До сорока п’яти років я вже звикла до думки, що не зможу налагодити особисте життя. Я працюю лікарем, і повністю закопалася в діагнози моїх пацієнтів.
Річ у тім, що я перестала вірити чоловікам. Перший мій шлюб був з великого кохання. Антон був схожий на іноземного кіноактора: високий, смаглявий, широкоплечий.
Подружки збожеволіли від заздрості, від того, що він вибрав саме мене. Мені здавалося, що я потрапила до казки.
Але після весілля моє життя почало нагадувати казку про Попелюшку – я перетворилася на посудомийку, куховарку та прибиральницю, а потім ще й у няньку для нашої дитини.
Дружину, жінку й матір у мені Антон наче не бачив. У певний момент у мене здали нерви, я зібрала речі, забрала доньку Арину та поїхала до мами.
Другий чоловік зовні був повною протилежністю першого. Я вирішила, що з мене досить красенів і вийшла заміж за присадкуватого, непоказного Степана.
Але тут проблемою стали стосунки між ним та моєю дочкою. Степан очікував, що Арина з першого дня поважатиме його і називатиме татом. Але моє маля виявилося з характером. Вона прямо йому сказала:
– Ти мені не тато, а на повагу треба заслужити.
Після цієї фрази Степан перестав навіть намагатися налагодити стосунки з Ариною. В нас з’явився спільний син Артем, і чоловік усю свою увагу переключив на нього. Якийсь час у будинку панував мир, але це було лише затишшя перед бурею.
Арина дуже прив’язалася до маленького братика. Вона часто його няньчила і співала йому пісеньки. Але одного разу вона невдало взяла його на руки.
Малюк обернувся і випав у доньки з рук. На жаль, Степан на той момент був удома. Артем не постраждав, а ось Арина отримала ляпаса.
Я не стала чекати продовження цих зухвалих дій і наступного дня подала на розлучення. Я серйозно злякалася за життя та здоров’я своєї дівчинки.
Потім були довгі роки виживання. Я працювала в поліклініці, приймала пацієнтів у себе вдома та допомагала студентам медінституту писати курсові та дипломні роботи.
Робити це разом із двома маленькими дітьми, які регулярно хворіли, вимагали уваги та швидко росли, було майже неможливим. Але я впоралася. Діти здобули освіту і самі стали заробляти собі на проживання та будувати особисте життя.
Якось моя доросла дочка сказала, що в неї є для мене подарунок. “Кумедно, – подумала я, – найближче свято взагалі Пасха”.
Виявилось, що Аріна купила ноутбук і навіть встигла зареєструвати мене на сайті знайомств. Вона приїхала до мене на Пасху.
– Мамо, ти в мене така гарна. Тобі час знайти справжнього чоловіка, який буде тебе гідний. Пасха – найвдаліший для цього день.
Всі, хто зайнятий або багато п’є, зараз точно не в мережі, вони відзначають свято із друзями чи дружинами. Давай подивимося, хто сидить онлайн.
Ми заповнили мій профіль, додали побажання до обранця та почали дивитися сторінки чоловіків. Спершу мені ніхто не подобався.
Чоловіки, не соромлячись, писали про свої пристрасті в ліжку, а мені хотілося душевності, ніжності та людського тепла. Нарешті мене привабив один представник протилежної статі.
Це був Михайло – полковник у відставці.
Він написав, що у розлученні, виховав із колишньою дружиною двох дітей, а тепер шукає господарську та добру жінку для серйозних стосунків.
Чомусь я повірила словам колишнього військового та написала йому першою. Виявилося, що він дуже цікавий та розумний чоловік, любить літературу і відпочинок на природі.
Кілька тижнів ми з ним листувалися, а потім він приїхав до мене в гості. Ми довго гуляли, сходили у кафе.
У нас було багато спільного: двоє дітей, любов до творчості та котів. Після нашого спілкування мені захотілося продовження. Михайло, немов прочитавши мої думки, сказав:
– Я – людина військова, тому звик все вирішувати швидко. Я їхав з чітким наміром знайти свою єдину та неповторну. І я знайшов її. Людочко, дозвольте запропонувати Вам стати моєю дружиною.
В мене навіть у горлі пересохло. Я тільки пошепки змогла вимовити:
– Я згодна.
За кілька місяців ми розписалися. З гостей на весіллі були лише мої діти. Дочка та син Михайла приїхати не змогли.
Я думала, що після заміжжя переїду до Михайла. Але напередодні весілля з’ясувалося, що квартиру він віддав своїй колишній дружині.
В результаті переїжджати довелося Михайлу. Я була не проти такого розкладу: мені не довелося звільнятися з роботи, та й мої діти жили недалеко від мене.
Перший рік нашого спільного життя був ідеальним у всіх відношеннях. Кожні вихідні Мишко приносив мені квіти та намагався розважити.
Ми ходили до театру та кіно, їздили в гори чи в ліс. Він був таким вигадником, що я тільки дивувалась, яка жінка могла відмовитися від такого шикарного чоловіка.
А потім Мишка як підмінили. Спочатку він став чіплятися до мого зовнішнього вигляду. Сказав, що мелірування волосся личить тільки молодухам, а мені час би згадати про свій вік.
Потім йому перестала подобатися страви, які я готувала. Я припускала, що причина різких змін у Мишка – це гроші.
Його заощадження добігали кінця, пенсії не вистачало, а на роботу він так і не влаштувався. Я ж продовжувала працювати в поліклініці та брати роботу “на дім”.
При цьому чоловік одного разу мав нахабство сказати мені, що я дуже марнотратна, бо купила собі одразу дві пари туфель! Я ж відповіла, що сама на них заробила на відміну від деяких.
З цього почався наш розлад. До мене в гості якось навідалася донька. Вона одразу помітила, що я посумнішала. Я поділилася з нею своїми переживаннями, на що Арина сказала однозначно:
– Гнати його треба поганою мітлою. Ти його утримуєш, годуєш, любиш, а він цього не цінує. Неправильно я тоді все розрахувала зі святом. Ну, нічого, шукатимемо іншого.
Можливо, донька має рацію, і нам із Михайлом краще розлучитися. Але ж у нас все було так добре.
Може, йому вдасться влаштувати на роботу, і тоді проблема з грошима піде на другий план, а наше життя налагодиться?
