— Свєто, приймай дари природи! Прямо з грядки, від мами з татом!
Голос Павла, нарочито бадьорий та дзвінкий, увірвався в тишу квартири. Оцинковане відро з брязкотом опустилося на ламінат у передпокої, залишивши на чистій підлозі брудне, вологе коло. Сам Павло сяяв так, ніби не відро картоплі притягнув, а як мінімум мамонта з полювання. Він стягнув легку куртку, під якою виявилася білосніжна футболка, і змахнув з обличчя неіснуючу порошинку. Відпочилий, задоволений, пахне міським парфумом, а не землею.
Свєта вийшла з кімнати, на ходу витираючи мокрі руки об домашні штани. Вона щойно закінчила мити посуд після вечері, яку їла на самоті. Вона подивилася на чоловіка, потім на відро. Усередині щось стиснулося в тугий, холодний клубок. Це був він. Вінець її літніх страждань. Фінальний акорд трьох місяців каторги, яку Павло ласкаво називав «допомогою батькам».
Кожні вихідні, від самого початку червня. Щоп’ятниці ввечері він знаходив причину: то в нього «важливий проєкт горить», то «з хлопцями домовився зустрітися, не можна підвести», то просто «голова болить, не доїду». А вона їхала. Сідала в задушливу електричку, а потім ще пів години тряслася в набитому автобусі до їхнього садівництва. І там на неї вже чекала свекруха, Ніна Петрівна, зі своїм списком справ, який, здавалося, ніколи не закінчувався.
Прополювання. Нескінченні ряди бур’янів під палючим сонцем, від якого гуділа голова і темніло в очах. Спина, яка до вечора неділі перетворювалася на один суцільний, ниючий біль. Полив із важких лійок, від яких на долонях здувалися мозолі. Підгортання картоплі, коли грудки сухої землі забивалися під нігті, і цей запах, запах запорошеного бадилля і власного поту, переслідував її потім до самої середи. І над усім цим — пильний, оцінювальний погляд Ніни Петрівни, яка ніколи не хвалила, але завжди знаходила, до чого причепитися. «Неглибоко копаєш, Світлано, усе коріння залишаєш». «Воду під самий корінь лий, чого бризкаєш даремно».
— Ну що, бачиш? Ціле відро! — Павло з гордістю штовхнув ногою в бік відра. — Мама сказала, це добірна. Спеціально для нас відклала. Тепер усю зиму зі своєю картопелькою будемо. Економія яка!
Свєта повільно підійшла ближче. Запах від відра вдарив у ніс — вологий, важкий дух льоху і гнилі, що починалася. Вона зазирнула всередину. Зверху, як на вітрині, лежало з десяток великих, рівних, майже чистих картоплин. Красиві. Правильні. Саме такі, якими вона їх собі й уявляла, коли, зціпивши зуби, полола чергову грядку. Під цим першим, парадним шаром…
Вона мовчки запустила руку у відро, відчувши неприємну вологу прохолоду. Пальці намацали щось дрібне, зморщене. Вона розгребла верхній шар. Те, що вона побачила під ним, було не просто неповагою. Це був ляпас. Суцільна дрібна, позеленіла, місцями вже проросла і підгнила погань. Та сама картопля, яку свекруха при ній же з презирством відкидала в окрему купу «на викид або худобі віддати». Корм. Помиї.
Вона витягла одну з цих картоплин. Маленьке, зелене потворисько з м’якою, слизькою плямою на боці. Холодна гнилизна забруднила пальці. Вона підняла очі на сяючого чоловіка. Він усе ще посміхався, чекаючи на подяку. Він не бачив, або не хотів бачити, що саме вона тримає в руці. Для нього це була просто «картопля від мами». А для неї — ціна її принижень. Ціна її зігнутої спини. Ціна її зіпсованого літа. І ціна ця виявилася мізерною.
— Що це, Паш? — голос Свєти був тихим, майже беззвучним, але в цій тиші таїлося щось зловісне. Вона все так само тримала в руці маленьку гниючу картоплину, виставивши її перед собою, немов доказ на суді.
Павло, який уже попрямував до кімнати, обернувся. На його обличчі було написано щире здивування. Він не розумів, у чому річ. Він здійснив подвиг, приніс здобич, а замість радості й подяки — цей дивний, крижаний тон.
— Картопля. Ти чого? Мама передала, я ж сказав.
— Ні, — так само рівно промовила вона. — Картопля — ось вона. Зверху. Десять штук. Щоб вигляд був. А це, — вона злегка хитнула рукою, — це що?
Він підійшов ближче, з небажанням зазирнув у відро, потім на її руку. Його обличчя зобразило легке прикре здивування, як у людини, якій вказують на дрібний, несуттєвий дефект.
— Ну, може, пара штук дрібних потрапила, коли насипали. Не перебирати ж кожну. Мама від щирого серця збирала. Дарованому коневі, Свєт, у зуби не дивляться.
Ці слова, вимовлені легковажним, повчальним тоном, стали іскрою. Холодний клубок усередині Свєти спалахнув тьмяним, лютим полум’ям. Вона повільно, з огидою, розтиснула пальці. Гнила картоплина з вологим ляпасом упала на чистий ламінат, залишивши брудну пляму.
— Дарованому коневі? — вона посміхнулася, але смішок вийшов коротким і злим, як собачий гавкіт. — Ти знаєш, скільки коштує цей «дарований кінь»? Я тобі зараз розповім. Він коштує тринадцять вихідних. Усі вихідні цього літа, Пашо. Він коштує спалених на сонці плечей, на які я потім не могла навіть лямку від ліфчика покласти. Він коштує мозолів, які розкривалися прямо на ручці сапи, і я замотувала їх брудною хусткою, щоб доробити ряд. Він коштує спини, яка не розгиналася понеділками.
Вона зробила крок до нього, і її голос почав набирати сили, наповнюючись металом. Павло інстинктивно відступив.
— Я пам’ятаю кожну грядку, розумієш? Кожну! Як я видирала цей пирій із корінням, яке впивалося в суху землю, як кігті. Як тягала лійки з водою від самого колодязя, тому що ваш насос зламався ще в травні, а твоєму батькові «немає коли». Як дихала цією вашою отрутою від колорадського жука, тому що Ніна Петрівна вирішила, що обприскувати — жіноча справа, не така вже й важка.
Вона говорила, а перед її очима проносилися кадри цього літа. Ось вона, зігнувшись у три погибелі, стоїть у борозні. Сонце пече в потилицю так, що пливе перед очима. Поруч свекруха в чистій панамці дає цінні вказівки з тіні яблуні. А де в цей час був Павло?
— А ти чим займався, Пашо? Ти в п’ятницю розповідав мені про палаючий проєкт, а в суботу викладав фотки з шашликів у Сергія. Ти скаржився на мігрень і весь день провалявся з ноутбуком на дивані. Ти «допомагав другові з переїздом», а насправді ви пили пиво в його новій квартирі. Ти думаєш, я не знаю? Я все знаю. Я приїжджала в неділю ввечері, чорна від землі й втоми, щоб приготувати тобі вечерю і зібрати одяг на тиждень, поки ти розповідав мені, як сильно втомився в місті. Втомився від відпочинку!
— Припини, — процідив він, його обличчя почало наливатися фарбою. — Ти все перебільшуєш. Вічно ти всім незадоволена! Тебе попросили допомогти, а ти тепер рахунки виставляєш! Мої батьки немолоді люди!
— Допомогти?! — вона вибухнула. — Допомагати — це коли роблять разом! А коли один оре, а інший на його горбу в рай в’їжджає, це називається по-іншому! І не треба прикриватися їхнім віком! Твій батько все літо будував нову альтанку! У нього на це сили були! А твоїй мамі чудово вистачало сил по три години обговорювати зі мною сусідку, поки я грядки полю! Вони не немічні, Павле, вони хитрі! І вони виростили такого ж сина. Який привіз мені відро помиїв як оплату за мою працю і тепер намагається переконати мене, що це щедрий подарунок.
— Ти що, цінник на свою допомогу повісила? — у голосі Павла зазвучали сталеві нотки. Він випростався, скидаючи з себе роль миротворця. Тепер він був ображений. Його великодушність, його батьківську щедрість втоптали в бруд. — Я думав, ти від душі допомагаєш, як член родини, а ти, виявляється, рахувала робочі години! Може, тобі рахунок виставити? За проживання, за їжу? Досить скиглити! Мої батьки не зобов’язані тебе годувати!
«Годувати».
Це слово вдарило Свєту під дих, вибивши залишки повітря і самовладання. Не «віддячити». Не «поділитися врожаєм». А «годувати». Як бездомну собаку, якій кидають недоїдки зі столу. Увесь той тупий, ниючий біль у спині, увесь свербіж від укусів мошки, усе приниження від чіплянь свекрухи, увесь піт, що струмками стікав по обличчю і щипав очі, — усе це в одну мить сконцентрувалося в цьому одному-єдиному слові. І туман люті, що застилав їй очі, раптом розсіявся, змінившись крижаною, сліпучою ясністю. Вона побачила все: і його, і його батьків, і себе в цій картині. І картина ця була їй огидна.
Вона подивилася на нього так, ніби бачила вперше. Не на чоловіка, не на кохану колись людину, а на чужого, самовдоволеного чоловіка, який стоїть посеред її квартири у своїх дорогих черевиках і білій футболці. І в ній не залишилося нічого, крім випаленої, холодної порожнечі й одного-єдиного, ясного як день, бажання.
— Я у твоїх батьків усе літо на дачі спину гнула, поки ти в місті «відпочивав»! А вони мені що? Відро гнилої картоплі?! Та подавіться ви своєю картоплею!
Її крик був не верескливим, а низьким, гортанним, що вирвався із самої глибини душі. Він заповнив собою не лише передпокій, але, здавалося, й усю квартиру, вдарившись об стіни та стелю. У ту ж мить, не даючи йому отямитися, вона нахилилася. Її пальці вп’ялися в холодну металеву ручку оцинкованого відра. Вона ривком підняла його. Воно виявилося важчим, ніж вона думала, повним мокрої землі, гнилі та приниження.
Павло відсахнувся, його очі розширилися від нерозуміння і страху, що зароджувався. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але не встиг.
Свєта зробила широкий, розмашистий крок уперед і з силою перекинула відро.
Пролунав глухий, вологий гуркіт. Огидний розсип дрібних, зелених, зморщених бульб, перемішаних із грудками чорної землі та гнилим бадиллям, хлинув на світлий ламінат. Усе це полетіло прямо на бездоганно чисті черевики Павла, обліплюючи їх, забризкуючи брудом його джинси. Передпокоєм миттєво рознісся концентрований, нудотний запах гнилі та сирого льоху.
Він завмер, скам’янівши від шоку. Дивився вниз, на свої ноги, що потопали в цій огидній масі, і не міг вимовити ані слова. Це було немислимо. Це виходило за рамки будь-якого скандалу, який він міг собі уявити. Це було осквернення. Його особисте, маленьке святилище — його дороге взуття, його чиста квартира — усе було демонстративно спаплюжено.
Свєта важко дихала, випустивши з рук порожнє, дзвінке відро. Воно з гуркотом покотилося по підлозі. Вона стояла над цим рукотворним хаосом, над купою помиїв, які ще хвилину тому називалися «гостинцем від батьків», і дивилася на закляклого чоловіка. В її очах не було ні тріумфу, ні жалю. Лише холодне, остаточне рішення. Вона винесла свій вирок.
— Передай своїм батькам, — вимовила вона рівним, млявим голосом, у якому не залишилося й тіні колишнього крику, — що їхня рабиня звільнилася.
Ступор Павла тривав рівно три удари серця. Три секунди, за які його мозок намагався обробити немислиму картину: його італійські шкіряні черевики, куплені лише місяць тому, були поховані під шаром брудної, смердючої рідоти. Його передпокій, його фортеця, перетворилася на городній відвал. Першим з заціпеніння його вивів не гнів, а шок від матеріальних збитків.
— Ти… ти що наробила?! — його голос зірвався на вереск, втративши всю свою вальяжну оксамитовість. — Ламінат! Ти ж його зіпсуєш! Черевики! Ти при своєму розумі взагалі?!
Він дивився на неї, очікуючи каяття, сліз, чого завгодно, що вписувалося б у його картину світу. Але Свєта не дивилася на нього. Її погляд був спрямований кудись крізь нього, у порожнечу. Вона немов не чула його криків. Для неї він перестав існувати як співрозмовник, перетворившись на гучний предмет меблів, який заважає пройти. Вона спокійно, з якоюсь відстороненою грацією, обійшла брудну калюжу, намагаючись не зачепити її краєм капця, і мовчки попрямувала до спальні.
Цей її спокій розлютив його значно більше, ніж сам вчинок. Він кинувся за нею, його ноги роз’їжджалися на слизьких картоплинах. Бруд із черевиків розмазувався по чистій підлозі коридору, залишаючи потворні сліди.
— Ти куди пішла?! Я з тобою розмовляю! Ти будеш це прибирати! Чуєш мене?! Зараз же взяла ганчірку і все витерла! Негайно!
Він схопив її за плече біля входу в спальню. Її тіло під його пальцями було твердим і неживим, як у манекена. Вона повільно повернула голову. І в її очах він не побачив нічого. Ні злості, ні образи, ні страху. Там була абсолютна, дзвінка порожнеча. Вона подивилася на його руку на своєму плечі з таким холодним, гидливим здивуванням, що він інстинктивно відсмикнув пальці, ніби обпікся об лід.
Не сказавши ані слова, вона зайшла в спальню. Він залишився стояти у дверях, не наважуючись переступити поріг і спостерігаючи за її діями. Вона не стала метушитися кімнатою, не почала жбурляти речі. Вона підійшла до їхнього спільного ліжка — того самого, яке вони разом вибирали два роки тому, — і спокійно взяла його подушку. Ту, що праворуч. Потім вона без жодного зусилля стягнула з ліжка важку стьобану ковдру. Його ковдру.
З цим оберемком у руках вона розвернулася і пішла назад, прямо на нього. Йому довелося позадкувати в коридор, щоб не зіткнутися з нею. Вона пройшла повз нього, випромінюючи ауру такого крижаного спокою, що в нього по спині пробіг холодок. Вона повернулася в передпокій, до епіцентру руйнувань.
Він, як заворожений, пішов за нею.
Вона зупинилася поруч із брудною купою. Зробила короткий замах і кинула його подушку на підлогу. Та з глухим, м’яким стукотом приземлилася за сантиметр від картопляної рідоти. Потім вона розправила ковдру і, як накривають щось непотрібне, накинула її зверху, на подушку. Вийшло імпровізоване, убоге ложе прямо посеред бруду. Його ложе.
Павло дивився на це, і до нього повільно, зі скрипом, почала доходити вся жахливість того, що відбувається. Це була не істерика. Це була страта.
Свєта випросталася, обтрусила руки, немов від невидимого пилу, і нарешті подивилася йому прямо в очі. Голос її був рівним і тихим, але кожне слово вбивалося в його свідомість, як цвях.
— І ти разом із ними жити тепер будеш. — Вона зробила паузу, даючи фразі ввібратися. Потім обвела поглядом купу гнилі на підлозі та його нове спальне місце. — Їжте самі ці помиї.
Після цих слів вона розвернулася. Не грюкнувши дверима, не видавши жодного схлипу. Вона просто пішла на кухню. Павло стояв як істукан, оглушений. Він чув, як на кухні з різким скрипом повернулася ручка крана. І звук води, що ллється, рівний і монотонний, став єдиним звуком у мертвій тиші квартири. Вона змивала бруд зі своїх рук. А він залишився стояти посеред передпокою, поруч зі своєю ковдрою, кинутою в бруд, і відром гнилої картоплі. Сам. У самому центрі свого особистого, ним же створеного пекла…
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
