– Я до вас пожити приїхала, відчиняй хвіртку! – Галина Миколаївна опустила важку картату сумку на курне узбіччя

– Я до вас пожити приїхала, відчиняй хвіртку! – Галина Миколаївна опустила важку картату сумку на курне узбіччя.

Спина нестерпно заклякла. Від зупинки маршрутки до нового дачного селища довелося тягтися пішки майже сорок хвилин.

Сонце палило нещадно. Син слухавку не брав, а невістка принципово не відповідала на повідомлення ще з учорашнього вечора.

Галина Миколаївна обсмикнула ситцеву блузку, змахнула піт з чола і рішуче зробила крок до високого цегляного стовпа. На ньому чорніла нова глянсова панель домофону.

Вона тицьнула пальцем у кнопку, що світиться.

Десь у глибині двору задзвонив мелодійний сигнал. За глухим металевим парканом виднівся дах добротного будинку, який Сергій збудував минулого року.

Не без допомоги матері, між іншим. Галина Миколаївна віддала синові усі свої накопичення на металочерепицю та утеплення. Думала, тепер уже влітку буде у них на ділянці повноправною господинею.

Ага, розбіглася! Невістка швидко дала зрозуміти, хто тут порядки наводить. Панель домофона мигнула синім вогником.

– Доброго дня, – пролунав із динаміка рівний, трохи механічний голос Валерії.

– Відчиняй давай! Я сумки ледве доперла, – Галина Миколаївна присунулася впритул до камери, щоб невістка добре роздивилася її червоне від спеки обличчя.

Динамік трохи пошипів.

– Зараз нас немає вдома.

– Матір божа, ти мене тримаєш за недолугу? – Вона зі злістю стукнула долонею по нагрітому металу огорожі.

– Я бачу, що вікна на другому поверсі відчинені! І машина Сергія за рогом не стоїть, значить, він на роботі, а ти тут прохолоджуєшся. Надумали ховатися від рідної матері! Я з речами приїхала!

– Залиште повідомлення після звукового сигналу, – тим самим відстороненим тоном промовила невістка.

Щось піклікнуло. Галина Миколаївна не одразу знайшлася, що сказати.

Такого нахабства вона зроду не бачила. Валерія завжди була з характером, могла огризнутися, могла подивитися суворо, коли свекруха лізла в каструлі. Але щоб ось так, відкрито знущатися через залізний паркан?

– Валеріє! – Свекруха підвищила голос, озираючись на сусідні ділянки.

– Я приїхала розсаду висадити! І з онуками посидіти! Літо надворі, а вони в місті пилом дихають. Відчиняй негайно, у мене в сумці курка зіпсується і домашній сир!

У динаміці знову пролунав легкий тріск.

– Ваші пропозиції нам не цікаві, всього доброго.

Панель згасла. Око камери перестало світитися.

Галина Миколаївна від обурення відкрила рота. Слова застрягли десь у горлі. Вона замолотила кулаком на кнопку виклику. Раз, другий, третій, – жодної реакції.

– Я зараз Сергію зателефоную! – гаркнула свекруха прямо в об’єктив потемнілої камери. – Він тобі влаштує! Ти як із матір’ю чоловіка розмовляєш? На мої гроші дах крили, безсоромна!

Вона вихопила телефон із кишені. Пальці тремтіли від образи і відмовлялися потрапляти на потрібні іконки на екрані. Вона набрала номер сина. Гудки тяглися знущально довго.

– Так, мамо, – пролунав нарешті стомлений голос Сергія.

– Сергію, твоя дружина мене на поріг не пускає!

Вона притиснула телефон до вуха, вільною рукою гнівно вказуючи на паркан, наче син міг це бачити крізь відстань.

– Я на нараді, давай швидко. У сенсі не пускає?

– У прямому! У дачному! – Вона перейшла на обурений, свистячий шепіт.

– Стою під хвірткою з баулами. Хотіла зробити сюрприз, допомогти вам на ділянці. Помідори привезла, м’ясо. А ця фіфа через апарат зі мною сперечається! Говорить, що я їй нецікава!

На тому кінці дроту повисла важка пауза.

– Мамо, ти на дачі, чи що?

– А де ж мені ще бути у законний вихідний?

Галина Миколаївна штовхнула свою картату сумку, через що всередині жалібно брязнули банки з домашньою тушкованкою.

– Сидить там у хаті, замкнулась і знущається! Говорить завченими фразами. Сергію, це ні в які ворота! Приїдь і розбирайся зі своєю дружиною. Я нікуди звідси не піду! Буду на узбіччі ночувати, нехай сусіди бачать, як ви до матері ставитеся!

– Мамо, припиняй цей концерт, – відрізав син.

Голос у нього став твердим.

– Я орю, як навіжений, у мене квартальний звіт горить. Мені тільки ваших розбірок сільських не вистачало.

– Ах, сільських? – Галина Миколаївна задихнулася від обурення. –  Значить, як гроші на металочерепицю брати – то матуся, рятуй. А як пустити мене на веранду чай попити – так розбірки?

– Ми тобі все віддамо! Я працюю, – у слухавці пролунали часті короткі гудки.

Обличчя Галини Миколаївни пішло червоними плямами. Син кинув слухавку. Невістка забарикадувалася у будинку. Змова! Справжня сімейна змова проти єдиної людини, яка бажає їм добра.

Вона знову зробила крок до домофону. Рішуче натиснула дзвінок і притримала кнопку пальцем. Паркан мав здатися під її натиском.

Довгий гудок. Клацання.

– Слухай сюди, принцесо, – почала свекруха з погрозою, як панель блимнула. – Я тут на тих же правах, що й ти. Фундамент спільний, а дах взагалі мій!

– Вибачте, я зайнята, – сухо відповіла Валерія.

– Чим ти там зайнята? – Галина Миколаївна сплеснула руками. – На дивані лежиш та у телефоні колупаєшся? Я знаю, як ти господарство ведеш! Пилюка навколо, бур’яни по коліно. Відчиняй, кому кажу, доки я дільничного не викликала!

– Ця функція недоступна, – сказав динамік рівно. – Увімкнено запис відео.

Свекруху затрясло від обурення. Вона вже набрала в груди більше повітря, щоб висловити все, що думає про їхній шлюб, про виховання Валерії та про її нікчемних батьків, які й гривні в цю дачу не вклали.

– Галино? Це ти?

Від несподіванки вона здригнулася і обернулася.

Курною вулицею до неї неспішно йшла сусідка Надія. У руках вона несла яскраво-зелену пластикову лійку. На голові Надії красувався неосяжний солом’яний капелюх.

– Ти чого тут кричиш на все селище? – Надія з відвертою цікавістю дивилася на баули біля ніг Галини Миколаївни.

– Та ось, Надіє, помилуйся! – Галина Миколаївна радісно вхопилася за можливість знайти вдячного слухача та союзника.

– Невістка знущається! Приїхала допомогти, як людина. Речей привезла, продуктів на кругленьку суму накупила. А ця замкнулася всередині, сидить там і через апарат мені хамить! Зовсім сором втратила!

Надія спантеличено перевела погляд з почервонілої Галини на високу огорожу, потім на відчинені вікна другого поверху.

– Хто замкнувся? – Вона поставила лійку на випалену траву.

– Лєра твоя? То немає її там.

– Як це немає? – Свекруха недовірливо примружилася, підозрюючи каверзу.

– Я з нею щойно розмовляла! Ось через цю бісову штуковину висячу. Вона мені прямим текстом сказала, що я їй нецікава! І про запис якийсь бурмотіла.

– Та ти що, Галино, справді? – Сусідка махнула рукою із затиснутою в ній рукавичкою.

– Вони ще в понеділок у місто всією родиною поїхали. Сергій же систему якусь хитру встановив навесні. Розумний будинок називається. Грошей, каже, вбухав непомірно. Там камера на будь-який рух біля воріт спрацьовує.

Галина Миколаївна здивовано дивилася на гладку чорну панель.

– Яка ще камера? А хто зі мною сперечався щойно?

– То ж інтернет! – Надія підійшла ближче, явно пишаючись своїми знаннями у сучасних технологіях.

– Валерія зараз у себе сидить у конторі, звіти друкує. Їй на телефон сигнал приходить, що хтось біля хвіртки тупцює. Вона в екран тицяє, бачить тебе, а машина відразу її голосом заготовлені фрази вмикає. Шаблони це!

Сусідка лукаво примружилася.

– Лєра мені минулими вихідними показувала, як це працює. Хвалилася. Там можна натиснути кнопку “нас немає вдома”, а можна натиснути “залишіть посилку біля дверей”. Зручно, не передати! Жодних  непроханих гостей. Один натиск – і справа зроблена.

Обличчя Галини Миколаївни повільно витяглося. У вухах зашуміло. Вона перевела здивований погляд на крихітне скляне вічко камери, вбудоване в панель.

Десь за сорок кілометрів звідси, у світлому кондиціонованому кабінеті, невістка пила каву, дивилася в телефон і натискала кнопки, спостерігаючи за її самотнім концертом біля замкненої хвіртки. І навіть свій голос не витрачала – за неї відгавкувалася бездушна програма.

– Це що ж виходить… – видавила вона, не зводячи очей з камери.

– Виходить, даремно ти м’ясо по жарюці тягла, – співчутливо, але з легким глузуванням підсумувала Надія.

– Пішли до мене на веранду, холодної води дам. Бо тебе сонячний удар схопить.

Галина Миколаївна нічого не відповіла. Вона мовчки підхопила свій непіднімний баул. Плече одразу занило від тяжкості. Залишити все просто так вона не могла. Це було б повною поразкою.

Вона дістала телефон і знову набрала номер. Тільки тепер – невістці. Гудки тривали довго. Нарешті слухавку зняли.

– Слухаю вас, Галино Миколаївно, – пролунав живий, не записаний голос Валерії.

На тлі гудів принтер.

– Ти чому зі мною через робота розмовляєш?

Свекруха зірвалася на крик, не звертаючи уваги на Надію, що стоїть поруч.

– Бо я працюю, – спокійно відповіла Валерія. – І ми вас не запрошували.

– Та як ти смієш! – Галина Миколаївна переклала важку сумку  в іншу руку.

– Я до рідного сина приїхала! На дачу, в яку свої кревні вклала! А ти мене біля хвіртки маринуєш, перед сусідами ганьбиш!

– Ви приїхали без дзвінка, – голос невістки став прохолоднішим. – Ми сто разів просили: попереджайте. У нас  свої плани. Будинок на сигналізації, ключі ми вам не давали.

– Мені не потрібні твої ключі! Я зараз Сергію зателефоную, він приїде і сам мені відчинить!

– Телефонуйте, – у слухавці  пискнуло, і зв’язок обірвався.

Галина Миколаївна злісно сунула телефон у кишеню. Надія тактовно кашлянула і підійняла свою лійку.

– Піду я, Галино. Автобус зворотний тільки через дві години буде. Заходь, якщо надумаєш.

Сусідка зникла за своєю хвірткою, залишивши свекруху одну на курній дорозі.

Минула година. Галина Миколаївна сиділа на перевернутому пластиковому ящику біля чужого паркану, обмахуючись газеткою. Сонце пекло. Курка в пакеті швидко нагрівалася.

Раптом наприкінці вулиці здійнялася хмара пилюки. Знайомий сірий кросовер звернув до їхньої ділянки і різко загальмував біля хвіртки. Дверцята відчинилися. Сергій, у розстебнутій на комірі сорочці, швидким кроком підійшов до матері.

– Мамо, ти що твориш? – Він виглядав стомленим і злим.

– Що я творю? – Галина Миколаївна тяжко підійнялася з імпровізованого сидіння. – Це ви що творите! Я вам везу продукти, сюрприз зробити хочу. А ви від мене відгородилися камерами!

– Ми від злодіїв відгородилися, мамо! – Сергій потер перенісся. – І від непроханих гостей. Я зірвався з важливої ​​зустрічі, тому що мені Лєра надіслала скріншот, як ти кулаками по паркану б’єш. Сусіди вже у чат селища пишуть, питають, чи не викликати поліцію.

– Хай викликають! – Вона вперла руки в боки. – Нехай усі знають, як ви до матері ставитеся! Я на цей дах триста тисяч дала! Без мене б ви тут у курені сиділи!

– Знов триста тисяч, – син важко зітхнув. – Щоразу. Ледве що не по-твоєму – одразу дах. Я тобі казав, що це не дає тобі права приїжджати сюди, як додому і командувати Лєрою.

– Та я слова їй не сказала! Вона сама зі мною через цю свою техніку розмовляла!

– Тому що ти приїхала без запрошення і почала качати права, – він дістав із кишені телефон. Екран спалахнув. Сергій кілька разів швидко торкнувся пальцем скла.

– Що ти робиш? – насторожилася мати.

– Повертаю борг, – він показав їй екран, на якому світилася зелена галочка банківської програми.

– Триста тисяч переведено на твій рахунок. Все, мамо. Дах тепер повністю наш! Жодних часток, жодних докорів!

Галина Миколаївна здивувалася. Вона дивилася на сина, то на телефон. Ці гроші були головним аргументом. Її квитком у їхнє життя. Її важелем тиску, коли невістка починала надто багато на себе брати.

– Ти… ти матір проміняв на гроші? – Голос її здригнувся, але не від сліз, а від розгубленості.

– Я сім’ю свою захищаю, мамо! – Сергій прибрав телефон. – Від твоїх сюрпризів, та скандалів. Ми дорослі люди.

– Хочеш у гості – дзвони. Ми накриємо стіл, зустрінемо, все буде гаразд. Але так, з баулами наперевагу штурмувати ворота – більше не треба.

Він підхопив її картаті сумки.

– Сідай у машину. Довезу додому, доки курка твоя не протухла.

Галина Миколаївна нічого не відповіла. Вона мовчки пішла до пасажирських дверей. Плече все ще нило. Усередині кипіла образа, хотілося висловити все – і про Лєру, і про невдячність, і про те, що ці триста тисяч зараз взагалі інші гроші. Але вона промовчала.

За дві години вона сиділа на своїй міській кухні і дивилася на екран смартфона. Повідомлення з банку все ще висіло на екрані. Кругленька сума справді надійшла.

Гроші були в неї. Але чомусь здавалося, що вона залишилась у мінусі. Галина Миколаївна змахнула повідомлення. Набрала номер подруги.

– Алло, Любо? – бадьоро сказала вона.

– Уявляєш, мені Сергій сьогодні всі гроші за дачу повернув. Сказав, мамо, ти нам стільки допомагала, купи собі путівку в  санаторій. От думаю, може, й справді на води з’їздити? Нехай самі там зі своїми грядками колупаються…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!