Оксана не збиралася йти від чоловіка. Вона взагалі припинила планувати щось далі наступного годування.
Син був неспокійним, – багато плакав, мало спав. Вона намагалася заколисувати його, – марно. У малюка різалися зубки, текла слина, періодично піднімалася температура.
Оксана вже не пам’ятала, що таке спати більше двох годин поспіль. Вчора ввечері, коли Олег пішов на кухню за чаєм, вона спіймала себе на тому, що дивиться на миготливу лампочку в передпокої і рахує спалахи – один, два, три. На вісім лампочка згасла, і Оксана подумала:
– Ну ось, хоч щось загнулося в цьому будинку замість мене.
Це було смішно. Але вона навіть не посміхнулася.
***
Олег привіз батька два місяці тому. Стало ще гірше. З жінки, яку любили, Оксана поступово перетворилася на обслуговчий персонал.
– Я сам все робитиму, – мало не присягався Олег, коли вирішив забрати хворого батька до себе. Оксана повірила.
Її чоловік був старшим у сім’ї і дуже пишався цим. Носив почуття власної гідності, як невидиму корону.
Свого молодшого брата він вважав непорозумінням. Той завжди вирішував якісь «надумані» проблеми і «не вмів заробляти гроші».
Сестра, за словами Олега, – теж «не блищала розумом». Нажила з недолугим чоловіком двох дітей, постійно нила і скаржилася на життя. Вони забрати батька не могли. Ніяк.
Олег – міг. Почуття обов’язку було йому не порожнім звуком. Тому він поінформував дружину про своє рішення і, щоб вона не сильно заперечувала, пообіцяв, що сам доглядатиме за батьком.
Спочатку Олег справді вставав раніше за всіх. Оксана чула крізь сон, як за стіною хропе свекор, як чоловік веде його в туалет, потім – на кухню.
Загальмованим після інс ульту голосом, Петро Іванович просив їсти. Олег гримів каструлями, хоч намагався не галасувати, і Оксана прокидалася остаточно.
Лежала із заплющеними очима, прислухаючись, як Ваня прицмокує уві сні, і думала: «Хоч би дали трохи поспати».
***
За три тижні Олег затримався на роботі. Подзвонив в обід і винувато попросив:
– Будь ласка, погодуй батька.
Оксана відповіла:
– Добре.
Сказала і сама здивувалася, як тихо і спокійно погодилася. Вона поклала Ваню в ліжечко, пішла на кухню, зварила манну кашу.
Свекор сидів за столом, дивився в одну крапку. Оксана поставила перед ним тарілку. Петро Іванович узяв ложку, рука здригнулася, каша пролилася на скатертину. Оксана промокнула її серветкою. Це повторилося кілька разів.
Потім Петро Іванович попросився до вбиральні. Оксана допомогла йому підвестися. Свекор практично навалився на неї всім тілом. Він був дуже важким, ледве переступав ногами. Оксані здалося, що вони йшли цілу годину.
Потім вона стояла під дверима, чекала, поки старий її покличе, і дивилася на стіну. Там висіло дзеркало. У ньому Оксана побачила себе: бліду, втомлену, з синцями під якимись божевільними очима.
Вона дивилася на себе і не впізнавала, – то була чужа жінка.
***
А потім Олег перестав приїжджати на обід зовсім. Сказав:
– Ти ж все одно сидиш удома, що тобі варто погодувати батька?
Оксана промовчала. Вона вже зрозуміла, що сперечатися марно. Олег не бачив та не розумів її втоми. Адже вона, за його словами, просто сиділа вдома і нічого не робила. Олег бачив лише себе.
***
Тепер Оксана готувала і для свекра: нічого гострого, солоного, смаженого. Стояла біля плити з Ванею на одній руці, помішувала суп-пюре іншою.
Син закричав, бо наближався час годування. Оксана відчувала, як молоко приливає до грудей, але вона – мокра, липка, втомлена, все одно помішувала суп. Щоб не підгорів.
Потім вона годувала Петра Івановича, бо ложка в нього все частіше падала. Він жував повільно. Оксана витирала йому підборіддя і думала: «Хіба це мій батько? Навіщо я це роблю?».
Думала, але мовчала. Адже вона була гарною дружиною. Хорошою невісткою. Гарною матір’ю. Вона була настільки гарною, що забула, що вона теж людина.
***
Увечері Олег падав на диван із телефоном у руках. Гортав стрічку, сміявся над відео. Оксана ходила повз з сином на руках. Якось спіткнулася об килим, ледве зберегла рівновагу. Ваня здригнувся, закричав.
Олег підвів голову, глянув на неї невдоволено. Не підтримав, не взяв дитину. Навіть не спитав, чи все добре у неї. Тільки кинув:
– Акуратніше. Дитину впустиш.
Оксана нічого не відповіла. Коли наступного дня ця картинка спливла у пам’яті, вона розплакалася. Беззвучно.
Ваня все одно прокинувся, зчинив крик. У спальні тростиною загримів свекор – так він кликав її до себе…
А десь за межами квартири був Олег. Він пішов на роботу, поцілувавши її в щоку. Машинально, як дверний одвірок.
Чоловік не помітив, що вона плакала. Він взагалі перестав її помічати.
***
В один із вихідних приїхала Світлана. Пройшла в кімнату до батька, поцілувала його, посиділа хвилин двадцять.
Оксана чула, як вона говорила дзвінким голосом:
– Тату, ну як ти? Тобі тут добре?
Петро Іванович щось невиразно відповідав.
Незабаром Світлана вийшла і зіткнулася з Оксаною в коридорі. Подивилася на неї – швидко, чіпко, і
сказала:
– Оксано, ти тримайся. Я знаю, як це.
Оксана глянула на неї довгим поглядом.
Ні. Світлана не знала, як це. Вона приїжджала раз на тиждень, а то й у два. Цілувала батька, сиділа з ним близько пів години і їхала.
Дочка не стояла вночі біля його ліжка, не прибирала за ним, не витирала кашу з його підборіддя. Світлана не знала нічого! Але вона дивилася з таким співчуттям, ніби сама несла це пекло на своїх плечах.
– Дякую, – тільки й сказала Оксана.
І посміхнулася посмішкою ляльки.
***
Вночі Оксана довго не могла заснути. Ваня вгамувався тільки опівночі, перестав кричати. Оксана лежала на спині, дивилася в стелю і чула, як у сусідній кімнаті порпається Петро Іванович. Він повертався, шукав зручну позу.
Олег спав поряд, сопів. Він навіть не повертався до неї. Спав на своєму боці ліжка, як завжди. Між ними був простір, в якому могла поміститися ще одна людина.
Оксана згадала, як чоловік обіцяв “сам усе робити”. Як казав: «Ти не доглядатимеш батька. Ти займатимешся тільки дитиною».
А ще згадала, як Олег цілував її та шепотів:
– Ти ж у мене розумниця.
Так. Вона була розумниця. Все робила сама. Ні разу не сказала: Ні!
Точніше… Одного разу Оксана таки спробувала сказати: «Ні». За тиждень до того, як піти.
***
– Олеже, я не можу більше, – сказала вона за вечерею. – Я не впораюся. Твій батько потребує постійної уваги. У мене немовля. Я не сплю, я не їм нормально. Ти хоч бачиш це?
Олег підвів очі від тарілки. Він жував котлету. Подивився на неї байдуже і сказав:
– Ти все перебільшуєш. Батько не лежачий, він багато робить сам.
– Він кличе мене по двадцять разів на день!
– Ну, допомогти треба людині. Він же хворий.
– Я й допомагаю! Постійно! Хоча ти обіцяв сам доглядати за ним.
– У мене робота! – Голос Олега здригнувся, став голосніше, і, нарешті, перейшов на крик:
– Я цілий день працюю, щоб ти сиділа вдома з дитиною! А ти не можеш погодувати мого батька?
– Я не просто сиджу! Я виснажена. Ще й ночами не сплю.
– Спи вдень!
Оксана почула його фразу і завмерла. Наче хтось натиснув на паузу всередині. Вона дивилася на обличчя чоловіка, яке цієї хвилини здавалося їй рідним і чужим одночасно і розуміла: Олег не розуміє її. І не бажає розуміти.
– Олеже, я втомилася. Я не хочу так жити.
– Просто ти черства, – кинув чоловік. – У тебе немає серця!
Оксана не відповіла. Встала, прибрала тарілку в раковину і вийшла, тихенько зачинивши за собою двері.
***
Уранці вона пішла. Зібрала речі за десять хвилин – памперси, одяг Вані, дитяче пюре, улюблені іграшки. Олег стояв у дверях спальні і дивився на неї, як на божевільну.
– Ти куди?
– До мами.
– Ти не можеш ось так піти!
– Чому?
– Тому що у нас сім’я!
– Це в тебе сім’я, – промовила Оксана, не обертаючись. – Твій батько і твій обов’язок перед ним. Я вам не потрібна.
Вона одягла куртку, взяла Ваню на руки, відчинила вхідні двері. Олег не намагався її зупинити. Він стояв розгублений і мовчав.
***
Оксана їхала у таксі, дивилася у вікно на осіннє місто і вперше за довгий час відчула неймовірне полегшення. Таке сильне, що хотілося сміятися.
***
Минув місяць. Молодший брат, приїхав до Олега та забрав батька. Оксані про це повідомила Світлана. Мовляв, тато тепер добре влаштований, Оксана може видихнути і жити спокійно.
Оксана слухала та мовчала. Їй було байдуже. Петро Іванович уже не був її проблемою. Він перестав бути нею в той день, коли вона зачинила за собою вхідні двері.
***
Олег приїхав за нею за два тижні. Стояв на порозі маминої квартири блідий, змарнілий, під очима залягли тіні.
Оксана подивилася на нього і здивувалася, – вона нічого не відчувала. Ні злості, ні жалю, ні бажання обійняти. Це був просто мужик, який колись був її чоловіком.
– Я все зробив, – сказав він. – Батько тепер у брата. Все, як ти хотіла. Повертайся.
Оксана похитала головою.
– Ні, Олеже. Я не повернуся.
– Але чому? – Голос чоловіка зрадливо затремтів, – я ж все виправив!
– Виправив. Але не тому, що зрозумів мене, а тому, що не впорався. Якби я не пішла, ти продовжував би використовувати мене.
-Ти робив би це нескінченно! Тебе не цікавило, як я виживала щодня! Ти не бачив мене, доки я не пішла. Ти бачив лише себе!
– Я ж люблю тебе!
– А я тебе – вже ні.
Олег глянув на неї пронизливим, злим поглядом.
– У сенсі?! – Злетіло з його губ.
Оксана зустріла його погляд, не відводячи очей. Вона не відчувала жодної провини. Її переповнювало почуття волі і любові, якою оточили її та сина у рідному домі.
***
Олег пішов.
Ваня прокинувся, заплакав. Оксана взяла його на руки, притиснула до грудей, пішла на кухню гріти пляшечку. Там мама пила чай. Вона, звісно, все чула, але нічого не спитала.
– Мамо, я хочу розлучитися, – повідомила Оксана.
– Добре, дочко, – відповіла мати. – Роби, як знаєш. Ти як, взагалі?
– Я в порядку.
Оксана не брехала. Вона справді була в порядку. Тому що вона більше ніколи нікому нічого не доводитиме. Нікого не обслуговуватиме з останніх сил.
Нехай зараз вона і не дуже щаслива, зате – жива та вільна. А все інше життя розставить на свої місця…
Пишіть в коментарях свої слушні думки з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
