У Аліси з’явився син через два роки після того, як ми з її братом Сашком одружилися. Кавалер Аліси, тільки-но дізнавшись про майбутнє поповнення їх офіційно не зареєстрованого сімейства, тут же розчинився, чи то в заході сонця, чи то в тумані, чи ще в чомусь – ніби його й не було.
Аліса поміркувала, позітхала, і таки вирішила, що дитина у неї буде, попри все, обґрунтувавши свій вибір тим, що «кожен має право на життя».
Переконувати її ніхто не намагався. Мати, Віолетта Леонідівна, підтримала, батько прийняв нейтральний бік, а Сашко лише похитав головою.
Йому ідея сестри до душі не припала, але, спроба переконати її, рівносильна спробі, зупинити голими руками бронепоїзд, він знав це чудово.
Я, теж не втручалася, сказала лише:
– У цій історії чудово лише те, що цей її нарцис, так званий наречений, утік. Тяжко їй би з ним довелося.
Хлопчик з’явився на світ божий точно в термін – здоровий, рожевощокий карапуз. Ім’я йому дали невигадливе – Віктор.
Бабуся була у нестямі – радісна, горда, схвильована і, водночас, розгублена. Виписку з лікарні влаштували урочисту, замовили фотографа та відеографа, орендували лімузин, накупили ціле море квітів.
– Навіщо стільки грошей витрачати? – Здивувалася я, побачивши це пишне торжество. – Молодій матері вони ще ох, як знадобляться. Краще б заощадили.
– А не твоє це діло, – відповіла свекруха і зміряла мене пихатим поглядом. – На все вистачить.
– А тобі краще, замість підрахунку чужих грошей, подумати про своїх дітей. Вже скільки ви з Сашком? А все ні дитини, ні кошеняти.
– Я ваші гроші й не думала рахувати.
– Ну от тоді й мовчи, – кинула свекруха і тут же розцвіла голлівудською усмішкою, пішла назустріч Алісі, що спускалася східцями невисокого ґанку: – Алісонько, доню! Вітаю тебе від щирого серця!
Аліса виглядала виснаженою, дуже втомленою: під очима пролягали темні тіні, обличчя змарніло і зблідло. Вона ніби постаріла років на п’ять за ті три дні, що провела в лікарні.
З помітним полегшенням передала матері блакитний пакунок і, навіть не глянувши у наш бік, пірнула в машину.
– Здається, не варто її турбувати, – сказала я чоловікові. – Хай відпочине. Все ж таки не на курорті була.
– Я тільки за, – озвався Сашко.
Відносини з Алісою у нього були натягнуті. Він пояснював це тим, що сестра завжди була у батьків улюбленою дитиною, а йому якісь блага діставалися за залишковим принципом, та ще й купа обов’язків навішувалась.
Прибратися? Сашко, ти ж старший. Помити посуд? Звісно ж, Сашко, Аліса ще маленька. Погуляти із собакою? Аліса не впорається, краще Сашко.
– І так у всьому, – розповідав він. – А от якщо справа стосувалася подарунків, свят, чогось такого, то одразу Алісі потрібніше.
– Мені на день народження якусь дешеву машинку, Алісі ляльку з лімітованої колекції. Їй аніматора та стіл у дитячому ресторані, а мені – добре, якщо пиріг спечуть вдома, та салат наріжуть. І більше п’яти чоловік ніколи запрошувати не можна було.
Я і сама виросла у великій родині: у нас було четверо дітей, дві бабусі, дідусь, прабабуся і батьки, а ще – дві собаки, три кішки, папуга та рибка, але подібного у нас не траплялося ніколи.
Все ділилося порівну між усіма, незважаючи на те, хто старший, хто молодший. Тому ставлення Віолетти Леонідівни до своїх дітей я зрозуміти не могла: хіба можна любити когось менше, а когось більше? Для мене подібне було незбагненним!
Оселилася Аліса у матері – винаймати квартиру стало дорого – і з головою поринула у виховання. Віолетта Леонідівна допомагала всім, чим могла, іноді навіть, здавалося, на шкоду собі.
Втім, їх життям я особливо не цікавилася – у мене було своє, сповнене яскравих емоцій та фарб. Іноді свекруха дзвонила, розповідала, як поживають молода мати та дитина, всерйоз намагалася обговорювати «дитячі несподіванки», кольки та зубки.
– Я в цьому нічого не розумію, ви ж знаєте, – сміялася я.
– А треба б розуміти. – Тобі вже час й своїх дітей мати.
– Але я не хочу.
– Хочеш, не хочеш, а молодість іде. Потім захочеш, а вже не зможеш. Що будете з Сашком робити? З дитбудинку чужу кров візьмете?
– Ну, я так далеко не заглядала. – Ось коли настане такий момент, тоді й подивимось. Проблеми потрібно вирішувати по мірі їхнього надходження.
– А ти чекай, чекай, коли вони надійдуть, угу, – підділа мене свекруха.
Якось я й сама задумалася, а чи не варто поквапитися з потомством, але одразу відкинула цю думку. Тільки не зараз. У нас попереду ще багато часу – хто б що не казав!
Засміялася про себе: чому взагалі хтось уявив, що має право на мене тиснути і вказувати, як будувати своє життя? Зрештою, мені хотілося ще трохи ним насолодитися перед тим, як пірнути у вир прикорму та підгузків.
Коли племіннику стукнув рік, не стало моєї бабусі. Вона залишивши мені у спадок невелику дачку неподалік міста. Відгорювавши, я взялася за приведення території до ладу – і раптом захопилася.
– Ніколи б не подумала, що мене садівництво та городництво так захоплять, – сміялася я, розповідаючи чоловікові про нове хобі. – Але ж і справді класно!
– І почала будувати плани: – Наступного року посадимо там перчик болгарський та помідори. Хочу спробувати сама овочі виростити.
Сашко мені допомагав у всьому – здавалося, і сам захопився. Невдоволеною була лише Віолетта Леонідівна.
Пару разів приїхала на дачу, уважним, чіпким поглядом оглянула кімнати та кухоньку, пройшлася фруктовим садом. Поцокала язиком.
– Господарство, так собі…
А за кілька днів зателефонувала Сашкові з несподіваною пропозицією: чому б нам не залишити дачу Алісі?
– Навіщо? – здивувався він. – Їй з вами легше, дитина ж у неї.
– Ну, у неї наречений тут намічається, – неохоче поділилася Віолетта Леонідівна. – Може, з’їдуться, буде у пацана батько… То де їм жити? Не у нас же?
Сашко ще більше здивувався:
– А чому про це маємо думати ми? От нехай наречений і думає, куди наречену привести.
– Безсердечний, – попрікнула вона і поклала слухавку.
Але відступатися від цієї ідеї вона явно не мала наміру і розпочала широкомасштабну кампанію з підкочування до нас. Ми обидва стійко тримали глуху оборону, мовчки дивуючись її поведінці і гадаючи, коли вона нарешті відстане.
Потім свекруха зникла, припинилися дзвінки, повідомлення у чатах та месенджерах. Настала якась підозріла, напружена тиша.
Я боялася обговорювати цю тему з чоловіком, той теж не розпочинав розмови. І обидва щохвилини чекали чергового дзвінка. Але замість неї зателефонувала Аліса.
– Вік, у мене тут справи термінові, – вкрадливим тоном сказала вона. – А мама не може з сином посидіти. Батько теж на роботі. Ви не могли б із Сашком годинку за Віктором доглянути?
Завагавшись, я погодилася. Віті було вже рік і сім, він ріс активним, тямущим, веселим малюком, і я не була проти спілкування з ним. Тим більше, посидіти годинку – від мене вже точно не зменшиться.
Аліса приїхала через двадцять хвилин, увійшла в хвіртку, штовхаючи перед собою коляску, засунула мені пакет з іграшками, та деякою їжею.
– Я, звичайно, ненадовго, але раптом він зголодніє.
– У нас у холодильнику не порожньо, – зауважив Сашко.
Аліса махнула рукою:
– Та гаразд, не суть. Він далеко не все їсть, тож…
Забрала сина через півтори години, а наступного дня зателефонувала знову – з тим же проханням.
– Я просто медкомісію проходжу, – пояснила вона. – Вчора не всіх лікарів вдалося обійти. Посидите ще годинку-другу?
– Добре, – погодилася я, хоча прохання сестри мене трохи насторожило.
З того дня прохання посидіти з Вітею сипалися майже щотижня. То їй треба одяг новий купити, то квартиру для оренди подивитися, то якісь документи оформити. Я відчувала, що починаю злитися. Ну скільки можна, вона що, безплатних няньок знайшла?
– Ви що, обломитеся? – нахабно запитала Аліса. – Не чужий же він вам! Тим більше, ви у відпустці, цілими днями тільки й робите, що шашлики смажите і в гамаках валяєтесь.
– Неправда, – обурилася я. – У нас город. Ми цілими днями на ньому оремо.
Щоразу Аліса залишала сина все на більший проміжок часу – почалося все з години, а закінчилося тим, що ми проводили з ним весь день з ранку і до самого вечора.
Іграшки сестра вже навіть не забирала – навіщо? – А ось їжу привозити перестала, через що мені доводилося готувати додатково ще й для дитини.
Від будь-яких розмов Аліса відмахувалася і знову і знову викочувала одну й ту саму фразу:
– Від вас що, щось відвалиться? Все одно робити вам нічого.
Я давно здогадалася, що поки ми сидимо з її дитиною, вона влаштовує своє особисте життя – і злилася так, як ніколи у житті! У результаті, мій терпець увірвався, і коли Аліса в черговий раз без попередження привезла Вітю, я вибухнула.
Сестра злякано завмерла, витріщивши на мене очі.
– У тебе що, кукуха від’їхала?
– Це в тебе кукуха від’їхала! – Огризнулася я. – Приїжджаєш без дзвінка, кидаєш дитину, та тікаєш! Але якщо у тебе виходило провернути цей твій коронний номер, то тепер не вийде! Нянчити твого Вітю ми більше не будемо!
Аліса сіпнулася, як від удару, підібгала губи.
– Ще й готувати йому завжди треба, – продовжила я. – У мене що, часу вагон, що я мушу біля плити по годині простоювати через твого сина?
– Я краще цей час на себе витрачу! І продукти йому теж ми купуємо, ти ж щоразу «забуваєш» привезти.
Аліса примружилася.
– Що, хлібом для дитини дорікаєш?
– Що ти несеш? Я не дорікаю, але й годувати твого сина на постійній основі, теж не збираюся. Він мені, якщо ти не забула, ніхто.
– А Сашка – племінник! – Вигукнула Аліса. – Якщо ти не забула, своєю чергою, що Саша – твій чоловік.
Я схрестила на грудях руки:
– Відмінно, але відповідальність за дитину, насамперед, несе її мати. Якщо хочеш на когось його скинути, знайди горе-папашу, та скинь йому!
– Не вказуй мені, що робити, – несподівано спокійно сказала Аліса. – А якщо тобі їжі так шкода, то… ну… не знаю. Нехай Вітя у вас на грядках попрацює. Відпрацює, так би мовити, свою їжу.
Я мало не поперхнулася повітрям, з докором витріщилася на сестру і покрутила пальцем біля скроні.
– Ти у своєму розумі? Яке “відпрацює”? Йому й двох років нема!
– Ну і що, – незворушно озвалася Аліса і встала.- Ну гаразд, я пішла. Якщо що, дзвоніть.
– Вітю забирай, – твердо промовила я. – Заперечення не приймаються. На дачу до нас свою дитину більше не привозь – заявила я.
Аліса намагалася чинити опір, але я вперто стояла на своєму. Зрештою, вона взяла дитину на руки і ретирувалася. Саша нашої розмови не чув – поїхав в магазин за продуктами.
Кілька разів Аліса ще намагалася всунути нам турботу про дитину, але щоразу отримувала тверду, впевнену відмову, і через тиждень залишила нас, нарешті, в спокої.
– Слава богу, – сказав Сашко. – А то внадилася! Якби поводилася по-людськи, ніхто б і слова проти не сказав! Так ні, як завжди, берегів не бачить. Вона завжди була така розпещена. Усі їй винні!
Свекруха, чомусь, теж не дзвонила, і лише пізніше ми дізналися, що ми обидва у неї в чорному списку.
А на своїй сторінці в соціальній мережі вона писала про загадкових «знайомих», які виявилися настільки жадібними, що пошкодували дитині шматочок чорного хліба!
Ну нехай буде й так! Звісно, вони почули тільки те, що хотіли почути! А про обов’язки матері, безплатну няньку, та пофігізм – пройшло повз вуха!
Якщо вони думають, що цим нас образили, то дуже помиляються! Ми цьому дуже раді! Вік мак не родив…
