– Ви повинні скинутися Аліні на море, вона ж дівчинка, вона втомилася! – Голос Ніни Павлівни брязкав з динаміка телефону на всю кухню.
Даша переклала гарячу лопатку на підставку і виразно подивилася на чоловіка. Ромка старанно жував шматок хліба з ковбасою і вдавав, що неймовірно захоплений крихтами на обідньому столі. В очі дружині він волів не дивитись.
– Скинутися? – Даша притулилася до одвірка. Спина після двох змін поспіль на складі відчутно нила.
– А з якої радості ми маємо оплачувати відпустку дорослій дівчині?
– Ви сім’я! – Свекруха гаркнула так, що динамік старого смартфона гидко хрипнув. – Рома її старший брат! А тобі, Дашо, премія прийшла квартальна. Мені Рома вчора сам сказав.
Даша перевела погляд на чоловіка. Той подавився ковбасою і судомно закашлявся.
– Навіщо вам такі гроші, просто так лежатимуть? – не вгамовувалася свекруха. – А дівчинці треба здоров’я поправляти, вона на роботі зовсім вимоталася.
Воно й зрозуміло. Премію Даша отримала за три місяці пекельних переробітків. Вона брала нічні зміни, виходила на чужі вихідні, тягла два склади одночасно, щоб закрити залишок боргу за машину. Тієї ж машини, на якій Ромка їздив на роботу.
Сам Ромка стабільно приходив додому о шостій, неквапливо вечеряв і сідав за комп’ютер. Квартира, в якій вони сиділи, була куплена три роки тому – переважно на спадщину Даші від бабусі.
Чоловік вклав туди рівно двісті тисяч своїх дошлюбних накопичень, але вважав себе повноправним господарем становища та здобувачем.
Аліні, молодшій сестрі Ромки, днями стукнуло двадцять п’ять. Вона працювала адміністратором у салоні краси рівно два дні на тиждень.
Решту часу дівчина спала до обіду і скаржилася у соціальних мережах на вигоряння від спілкування з токсичними клієнтами. Сама собі зірка!
– Ніно Павлівно, – Даша намагалася говорити рівно, хоча пальці вже самі стискалися в кулаки. – Моя премія піде на погашення кредиту! Аліна може взяти підробіток.
– Який там підробіток! – Свекруха на тому кінці дроту заголосила на високих нотах.
– Вона слабенька! У неї тиск скаче від недосипання! Ви з Ромою чудово заробляєте, могли б допомогти матері підняти сестру. Від вас не зменшиться, якщо двадцять п’ять тисяч перекажете.
– Не перекажемо!
– Їй на гарний готель у Туреччині не вистачає! Квитки я їй вже зі своєї кредитки сплатила, між іншим. Влізла у борги заради дитини!
– Чудовий план, – сказала Даша. – Ви сплатили, ви й доплачуйте. Ми Аліні нічого не винні!
– Та як у тебе язик повертається! – Ніна Павлівна перейшла на відвертий вереск. За стіною завозились сусіди.
– Ромо! Ромо, ти чуєш, як твоя дружина з твоєю матір’ю розмовляє? Візьми слухавку негайно!
Ромка смикнувся на табуретці. Відсунув тарілку, обтер долоні об домашні штани та потягнувся до телефону дружини.
– Мамо, ну ти це… не кип’ятись.
– Я не кип’ятюсь! – Від крику свекрухи брязнула кришка на каструлі.
– Я чекаю на ваш переказ. Інакше моєї ноги у вашому будинку більше не буде! Виростила егоїста на свою голову!
Виклик завершився. Даша забрала телефон із рук чоловіка і кинула його на край столу. Ромка винувато глянув на дружину. Почухав потилицю.
– Дашо, ну може дамо хоча б десять тисяч? – Невпевнено простяг він. – Мамка тепер мозок виїсть. Тобі шкода, чи що? У тебе ж он нормальна сума капнула на карту.
– Мені шкода! – Даша зробила крок до столу. Втома кудись поділася, всередині підіймалася глуха, гаряча злість.
– Ромо, я ці гроші горбом заробила! Я спала по п’ять годин останні місяці. А твоя сестра питиме на них коктейлі біля басейну? Переб’ється!
– Ну, вона ж сім’я…
– Сім’я? – Даша вперлася руками в стільницю. – А пам’ятаєш, як твоя сім’я два роки тому приперла нам на лоджію свою поліровану труну?
Ромка невдоволено скривився. Дерев’яний монстр – радянський сервант неосяжних розмірів – займав рівно половину їхнього балкона.
Два роки тому Ніна Павлівна розпочала капітальний ремонт. Викидати старі меблі їй було шкода, продавати – ліньки.
Вона вмовила сина перевезти сервант до них «буквально на місяць, поки шпалери поклеять та плінтуса приб’ють».
Усередині серванту лежав не менш цінний вантаж – порцеляновий сервіз «Мадонна», який Ніна Павлівна берегла і ніколи не використовувала за призначенням.
Ремонт у свекрухи закінчився рік і вісім місяців тому. У її оновленій вітальні тепер стояли сучасні світлі меблі з каталогу.
А полірований монстр так і гнив на їхньому балконі, загороджуючи світло. На всі питання свекруха відмахувалася:
– Ніночці він поки не до інтер’єру, нехай у вас постоїть, вам же не заважає, у вас велика лоджія.
Заважав. Даша мріяла поставити туди пару крісел та столик, щоб пити каву вранці. Але натомість протирала пил з чужого мотлоху, пробираючись боком до сушарки для білизни.
– До чого тут шафа? – Чоловік насупився.
– До того, що твоя мама дуже любить розв’язати свої проблеми за чужий рахунок. Що з відпочинком Аліни, що зі своїм барахлом!
– Слухай, ну давай я мамці сам зателефоную пізніше. Поясню, що грошей нема. Скажу, що ти вже все за кредит віддала до гривні.
– Не треба нічого пояснювати.
Екран телефону на столі раптом засвітився. Вхідний дзвінок. На дисплеї висвітлилося: “Алінка”.
Ромка смикнувся до телефону дружини, але Даша встигла першою. Натиснула на гучний зв’язок.
– Дашо, привіт, – пролунав примхливий дівочий голос. – Ви там з мамою посварилися, чи що? Вона мені дзвонить у сльозах, у неї тиск двісті.
– Привіт, Аліно. Тиск – це погано. Пігулку нехай вип’є.
– Слухай, ну не будь ти такою скнарою, – Аліна невдоволено цокнула язиком у слухавку.
– Ромка ж мені обіцяв на день народження нормальний подарунок зробити. У мене путівка горить, мені завтра залишок треба вносити в агенцію. А у вас є премія. Ну що вам варто? Я ж віддам згодом. Мабуть.
– Хто обіцяв? – Даша поволі повернула голову до чоловіка. Ромка утиснувся в табурет.
– Ну, брат мій обіцяв. Ми з ним минулого тижня списувалися. Він сказав, що в тебе гроші будуть, і ви мені закинете двадцять п’ять тисяч.
– Рома сказав?
– Так! Дашо, скинь на карту за номером телефону, га? Мені реально в агенцію бігти. Я тобі з дьюті-фрі духи привезу.
– Аліно, – голос Даші став неприродно спокійним. – Рома помилився. Грошей не буде. Духи купи собі.
– Та ви знущаєтесь! – Голос зовиці зірвався на вереск, напрочуд схожий на материнський. – Я вже купальники замовила! Рома, ти мужик, чи хто? Скажи своїй дружині!
Даша мовчки скинула виклик. На кухні повисла дзвінка тиша. Чути було тільки, як гуде холодильник у кутку.
– Ти обіцяв їй гроші з моєї премії? – Запитала Даша.
– Даш, ну я думав… – слова застрягли в чоловіка в горлі. – Ну, у нас же спільний бюджет. А у неї день народження. Я думав, ми частину закриємо за кредитом, а частину… ну допоможемо.
– Спільний бюджет? – Даша посміхнулася. – Спільний бюджет, Ромо, це коли ми обидва оремо. А коли орю я одна, а ти розпоряджаєшся моїми грошима на користь своєї сестри – це називається по-іншому.
– Я теж працюю! – Ромка спробував обуритись, але вийшло жалюгідно.
– Ти працюєш рівно на свій бензин та тютюн!
Даша взяла телефон. Відкрила програму послуг. Пальці швидко застукали по екрану.
– Я сама все вирішу. Домовлятися на березі треба було.
– Що ти робиш? – Чоловік напружився.
– Замовляю вантажне таксі із двома вантажниками, – Даша швидко вписувала адресу свекрухи.
– Твоя мама вимагала від нас вкладень у сім’ю? Вона їх отримає. Прямо зараз.
– Даш, ти збожеволіла? – Ромка підскочив з табурета. – Мамка нас зі світу зживе! Вона цей сервант обожнює! Він – пам’ятник! І там сервіз усередині!
– Ось нехай і любить його вдома. І чай із сервізу п’є.
– Я не дам його винести!
– Даси! Інакше слідом за сервантом поїдуть твої речі до мами! Тільки без машини, за яку я плачу. Вибирай.
Ромка проковтнув. Заперечити йому не було чого. Квартира була оформлена на Дашу, кредит також.
За сорок хвилин у двері подзвонили. Два міцні мужики в синіх комбінезонах діловито протопали через передпокій на лоджію.
Ромка тулився біля стіни в коридорі, не наважуючись сказати жодного слова. Він тільки розгублено моргав, спостерігаючи за тим, що відбувається.
– Обережніше, там усередині посуд, – скомандувала Даша.
Вона із задоволенням спостерігала, як вантажники обмотують дверцята серванта товстою плівкою.
– Адресу я вам у додатку скинула. Доставлення до квартири. Підйом на п’ятий поверх без ліфта сплачено.
– Зробимо в кращому вигляді, господине, – басовито озвався старший, мужик із вусами. – Сергію, бери за той край. Іде?
Вони пихкали хвилин п’ятнадцять. Радянське дерево не піддавалося. Сервант виявився важчим, ніж виглядав. Чоловіки пересварювалися, акуратно виносячи важку шафу на сходову клітку.
Коли залізні двері нарешті зачинилися, на лоджії стало незвично світло і просторо. Навіть дихати стало ніби легше.
Даша задоволено кивнула. Ромка сидів на кухні, обхопивши голову руками.
– Це кінець, – промимрив він у стільницю. – Дашо, це просто кінець! Вона ж зараз зателефонує. У неї серце хворе.
– Нехай дзвонить. Валідол в аптечці є.
Чекати довелося недовго. Рівно через годину, коли вантажівка мала дістатися другого кінця міста, телефон Ромки задзвонив. Чоловік підскочив на місці. На екрані світилося “Мамуля”.
– Відповідай, – спокійно сказала Даша, наливаючи собі води з графина. – Став на гучну.
Ромка тремтячим пальцем тицьнув у екран.
– Ви що надумали?! – Крик Ніни Павлівни був такої сили, що можна було обійтися без гучного зв’язку.
– Які вантажники? Яка шафа?! У мене тут мужики на сходах стоять, у двері гупають, кажуть, доставка оплачена!
– Мамо, ну це…
Ромка знову проковтнув слова.
– Ніно Павлівно, – Даша нахилилася до мікрофона. – Ви просили від нас вкладень у сім’ю. Ми вирішили, що найкраще вкластися у повернення вашого цінного майна. Сервант шикарний, дорогий сервіз.
На тому кінці дроту повисла пауза. Було чути лише переривчасте дихання свекрухи.
– Аліна може його продати на сайті оголошень, – незворушно додала Даша. – Меблі вінтажні. Саме вистачить їй на путівку до Туреччини. І навіть на коктейлі залишиться.
– Та куди я його поставлю?! – Свекруха знову заголосила.
– У мене у вітальні італійський гарнітур! Ви мені весь вигляд зіпсуєте! Я їх не пущу! Нехай везуть!
– Не пускайте, – легко погодилася Даша. – Тоді хлопці віднесуть його на смітник. Ваше право. Щасливо залишатись.
Вона натиснула на кнопку відбою на телефоні чоловіка.
Ромка дивився на неї, відкривши рота. Він явно збирався щось сказати, захистити матір, обуритися. Але передумав. Повільно видихнув, підсунув до себе тарілку з рештками хліба і почав жувати далі.
Даша вийшла на лоджію, що звільнилася. Місця було навалом. Сонце приємно освітлювало порожній кут, де раніше височила полірована махіна. На підлозі залишився тільки квадрат чистої плитки, що не встиг покритися пилом.
Завтра вона замовить сюди те саме плетене крісло. І маленький столик. Питиме каву перед зміною. І ніхто їй більше не завадить. Годі!
Як ви вважаєте, слушно вчинила Даша? А як вам закиди свекрухи? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
