Почну з того, що я мала подругу. Не найкраща, звичайно, але все ж таки. Спілкувалися ми щодня, бо навчалися в одному виші та наші дороги до будинку практично збігалися. Загалом, я знала майже все про неї, а вона про мене. Але в її житті відбулися обставини, які дуже змінили її, що згодом вплинуло на нашу дружбу.
І ось тепер іноді, коли я нічим не займаюся, а просто слухаю музику, чи дивлюсь чиїсь персональні блоги, чи переглядаю новини я думаю, чи могла я щось змінити?
З подругою сталася така ситуація: її хлопець, з яким вона зустрічалася близько п’яти років, зрадив їй. Звичайно вони розлучилися. Але після цього подруга ніби пустилася у всі тяжкі, ніби намагалася надолужити все те, що проґавила за цей час. Спочатку я її не засуджувала, адже така зрада багатьом може помутити свідомість. Однак їй, мабуть, просто знесло дах.
І ось одного разу вона зустріла його. Людина, яка схожа на циганського хлопчика років 14, що страждає від невідомої хвороби, внаслідок якої він худий і невисокого зросту. Також у нього не було зуба. До речі, ця сама людина наша з нею ровесник, але за рівнем інтелекту залишився далеко позаду.
Я вирішила допомогти подрузі, розплющивши їй очі на світ, і сказала, що він їй не пара. І ось ми перестали спілкуватися. Я думала, що виконую свій обов’язок подруги, попереджаю, раджу, остерігаю.
І ось ми майже не спілкуємось. Нещодавно вони мали весілля. Мене запросили за день до весілля, хоча спільні подруги, які були солідарні зі мною, що він – не той варіант, знали про весілля за кілька місяців і були запрошені. Зате тепер, ця «щаслива дружина» знайшла прекрасні аргументи, чому їм варто бути разом: зате з ним весело, вони не паряться.
Може, я вибрала хибну тактику? Можливо, треба було знайти інший підхід? Чи могла я щось змінити? Або їм і справді разом добре, і вони створені один для одного?