– Мамо, якщо Ніна раптом запитає, скажи, що минулими вихідними ми з тобою їздили на дачу, лагодити помпу,  – буденно кинув син

– Мамо, якщо Ніна раптом запитає, скажи, що минулими вихідними ми з тобою їздили на дачу, лагодити помпу,  – буденно кинув син.

Ігор навіть не підняв голови. Великим пальцем прокручував стрічку в телефоні, з динаміка долинав уривчастий сміх якогось відеоролика.

Ігор дожував, відсунув від себе порожній кухоль ближче до центру столу і потягся за зубочисткою. За сорок п’ять років він звик, що я завжди прала його сорочки, віддавала борги, якщо він прогорав.

А одного разу навіть розміняла мамину квартиру, щоб купити першу машину.

У листопаді на нашій дачі  перекривають і повністю зливають воду із системи, щоб мороз не розірвав  труби до травневих свят. І Ігор чудово знав про це.

Ніна, його дружина та моя невістка, жила у квартирі на Наберижній двадцять чотири роки. Я пам’ятаю, як вона прийшла до нас вперше – в безглуздій в’язаній кофті, постійно смикаючи її край.

Зараз вона працювала в районній бібліотеці, отримувала дріб’язок, але саме вона щоосені заклеювала вікна, варила Ігореві його улюблений холодець, годинами вичищаючи свинячі ніжки.

І покірно прала в тазу його робочі комбінезони, коли він лише відчиняв свій автосервіс. Я звикла до її тихої присутності.

Звикла до того, що на сімейних святах вона завжди сидить із краю, щоб зручніше було бігати на кухню за чистими тарілками.

– Яка дача, Ігорю? – Я закрутила вентиль. – Помпу ми зняли двадцять п’ятого жовтня. А минулими вихідними ти був у столичному ресторані на Лобановського.

– Я знайшла зім’ятий чек, який випав із кишені твоєї куртки. Там було два стейки, канапки з ікрою, фрукти та пляшка червоного. На чотири з половиною тисячі.

Ігор скривився. Зубочистка хруснула у нього в пальцях, і він кинув її в порожній кухоль.

– Мамо, ну не починай, га? – Він засунув телефон у кишеню. – Зустрівся з людиною по роботі. Нині знати про це не потрібно.

– Ти ж знаєш, як вона вміє: тиск підскочить, за серце схопиться, Катька прибіжить із валеріаною. Одна фраза: «Так, Ігор порпався з помпою». Тобі важко сказати?

Я дивилася на його гладко виголене обличчя і мовчала. Потім витерла мокрі руки об рушник і поправила сільничку на столі.

***

Через місяць ми пішли на ювілей до родички, тітки Полі. Замовили столик у грузинському ресторані. Ніна сиділа поруч із Ігорем.

На ній була шовкова блузка, яка явно була їй замала в плечах. Вона майже не торкалася їжі, тільки підкладала чоловікові шашлик і підсувала серветницю.

За сусіднім столиком вечеряла інша родина. Літня жінка в окулярах, її син і невістка. Молода жінка щось зі  сміхом розповідала, розмахуючи виделкою, а свекруха поправляла вовняний палантин, що з’їхав з її плеча. Син у цей час підливав дружині мінералку.

Я опустила погляд на нашу скатертину. Ігор сидів, відкинувшись на спинку стільця, і швидко друкував двома пальцями у телефоні, що тримав під столом. Ніна присунулася ближче.

– Ігорю, тобі покласти баклажани? – тихо спитала вона, торкаючись його ліктя.

Ігор різко смикнув рукою і зачепив келих.

– Припини під руку лізти, – кинув він, не підводячи очей від екрану. – Сиди рівно. Дзижчиш під вухом весь вечір. Як липучка, їй-богу!

Ніна повільно прибрала руку на коліна, подивилася на тітку Полю і напружено посміхнулася. Потім почала ретельно розгладжувати паперову серветку, згинаючи її куточок до куточка.

Я поклала долоні на край столу і стиснула пальці.

– Ігорю, – сказала я різкіше, ніж планувала. – Візьми  серветку і витри калюжу. І вибачся перед дружиною!

Він відірвався від екрану. Зсунув брови.

– Мамо, ти чого? Перебрала? – Він криво посміхнувся. – Самі розберемося.

– Витри стіл! – повторила я, дивлячись йому прямо в очі. – І прибери телефон.

Ніна злякано замотала головою:

– Зоя Сергіївно, не треба, я сама витру, нічого страшного.

Але Ігор телефон прибрав. До кінця вечора він відповідав однозначно і демонстративно відвертався, коли я передавала йому хліб.

***

День народження Ігоря святкували у них.

Сорок п’ять років. Ніна провела на кухні два дні. У холодильнику стояв його улюблений «Наполеон». Ніна носилася між їдальнею та кухнею: приносила чисті виделки, забирала порожні салатники, міняла попільнички на балконі.

Гості підносили тости. Дзвинів кришталь. Сестра хвалила Ігоря, називаючи його справжнім господарем будинку.

Ігор посміхався, розчервонілий від хмелю, і по-господарськи поплескував Ніну по спині, коли вона вкотре пробігала повз його стілець.

В кімнаті стало душно, в скронях почало стукати.

Я вийшла в передпокій і трохи відчинила двері і почула неполегливу вібрацію з кишені куртки Ігоря, яка  висіла на вішалці.

Не стримавшись, я зазирнула у кишеню – екран телефону світився у темряві. Я побачила частину фотографії – засмагле плече, лямка купальника. Ім’я контакту:

– Валя Зайчик.

Двері з кімнати рипнули, я чомусь шмигнула на сходи і зачинила двері. Вийшов син. Він не помітив мене, дістав телефон із кишені, змахнув екран.

– Так, зай, скоро вже, – озвався він напівголосно, розтягуючи останнє слово. З Ніною він так не розмовляв. – Родичі роз’їдуться, Ніна відрубиться.

– Вона сьогодні упахлася біля плити, ледве ноги тягає. Скажу їй, що завтра зранку на об’єкт. А мати прикриє, вона в мене дресирована, слова впоперек не скаже. Чекай.

Екран згас. Ігор засунув телефон у кишеню штанів і повернувся до кімнати.

Я знову заповзла в квартиру. Дресирована… Ось воно як… Я дорахувала до десяти, поправила палантин, що з’їхав, і пішла назад.

Ніна саме вносила торт. Горіли дві великі свічки, «чотири» і «п’ять», темні краплі воску повільно сповзали по  пластиковій підставці прямо до її пальців, але вона тільки ширше посміхалася.

– За Ігоря! – Моя сестра підняла келих. – І за Ніночку! Золота у тебе дружина, Ігорю.

Ігор обійняв Ніну за талію, притискаючи до себе.

– Так, Нінулька у мене молодець. Без неї я б пропав. Справді ж, мамо?

Він глянув на мене, чекаючи мого звичного кивка. Я відсунула стілець, підвелася.

– Так, Ніна молодець, – сказала я трохи хрипко. – А ось ти, Ігорю, виявився поганню.

Сестра повільно опустила руку з келихом, а тітка Поля потяглася вимкнути музику на телефоні і промахнулася повз кнопку.

– Мамо, ти чого? – Ігор перестав усміхатися і поставив келих на стіл повз підставку.

– Місяць тому ти просив мене збрехати Ніні про дачу, хоч був у ресторані “Плаза”, – я дивилася не на нього, а на Ніну.

– З ким ти тоді вечеряв, я не бачила. Але п’ять хвилин тому в коридорі ти пообіцяв «Валі Зайчику» приїхати, як твоя «запахана дружина» засне. І сказав, що я, твоя дресирована мати, тебе прикрию.

За столом заговорили одразу кілька людей, потім знову замовкли. Сестра смикнула комірець і подивилася на двері, ніби прикидала, чи можна піти непомітно.

– Зоя Сергіївно… – Ніна різко зблідла.

– Постав торт на стіл, Ніно, – тихо сказала я.

Ігор відкинув свій стілець.

– Ти зовсім з розуму вижила?! – Закричав він так, що у мене заклало вуха. – У мій день народження! Пішла геть звідси!

Я взяла зі спинки стільця свій палантин.

– Це не лише твій дім, Ігорю. Квартиру ви купували у шлюбі. А на мою двушку можеш більше не розраховувати. У понеділок я оформляю дарчу на онучку Катю. Живи як хочеш.

Я підійшла до вішалки, одягла куртку. Ніна стояла у дверях кімнати, притискаючи до грудей кухонний рушник.

– Збирай речі, Ніно, – сказала я, застібаючи блискавку. – Чекаю на тебе завтра вранці.

***

За наступні вісім місяців Ігор жодного разу не набрав мого номера. У квітні він надіслав свого шкільного друга, щоб той забрав із мого балкона комплект зимової гуми, який багато років зберігав у мене.

Друг м’явся у дверях і бурмотів, що я «зруйнувала хлопцеві життя на рівному місці».

Моя сестра не розмовляла зі мною перші пів року, вважаючи, що я винесла сміття з хати і зганьбила сім’ю.

Ніна мешкає у сусідньому районі. Вона розлучилася. Довго ходила по судах, – ділили майно. Зараз ми бачимося щовихідних.

Минулої суботи пекли пироги: Ніна сама розкочувала тісто, сперечалася зі мною про кількість начинки, та залишила перший рум’яний пиріг собі, а не Ігореві. Вона коротко постриглася і купила яскравий теракотовий светр.

За столом тепер сідає там, де їй зручно, а не ближче до кухні.

Ігор знімає «однушку» у спальному районі. Від Ніни я дізналася, що з Валею він розлучився ще у грудні, коли почалися суди та довелося ділити бізнес.

Минулого тижня я зіткнулася з ним біля станції метро. Він стояв біля кіоску у куртці, кишеню якої я колись зашивала. Побачив мене, ступив уперед і відкрив рота, але не гукнув. У прозорому пакеті лежали кефір, батон та пачка макаронів.

Я подивилася на його стоптані черевики, на змарніле обличчя. Розвернулась і спустилася до підземного переходу.

Чи було мені прикро, що все так склалося? Мабуть так. Але я не шкодую про свій вчинок. Багато хто мене засудить,  звинувативши у зраді сина. Так, тут про зраду, – а ще про нахабство, брехню та вседозволеність.

Дужче було шкода невістку, яка виконувала всі його забаганки. За що боровся, недолугий…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!