Я готувалася до сну, коли несподівано пролунав стукіт у двері. Гості рідко заходили до мене так пізно, і мені стало цікаво, хто міг переплутати адресу.
– Хто там? – Запитала я з подивом, підходячи до дверей.
– Це я, Лара! – долинуло з іншого боку.
Як тільки я відчинила двері, то побачила на порозі злякану жінку з маленькою дитиною на руках. Ми, нещодавно, почали працювати разом і добре ладнали на роботі.
Сьогодні, я запрошувала Лару у гості, бо відзначала свій день народження. Я не хотіла залишатися одна, тим більше, що мій новий друг поїхав у відрядження.
Ми випили по кілька келихів червоного, мило поспілкувалися, послухали музику, а потім Лара поїхала додому. Мабуть, щось сталося, коли вона прийшла з гостей сьогодні в такий пізній час.
– Привіт, у тебе щось сталося?
Лара вийшла на світло, і я побачила на її обличчі здоровенну червону пляму. Око вже трохи запливло. Швидше за все, завтра буде синець.
– Пусти нас пожити! – жалібно сказала гостя. – Ненадовго. Буквально кілька днів. Будь ласка!
– Звісно, заходьте! – Відповіла я.
Не виганяти ж їх проти ночі, не зрозумій куди. Маленька Віка виглядала такою переляканою, наче щойно побачила привид.
Діти погано переносять такі моменти. Та й дорослі, напевно, також не дуже люблять, коли до них простягають руки.
– Розкажеш, що сталося? – запитала я, коли гості увійшли до вітальні.
– Давай, Віку покладу, потім, добре? – сказала “подруга”.
– Ну давай! – Погодилася я.
Чому в лапках? По суті, подругами ми поки що не стали. Швидше колеги та добрі знайомі, але можливо і новий статус не за горами.
Я принесла чисту постільну білизну та допомогла Ларі розкласти диван.
– Ти хочеш їсти? – Запитала я малу, а та лише негативно замотала головою у відповідь. – Гаразд, тоді спати лягай. Вже пізно!
Лара трохи полежала з донькою, поки та заснула, а потім прийшла на кухню, де я вже заварила чай.
– Тобі зробити бутерброд?
– Ні, дякую! Апетиту зовсім немає!
– Ну, хоч чаю попий. У мене печиво смачне є!
Лара зробила пару ковтків, подивилася на мене, а потім сказала:
– Антон мій зовсім з глузду з’їхав! Я прийшла додому, а він розкричався, накинувся на мене з кулаками. Я ледве втекла! Навіть речі не змогла забрати…
– І що на нього найшло?
– Я сама до ладу не зрозуміла. Кричав якусь нісенітницю! Щось про доньку. Мене обзивав останніми словами. Так прикро!
-Навіть не уявляю! – чесно сказала я.
Мені ніколи не доводилося бувати у таких ситуаціях. Нещодавно я й сама розлучилася, але ми зі Стасом розлучилися мирно та спокійно. Друзями, правда, не залишилися, але й ворогами теж.
Навіть страшно уявити, що переживає жінка, коли її чоловік простягає руки. Щоправда, у випадку з Ларою, скоріше співмешканець. Вони не розписалися. Про це я вже знала з нашої розмови.
– Ну гаразд, ти не хвилюйся. Все буде добре. Лягай спати, завтра ж на роботу!
Вранці Лара попросила мене, щоб я підвезла їх до дитсадка, а потім ми разом поїхали на роботу. Майже весь день довелося допомагати Ларі підганяти хвости. Вона абияк замазала обличчя, але зайвий раз не показувалася людям на очі.
Ми працювали в одному супермаркеті. Я була керівником, а Лара – продавцем-касиром, але сьогодні їй дозволили побути на фасуванні, щоб не мелькати на публіці.
Після роботи Лара пішла раніше. Вона брала неповні зміни, щоб встигати забирати доньку з дитсадка. Мені довелося дати їй ключі, щоб вона змогла потрапити до квартири.
Повертаючись додому, я зателефонувала до своєї “квартирантки”, щоб попередити, що скоро буду, і попросити, щоб та поставила чайник.
Надворі холодно, горло трохи дерло, хотілося гарячого чаю. Тільки Лара не брала слухавку.
Другі ключі я не здогадалася взяти, коли йшла з дому. Вранці все робили в такому поспіху, що багато про що не встигли подумати. Зараз би вони мені стали в пригоді.
Я підійшла до будинку і подзвонила в домофон, але мені ніхто не відчинив. Я зателефонувала ще раз, знову тиша.
Здогадалася, що можна попросити сусідів, щоб відчинили. Подзвонила тітці Соні поверхом нижче. Вона здивувалась, але мене впустила.
Я підійшла до своїх дверей і подзвонила у дзвінок, знову тиша. Десь із квартири долинали звуки телевізора, але мені ніхто не відчиняв.
Я тарабанила у двері кілька хвилин, коли раптом вилетіла перелякана Лара в одному рушнику.
– Вибач, вибач, пробач! Я хотіла прийняти ванну. Засунула у вуха навушники, нічого не чула! Вибач, будь ласка!
Я дуже розлютилася, але сваритися не стала. Лара виглядала такою винною. Гаразд. Мабуть, і справді випадковість.
Гарячий чай допоміг зігрітися та розслабитися. Лара весь вечір перепрошувала, а перелякана Віка ховалася в кутку, ніби вона була винна, а не її мама.
Наступний день пройшов у такому ж режимі. Вечорами начебто тихо і спокійно, тільки вранці метушня. Я все намагалася запитати, що Лара планує робити далі, але та вміло змінювала тему розмови.
У п’ятницю я вже прямим текстом сказала:
– Ти ж казала, що ви лише на кілька днів?
– Ми тобі надто заважаємо?
– Не сказала б, але завтра п’ятниця. У мене побачення із чоловіком. Зазвичай, ми зустрічаємось у мене…
– Ну, може, цього разу до нього сходите? – З винною усмішкою запропонувала Лара.
– Це точно не варіант. Лар, ти взагалі щось плануєш на майбутнє? Шукаєш квартиру?
– Звісно, шукаю! Але поки що нормального варіанту не знайшла. Мені ж треба, щоб без агентства і недорого…
П’ятничну зустріч довелося скасувати, хоча я через це не дуже зраділа. У суботу вранці я, за звичкою, хотіла поспати довше, але о восьмій ранку мене розбудила маленька Віка.
Вона смикала мене за руку кілька хвилин, поки я не прокинулася, а потім подивилася своїми сумними оченятами й запитала:
– А чи є щось поїсти?
Я дуже здивувалася. Коли я вийшла до вітальні, то виявила, що Лари немає вдома. На столі лежала записка.
“Повернуся за дві години. Поїхала дивитися квартиру.”
Ну хоча б причина нормальна. Дивишся, сьогодні й з’їдуть від мене.
Я нагодувала Віку, а потім та попросила мене увімкнути мультики. По телевізору їй не хотілося, попросила на ноутбуці, мовляв, тато раніше давав подивитися.
Дивлячись на свій ноутбук, я, з побоюванням, поставила його на диван перед дівчинкою і ввімкнула ті мультики, які вона просила.
Спочатку все було добре, але невдовзі, після якоїсь сцени, Віка почала бити руками по екрану, захищаючи когось із головних героїв.
Вилетівши зі спальні, я очманіла від побаченого. Я відразу забрала у дівчинки свою “іграшку” і сказала більше не чіпати.
Віка образилась і надула губи. Уткнулася носом у подушку і так пролежала, доки не повернулася Лара.
– Що тут у вас трапилося? – Запитала вона, побачивши скривджену доньку.
– Нічого, мій ноутбук не поділили.
– Мультики просила подивитися?
– Так, а потім почала бити руками по екрану!
– Він цілий?
– Так, слава богу!
– Ну, гаразд! – відповіла Лара, наче нічого страшного не сталося.
У принципі так воно і було. Адже не вона купувала його більше ніж за тридцять тисяч гривень.
– Ти знайшла квартиру?
– Ні, там такий хлів, що жити не можна. Таргани пішки ходять, бруду скрізь! Я тістечка заварні купила. Ходімо чай пити?
Лара знала, як сильно я їх любила. Наче намагалася мене втішити солодощами. Ми пішли на кухню, Віка відмовилася від чаю.
Ми говорили хвилин двадцять, а коли повернулися до вітальні, то побачили картину олією.
Маленька гостя десь роздобула маркер і малювала ним на шовкових шпалерах. Щоправда, не картини, а якісь каракулі, ніби намагалася спеціально їх вимазати сильніше.
Побачивши це, я завмерла. У мене, навіть, подих перехопило! Це вже перебір! Упоравшись з емоціями, я підбігла до дівчинки й забрала у неї маркер, дивуючись, що цього досі не зробила її мати.
Лара тільки стояла у дверях і кліпала віями, наче лялька. Я обернулася і подивилася на неї з обуренням.
– І що тепер робити?
– Марино, але це ж просто шпалери!
– Ти навіть не поясниш дочці, що так не можна робити? – обурено спитала я, згадуючи, що відвалила за ремонт купу грошей.
– Поясню, але трохи згодом. Вона й так налякана!
Тільки ось маленька Віка стояла біля стіни та радісно реготала, наче її хтось лоскоче. Якийсь явний дисбаланс. Чи Лара намагалася зробити з мене дурепу? Не вийде!
Розбита чашка минулого ранку – це нісенітниця. Розлите молоко по всій підлозі – теж дрібниця.
Плескання по ноутбуку – прикро, але можна пережити, зчепивши зуби, але стіни, вимазані маркером, – стали останньою краплею!
– Ти вибач, але я гостям більше не рада! – обурено сказала я, дивлячись їй просто у вічі.
– Ти що нас виженеш? – Здивовано і злякано запитала Лара.
– Ти попросилася пожити на два дні. Я тобі дала притулок. Два дні скінчилися. Не хочу чекати, поки твоя донька всю квартиру мені розгромить!
– Вона ще маленька! Навіщо ти так кажеш?
– Вона твоя донька, а не моя! Якщо ти її не виховуєш, то це не мої проблеми. Лара, протягом години ви повинні піти!
Лара наполегливо благала мене залишити їх ще на якийсь час, але всі спроби виявилися марними. У розпачі вона набрала номер свого Антона, щоб повернутися до нього.
Я випадково почула частину їхньої розмови й зрозуміла, що Антон застукав її в листуванні з іншим чоловіком, дуже відвертим, що і стало причиною його гніву і того, що він її вигнав, хоча в результаті вирішив пробачити, та взяти назад.
– Я думала, ми подруги! – з образою промовила Лара, взуваючись. – Не чекала від тебе такого!
Я зачинила двері за ними й, з полегшенням, зітхнула. З такими «друзями» вороги справді не потрібні. Я воліла залишатися сама, щоб уникнути зайвого стресу! Як вважаєте, я не перегнула ціпок?
