Коли з’явилася Катя, у сім’ї вже була шестирічна донька Марина. Батьки душі дуже любили Катю, бо вона була довгоочікувана та рідна. А Марину взяли на виховання, коли їй було три роки, її мати, рідна сестра батька, якої не стало.
Ніхто з родичів не хотів забирати собі дівчинку, постало питання про дитячий будинок, але рідний дядько вирішив виховувати племінницю. Вони вже вісім років із дружиною планували свою дитину, але щось не виходило.
Через три роки, як вони взяли Марину в сім’ю, мабуть, Бог винагородив їх, і нарешті з’явилася донька Катруся. Марину вони також любили. Але Катю любили та плекали.
Тим більше вона з’явилася кволенькою, мати часто з нею лежала в лікарнях. Тому Марина рано навчилася господарювати, мила посуд, підмітала. Була помічницею для мами.
Мати з батьком милувалися своєю молодшою:
– Яка наша Катруся гарненька, як лялечка, ну бережіться хлопці. Коли дочка виросте від наречених відбою не буде. Знайдеться якийсь багатий красень для неї.
Марина все це чула, трохи прикро їй було, поглядала нишком у дзеркало. Так, вони з Катею не схожі. Катя світла з сірими очима, а Марина смуглява з карими очима. Не красуня, але симпатична дівчина. Марина розуміла, що Катю люблять більше, хоч і її ніколи не ображали.
Марина після закінчення школи закінчила коледж, вийшла заміж за Івана, серйозного та ділового хлопця, з яким познайомилася на дні народження подруги. Іван за столом помітив Марину, яка своїми карими очима водила з боку на бік, і нарешті натрапила на його сірий і теплий погляд.
Вона навіть трохи здригнулася, так здалося Іванові, і зніяковівши, опустила очі. Цей погляд карих очей назавжди запал в Іванову душу. І живуть вони з того часу вже двадцять років у повному порозумінні та любові. Син навчається в інституті в столиці, розумний і перспективний хлопець.
Катя після закінчення школи не захотіла вчитися та пішла працювати. Перебирала хлопців і нарешті вийшла заміж за Сергія. Він, звичайно, не відповідав її запитам, але був веселим і не жадібним.
Коли зустрічалися навіть дарував іноді квіти, зрідка в кафе запрошував, але як потім виявилося, викрадав гроші у батьків. Єдиний син і збирали гроші йому на машину. Потім, звичайно, це все розкрилося, коли готувалися до весілля, але син є син.
Катя їм не сподобалася чомусь одразу з першого знайомства.
– Синку, мені здалося Катя примхлива і норовлива, і зовсім неповажно ставиться до старших. Навіть нормально не привіталася, хоч і вперше прийшла до нас. Ну, що це, кивнула головою і все.
– Ма, Катя нормальна дівчина, ну що ти вигадуєш. Ми кохаємо один одного.
– Ну гаразд, синку, головне, щоб тобі подобалася, – сумно відповіла мати
Молодим жити ніде і вирішили батьки залишити їм квартиру, а самі переїхали до села, до батьківського будинку. Свекруха не могла порозумітися з невісткою.
Марина вийшла з машини біля свого під’їзду, коли в неї задзвонив телефон, дзвонила мати.
– Так, мамо, привіт. Під’їхала до будинку із магазину. Звичайно заходь.
Мати була неподалік будинку дочки та хвилин через десять вже була в неї у квартирі. Поки Марина розбирала сумки із продуктами, мати вже увійшла на кухню.
– Привіт, Маріно. Ого скільки продуктів. Ось, що означає мати свій магазин. Ось я на пенсію не можу дозволити собі купувати стільки. Був би живий батько, може й легше було б, таки дві пенсії.
– Мамо, по-перше, це на тиждень, а по-друге, ми допомагаємо тобі та сестрі. Ви не сидите голодними, допомагаємо і продуктами, і грошима. На ось візьми цю ковбасу, сир.
– Ой, а що це за цукерки такі, дорогі, мабуть? – побачила мати цукерки.
– Ось візьми, – Марина поклала матері в пакет й цукерки.
– Дякую, я дітям Каті віднесу, хоч вже майже дорослі, але все ж таки мої улюблені онуки.
– Мамо, я даю тобі, а не твоїм улюбленим онукам. Вони мають батьків, нехай вони й купують. А то Сергій не хоче працювати, валяється на дивані та вдає, що шукає роботу.
– У нього болить поперек, скаржиться, – заступалася теща за зятя. – А Катя заробляє небагато. Ти ж не хочеш її взяти до себе продавцем.
– Катя давно могла б поміняти роботу, якби захотіла. А взяти її до себе продавцем ми з Іваном не хочемо. З родичами працювати – тільки собі на збиток. Досить, напрацював нам Сергій. «Газель» нашу розбив, та ще й нас звинуватив. Гроші з каси тягав, та ще й у борг просив, обіцяючи віддати. А з чого він віддасть? А коли просили допомогти розвантажити або завантажити коробки назад, так у нього поперек болить. Довелося нам за ремонт машини пристойну суму викласти та його звільнити. Ображається тепер. Та нехай на себе ображається.
– Ну, у вас гроші є, не збіднієте. Он як добре живете і сина в Києві навчаєте, — невдоволено говорила мати. – Ну гаразд Сергій, а ж Катю можна продавцем до вас влаштувати.
– Мамо, я ж сказала, що з родичами більше ніколи не зв’язуватимемося – собі дорожче.
– Звичайно, ви ж не рідні сестри. А була б тобі Катя рідна, ти по-іншому може казала. Ти повинна допомагати нам усім, ми тебе виховали, не віддали до дитбудинку.
– Мамо, ну що ти таке кажеш? Я теж їй допомагаю. І чому ти завжди одне й те саме кажеш. Так, я вдячна вам і люблю вас. Ну а Катя із Сергієм хай самі заробляють.
– Так, Марино, гроші тебе зіпсували, – сказала злісно мати та схопивши пакет із продуктами пішла. – Бувай, мені ще на дачу треба встигнути.
Марині стало ніяково.
– Ось так завжди закінчуються наші зустрічі – «ти повинна, ти повинна». Ми з Іваном і так їм допомагаємо всім. Правду кажуть, не роби добра… Нам ніхто не допомагав влізли в кредит, купили напівзруйноване приміщення, зробили ремонт. Добре, що зараз вже все позаду та отримуємо прибуток із магазину. А ні батьки, ні сестра навіть не поцікавилися, як нам це все дісталося.
Минуло кілька днів, зателефонувала сестра Катя.
– Марино, мені зараз із лікарні зателефонували, матір з інсультом привезли. Була на дачі й ось там все сталося.
– Зараз приїду.
Марина застрибнула в машину та приїхала до лікарні. До матері вона їздила щодня, привозила фрукти, сік і все, що потрібно. Коли стало краще, виписали з лікарні та лікар сказав:
– Вам поки що нічого не можу обіцяти хорошого, найближчим часом вона не зможе піднятися. За матір’ю потрібний постійний догляд.
Мати з лікарні забирала Марина, сестрі ніколи, вона на роботі. Тоді Марина поїхала до Каті.
– Слухай, Кать, за мамою потрібен догляд, я не можу залишити магазин, Іван один не впорається. Ти теж працюєш, потрібна доглядальниця. Я тобі пропоную звільнитися і замість доглядальниці тобі платитиму гроші. Все-таки своя рідна дочка доглядатиме, а не чужа людина.
– Ні. Не збираюся я звільнятись і сидіти біля лежачої матері. Померти з нудьги можна, я краще працюватиму. Хоч і зарплата маленька, зате весело на роботі.
– Ну, як хочеш. Я знайду доглядальницю для неї. А магазин не кину, бо залишимося без доходу. Іван і так за трьох працює. Та ще допомагаємо і матері та тобі.
– Ой, та що ви нам допомагаєте? Серьогу вигнали, та ще й хотіли змусити машину ремонтувати. Хоч він і не винен, це в нього в’їхали. Так обставини склалися.
– Як це не винен, ніхто в нього не в’їхав, він сам не вписався в поворот.
– Не бреши, мені Серьога сказав, що він не винен, – сердито відповіла сестра.
– А продукти ти не береш до уваги, щомісяця я тобі привозила по пакету продуктів, – говорила Марина. – Та ще мати старалася для вас.
– Та що ти зі своїми продуктами, ну привозила і що, більше не привозитимеш?
– Ні, не буду, заробляйте самі. А мені потрібно доглядальниці платити за догляд за матір’ю.
Так і розійшлися сестри, незадоволені одна одною. Марина часто відвідувала матір, допомагала. Катя забігала пару разів на місяць і то на десять хвилин не більше.
Мати була незадоволена, що її доглядає чужа жінка, хоч доглядальниця була гарна і добра. Вимовляла саме Марині:
– Що сама не можеш доглядати, гроші треба тобі заробляти. Гроші дорожчі за матір. Хотіла на Катю зіпхнути догляд за мною. У неї й так багато справ, робота, сім’я, діти.
– Мамо, ну я ж допомагаю тобі й продуктами, і доглядальницю оплачую. А Катя не захотіла звільнятись, я б їй платила ці гроші.
– Ну ти завжди придумаєш відмовку, а ти повинна, ми тебе виховали.
Марина допомагала матері аж до останнього дня. Через сім років її не стало, так і не змогла стати на ноги. Після похорону, який повністю взяли на себе Іван з Мариною, сестра раптом сказала:
– Ой, Маринко, відмучилась мати наша і ми з тобою. Клопітно це все і догляд, і турбота.
– Катю, чи ти доглядала і дбала? Спасибі скажи доглядальниці.
– Ну зараз, розбіглася. За що казати їй спасибі? Вона гроші за це отримувала!
Марина тільки похитала головою.
– Це ти повинна за все дякувати, таки тебе батьки вдочерили та виховали, от ти й повинна. Ще не відомо, що з тобою було б. Ось пам’ятник треба мамі ставити. У мене грошей немає, тож тобі доведеться взяти на себе, – наполегливо говорила Катя.
Не минуло й тижня, як Катя зателефонувала сестрі:
– Марино, у мене грошей немає, підкинь трохи. Сергій мій шукає роботу, не може знайти. Мами немає, то хоч її пенсія була.
– Ні Катю, зайвих грошей у мене немає. Заробляйте самі.
– Ну і невдячна ж ти Маринко, батьки тебе вдочерили та виховали. Ти маєш…
Марина відключила телефон і вийшла з дому. Їй треба їхати у своїх справах, накопичилося багато роботи, поки займалася похороном матері. Іван теж закрутився працює і водієм, і вантажником.
Марина з вдячністю та теплом думає про свого чоловіка:
– Як мені пощастило з моїм Іваном, він завжди підтримує мене, я за ним, як за кам’яною стіною. Жодного разу мені не дорікнув, що я допомагала своїм родичам, навіть сам відвозив іноді продукти, але тепер все. Нехай Катя зі своїм чоловіком забезпечують свою сім’ю самі.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
