Як би добре бабі Галі не жилося у доньки, але душа їй шепотіла «додому». І кімнату дочка наділила для неї однієї, і чистота навколо, і достаток, але дивлячись у вікно, душа  її просилася на волю і сіпалася в грудях, як птах у клітці

Як би добре бабі Галі не жилося у доньки, але душа їй шепотіла «додому». І кімнату дочка наділила для неї однієї, і чистота навколо, і достаток, але дивлячись у вікно, душа  її просилася на волю і сіпалася в грудях, як птах у клітці.

Щоранку донька запитувала:

– Мамо, а що тобі приготувати – молочного, м’ясного, чи рибного супчика?

Так і хотілося Галині відповісти: «Копняків,  щоб додому швидше летіла»

– Що собі, те й мені, – окремо не готуй. Та не доглядай ти  мене, як  лежачу, я ще навесні город поїду садити!

– Там в підвалі коріння багаторічних квітів  стоїть, посаджу, та й твої улюблені  “веселі чоловічки” посію.

– Так, що я не хвора, а здорова ледарка, приперлася до вас, гоніть мене поки не пізно.

Обидві починали сміятися, дочка заливистим сміхом, а Галина – з болем у душі.

Смійся, не смійся, а незабаром весна, всі думки були спрямовані до своєї улюбленої хатки, до своєї землі. Ось вона виходить на ґанок рано-вранці, ще зорі не сховалися від світанку, а вже з труб будинків подруг гордо піднімаються стовпи диму.

А ось і пташки озвалися, своєю мовою привіталася і як би благословили на гарний радісний день. А он Юрко корову погнав на випас, ох і любитель він з коровою побродити зрання.

Любка його все скаржилася, що кожен день мокрий приходить по самі вуха, все по росі вештається з коровою. А он Микола застукав молотком, – все будує, перебудовує, добудовує, доки сонце не палить, вже на даху сидить

А Марія його по  воду побігла, мабуть упоралася, всю худобу напоїла, підлогу помила і повинна на перевірку здоров’я Галини прибігти, заодно на невістку поскаржитися, синка пошкодувати, та онуків посварити.

Галина дивилася на дочку, а перед очима своя вулиця, свої рідні сусіди. Який тут може бути супчик, тут би посьорбати з пічки наваристої юшки, та з подругами  чайку  з вишневим варенням попити.

Бувало прийдуть подруги на чаювання, принесуть цукерок якихось, булок, а всеодно тягнуть руки до варення, та мого запашного хлібця. Галина сміялася і казала:

– Ну що похвалилися цукерками, булками  на швидкодіючих дріжджах, а тягнете руки до свого, – без консервантів

Галина стояла біля вікна і згадувала, як вона з чоловіком у новому будинку першу  ніч спали. Замість столу перевернули велику бочку, замість стільців – поліна, штор не було, килимів теж.

Сиротою була, не пам’ятала своїх батьків, бабуся ростила, а коли Василь посватався, попри вік, виштовхнула швидше заміж у заможний будинок.

Василю одразу бажаною стала, навіть не міг зрозуміти чому, – чи то, що дуже гарна, чи то, що дуже покірна, сором’язлива.

Свекруха  криком кричала, обурювалася, погрожувала  вигнати сина з небажаною невісткою. Але Василь уперся, як бик рогом, –  марно, ні вмовляння, ні сльози не допомогли.

Батько все ходив, кректав, але в душі задоволений був сином, і, коли  нерви не витримали, дубовий стіл перевернув, та як гаркнув:

– Мовчати всім! Не в армію сина проводжаєш, а в сімейне життя! Ти ж  сльозами та лайкою прокладаєш йому  дорогу в життя! Коли багаті – з нас для сироти не вбуде, а якщо бідні, – то голодувати разом будемо!

Зняв із штанів ремінь, помахав перед носом дружини і велів лазню топити, бо завтра свататися йти. Отак і почали жити разом. Але у Василя було ще два брати, і йому по закону треба було відокремлюватися від родини батька.

Трохи поживши з батьками, отримали ділянку землі і почали будувати будинок. Василь був рукастим, сильним, кремезним, роботи не боявся.

Та й Галя була настільки йому кохана, що гори ладен був згорнути. На відміну від свекрухи, Василь шкодував дружину, але час такий був важкий, що дружини не дозволяли їх шкодувати, плече  своє  завжди підставляли чоловікові.

Чоловік все більше на будівництві, а Галя, бувши при надії, пішла у луг косити сіно. Сінокоіс починався пізно, наприкінці літа.

Здавалося б, коси собі та коси, так ні. У лузі ріс високий очерет на  купинах, що стояли у воді. Сама трава була довгою, твердою, на кінці загостреною.

Треба бути майстерним косарем, щоб обкошувати ці купини. Думаючи, що Галина не впорається з косою,  свекор виділив невістці серп. Галя  швидко орудувала серпом.

Якось під ранок заболіла голова, спалахнули скроні, піт, лихоманка, безсилля скували руки, ноги, спину. А живіт ніби опустився на коліна і став важким. Свекруха забурчала:

– Ні, ну навіщо нам косити, ми краще полежимо, ніби я не ходила при надії, –  вже з серпом і з тим не впоралася!

Встати Галя так і не змогла, жар такий був, що Василь, поклавши руку на чоло дружині, ніби обпікшись, відсмикнув її і крикнув:

– Я побіжу за фельдшером.

Пізніше, сидячи на порозі, Василь плакав горючими сльозами, звинувачував себе за те, що не вберіг свою першу донечку. Свекруха заспокоювала, і для Василя її слова були нестерпними:

– Ще народ ить, оговтається і народ ить, може хлопчика. Слабка звичайно, самій би вижити, але ти не горюй, не ми цим керуємо, а зверху.

– Годі нити, іди вечеряти, бо вставати тобі рано, сіно треба на коні преревозити,-  все порушилося, всі плани, а Галина полежить, оговтається і допоможе.

Василь сидів і думав, що весь жаль матері не в тому, що невістці погано тілесно та душевно, а що косити нікому.

Але не вгадала свекруха, не встала швидко невістка. Дитини немає, а молоко підійшло і немов гарячу праску поставили на груди, знову температура і знову біль, та такий, що ніби все тіло рвуть на частини.

Свекруха перетягла їй груди довгими смужками полотна, затягла туго навколо грудей і веліла терпіти, молоко в такий спосіб швидше перегорить.

Галя хотіла залишитись одна і поплакати, поголосити за втратою дитини, від болю, від своєї безпорадності. Вона дивилася на свекруху з образою, відчувала її міцні, грубі руки і думала:

– Як тільки встану, щойно зроблю перший крок, то цей крок буде до бабусі, бо не люблять мене тут.

Бачити нікого не хотіла, чути накази свекрухи, думати, дивитися на їхні обличчя, відповідати – все це було для неї нестерпним.

Василь бігав то на будівництво, то на сіножатку, залишаючи вдома одну лежачу дружину. Галя не пила, не їла. Поступово молоко перегоріло, температура спала, але гіркота від втрати доньки залишилася в душі назавжди.

При будь-якому випадку свекруха косилася на невістку, і коли бачила, що нічого з їжі не доторкане, могла спокійно сказати:

– Щоб їсти, треба апетит нагуляти роботою.

Василь бачив їхні стосунки і щойно накрив дах, поставив піч, засклив вікна, то, зібравши пожитки, перейшов у новий будинок із дружиною.

Бабуся пізніше віддала свою корову, десяток курей, поросятко, і батько на підводі привіз харчів, – борошна, зерна та наказ.

– Синку, не тримай зла на матір, адже вона трижильна, їй не дано почуття жалю, у неї на першому місці робота, і щоб усе горіло в руках, така вона людина, а тобі вона добра бажає, он сидить виє, а зі мною не поїхала.

Галя через два роки народ ила сина, потім  кожного року три доньки. Все в них ладналося з Василем, всі труднощі мовчки переносили. У гості ні, ні, та й прийде свекор із гостинцями, онуки ні, ні, та й побіжать самі до діда.

Все було гаразд. Діти підростали та в міру своїх сил допомагали по господарству. Галя дивилася на багаті меблі в квартирах своїх дітей і згадувала, як вони з чоловіком спали на дерев’яному ліжку, і здавалося м’яко.

Як раділи першим фіранкам, якими гарними здавалися перші підстилки, як вишивала картини з квітів, і вони здавалися такими яскравими, як живі.

Галя згадала, як купили перший телевізор, сервант, диван, шафу, трюмо.У сім’ї було встановлено такий порядок: старших поважати, молодших не кривдити.

Батька і матір поважали і слухалися з першого слова, а батьки відповідали дітям любов’ю і ласкою. У сім’ї навчання стояло на першому місці, і, закінчивши школи, всі вступали вчитися за покликанням.

Щовечора Василь і Галя, після закінчення всіх справ, виходили в сад і сідали на лаву, щоб відпочити. Шикарний сад, шикарні квіти, ніби приєднувалися до спогадів та підтримували розмову.

Кожна яблуня була названа на честь дитини, і за смаком були схожі на характер кожного. Ось Ірина – м’яка, Надія – тверда, Сергій – відразу не зрозумієш, спочатку кисленький смак, а потім аромат та насолода перемагали початковий обман, Настя – одразу не відкусиш.

Згадуючи дітей, вони поверталися у свою молодість, і інколи, Галя згадувала свою першу доньку і уявляла,  якою б вона була зараз дорослою. Василь вибачався і виправдовувався:

– Які ті часи були важкими, безжальними. А ми мужики – недолугими, думали, якщо дружина йде нарівні з чоловіком, то й добре, нічого страшного.

– Ось ти йшла поруч зі мною, працювала, себе не шкодуючи, а я, як дурень, приймав це, як належне, теж не шкодував, а потім, втративши дитину, проаналізувавши, так страшно стало, так соромно. Ось те, що тобі не додав, ту жалість, ту турботу я маю віддати своїм донькам.

Поступово діти завели свої сім’ї, приїжджати стали рідше й рідше. Василь зовсім постарів, згорбатився, дедалі частіше хворів. Якось завів розмову про те, що коли він піде, щоб Галя не поспішала їхати до дітей.

– Рідні стіни, сад, земля – живі, з нутром, з душею. Нехай немає мови, а це й на краще, але, що є душа – це точно. Ось ця душа і віддаватиме тепло, затишок.

– Ось ти вийдеш у сад, а яблуні тебе зустрічають, радіють, вони ж з тобою пройшли все твоє життя, бачили тебе молодою, постарілою та старенькою. У тебе з ними все життя.

– Ти поїдеш, вони від туги голови повісять, ні пити, ні їсти не будуть і засохнуть, – ти там будеш сохнути, а вони тут. А разом ви – одне ціле, нероздільне.

– Ось ти ходиш по своєму будинку, і відчуваєш тепло від рідних стін. Ти ж господиня, ти панночка у своєму будинку.

– Діти наші хороші, люблячі, але вони ще встигнуть доглядати за тобою, а доти живи царицею у своїх хоромах. А ось коли немічною станеш, тоді ти сама зрозумієш, що їхати треба, а доти тримайся своїх стін.

Згадуючи його слова, Галя ніби прокинулася, жодні докази, переконання дітей її не проймали:

– Додому відвезіть, якщо ні, то пішки піду! Не можу я доню, не можу, я лягаю в твоє м’яке тепле ліжко, а мені від нього холодно, я їм, а в мене грудка в горлі. Відчуваю, що засихаю я, не беріть гріх на душу, відвезіть!

…Швидко облетіла новина, що Галя додому повернулася, подруги з пряниками, з цукерками на чай поперлися, радо йшли, пританцьовуючи.

Сад господиню зустрів першими листочками, що розпустилися, зашелестів, посміхнувся. А вже рідні стіни готові були обійняти від радості.

Грубка спершу пихнула, образу показала, а потім від радості запихкала, почервоніла і почала обіймати своїм теплом. Діти провели телефон і дзвонили щодня, і щоразу у відповідь чули:

– Дякую вам за вашу турботу! А я, діти, хочу дбати про будинок, про сад. До речі, вам від них привіт і низький уклін…