі напади будуть частими, а раптом, вона не зможе народити дітей, а раптом, взагалі помре, а я залишуся з дітьми або просто вдівцем. Така перспектива здалася мені страшніше самотності

Мені вже 43 роки. Звуть Олексій. Моя сповідь буде про те, як я упустив своє щастя.

З молодості я був досить сором’язливим, та ще й працював простим інженером. Після смерті батька, жив і живу з мамою. Друзі кілька разів намагалися познайомити мене з хорошими дівчатами, все думали, що я одружуся.

Але кожен раз я просто боявся зробити крок, змінити щось у своєму житті. Та й мама не наполягала. Зазвичай знайомства тривали від декількох тижнів до декількох місяців і закінчувалися нічим.

І ось одного разу я познайомився в електричці з Людмилою. Зовні – красуня. Добра, розумна, господарська. Ми обмінялися телефонами й стали зустрічатися. Ходили в кіно, в кафе, просто гуляли й розмовляли. Було мені вже 30 років. Мама, як завжди, нічого не говорила.

Прозустрічалися ми так з Люсею майже рік. Я навіть звик. Люда іноді залишалася у нас вдома ночувати, стала допомагати мамі по господарству. Ну, думаю, доля. Буде у мене сім’я, діти, як у людей.

І раптом одного разу, коли Людмила була зі мною, їй стало погано, викликали швидку. Після обстеження поставили діагноз – виразка шлунка. Я чесно ходив до неї в лікарню, підбадьорював, посміхався, а сам, в душі, немов з глузду з’їхав. Весь час думаю, як я з нею, з хворою жити буду. А раптом такі напади будуть частими, а раптом, вона не зможе народити дітей, а раптом, взагалі помре, а я залишуся з дітьми або просто вдівцем. Така перспектива здалася мені страшніше самотності.

Жах мати хвору дружину, за якою, можливо, доведеться доглядати, переповнив мене повністю. І коли Людмила вийшла з лікарні, я тихенько звів наші відносини до нуля, мотивувавши, що не зможу ділити себе між дружиною і матір’ю і запропонував їй залишитися друзями. Ще не якийсь час після цього ми телефонували одне одному, але дуже недовго. Напевно, я таки був закоханий, тому що після цього я всіх можна зустріти жінок став мимоволі порівнювати з Людмилою, але зателефонувати їй не міг, боявся.

І ось 10 років потому випадково зустрів мою Людмилу на вулиці. Здорова, квітуча, поруч з нею син років восьми-дев’яти.
Я трохи за лікоть себе не вкусив. Постояли, поговорили хвилин 5, і вона побігла додому, до чоловіка. А цим чоловіком міг же бути я.

Напевно, так мені й треба. Буду доживати свій вік на самоті. Я зробив вибір і тепер за нього розплачуюсь. Напевно, якщо любиш людину, не потрібно думати ні про які труднощі, потрібно просто бути з нею. Але в моєму випадку, вже нічого не виправити.