Маргарита сиділа на кухні й дивилася на свій пошарпаний щоденник. У ньому на сторінці, поміченій жирною червоною зірочкою, стояло: «60 років. Зустріч з Оленою та Тетяною». Жінка посміхнулася.
Здавалося б, все просто та ясно. Три старі подруги, які знають одна одну зі школи, гарне частування, розмови про юність, про те, наскільки смішно вони виглядали у величезних окулярах і з хімічною завивкою. Жодної метушні, жодних зобов’язань. Тільки душевність та спокій.
Але телефон уже третій день розривався від дзвінків сина.
– Мамо, ти що задумала? – голос Олексія звучав спантеличено. – Який день народження без онуків? Ми все організуємо, не хвилюйся.
Маргарита зітхнула. Організують. Звісно, організують. Як минулого разу, коли діти розбили її улюблену вазу з Чехії, а невістка Іра дві години командувала на кухні, переробляючи все по-своєму.
– Це ж застарілі рецепти, Маргарита, зараз так ніхто не готує.
– Альоша, я подумала, що хочу тихо відзначити, – обережно почала вона. – З подругами. Ми давно не бачились.
– Мамо, не вигадуй. Подруги подругами, але родина важливіша. Іра вже намітила меню. Діти так чекають.
Жінка поклала слухавку та прикрила очі. Діти. Мілана та Дениска. Два чудові, але абсолютно некеровані урагани.
Останній їхній візит закінчився тим, що п’ятирічна Мілана вирішила пограти в учительку з бабусиною колекцією порцелянових статуеток. Три з них тепер лежали на антресолях, склеєні, але назавжди понівечені.
– Бабуся, а можна я буду директором? – спитала тоді дівчинка, потягнувшись до книжкової полиці.
– Не можна, сонечко, – Маргарита ледве встигла перехопити дитячу ручку.
– Чому бабуся така зла? – одразу приєднався Дениска.
А невістка тим часом перебудовувала всю кухню.
– Де у вас нормальні ножі? Цими ж неможливо працювати. І дошки якісь маленькі.
Жінка металася між кухнею і кімнатою, намагаючись одночасно врятувати своє майно від дітей і утримати на плиті молоко, що тікає. Олексій же спокійнісінько вмостився в кріслі, уткнувшись у телевізор.
– Мамо, у тебе є що перекусити?
До того вечора Маргарита стояла посеред кухні, дивлячись на гору брудного посуду. Вдома вона залишилася сама.
Сім’я помчала, пообіцявши «якось заїхати». І замість радості від зустрічі, вона відчувала лише спустошення та дивне роздратування.
Але День народження – це святе. Як можна відмовити рідному синові? Маргарита кілька днів мучила це питання.
Вона уявляла, як доведеться знову метушитися, посміхатися крізь зуби, коли Мілана почне вимагати то одне, то інше.
– Бабусю, хочу морозиво. Бабуся, мені нудно. Бабуся, а чому в тебе така маленька квартира?
Якось вона зустріла подругу Олену в магазині.
– Рито, ти як? Готуєшся до ювілею? – Запитала та.
– Готуюся, – втомлено відповіла Маргарита. – Олексій із сім’єю приїдуть.
Олена уважно подивилася на неї.
– А ти хочеш, щоб вони приїхали?
Питання застало її зненацька. Маргарита відкрила рота, щоб автоматично сказати «звичайно», але слова застрягли в горлі. Чи хоче вона? По-справжньому хоче?
– Не знаю, – зізналася вона нарешті. – Мені здається, це буде не моє свято, а їхнє уявлення про те, яким воно має бути.
– Тоді навіщо терпіти? – Знизала плечима Олена. – Ми з Танею прийдемо до тебе. Спокійно посидимо, побалакаємо. А ці всі галасливі заходи залиш молодим.
Жінка повернулася додому та сіла за стіл. Перед нею лежав список покупок, який вона почала складати для прийому сім’ї.
Солодощі для дітей, щось просте та швидке для дорослих, щоб Іра не критикувала. Вона подивилася на цей список і раптом засміялася. Безглуздо і гірко.
Шістдесят років. Ціле життя. Сорок років роботи у школі, сотні учнів, нескінченна віддача себе сім’ї. І зараз, на порозі цієї круглої дати, вона знову має обслуговувати чужі уявлення про правильне свято?
Маргарита взяла телефон. Руки трохи тремтіли, але голос був твердим.
– Альоша, нам треба поговорити.
– Мамо, я на роботі, давай увечері.
– Ні, зараз. Це важливо.
У трубці повисла тиша. Син відчув, що мати хоче сказати щось важливе.
– Слухаю.
– Я дуже люблю вас усіх! І онуків обожнюю. Але мій ювілей хочу провести так, як мені комфортно. Тільки із подругами. Я не та господиня, яка здатна в цей день приймати галасливу компанію!
– Мамо, ти серйозно? – голос сина пролунав скривджено. – Іра вже все спланувала.
– Альоша, хай Ірина планує свій день народження, як хоче. А це мій. Давай ви просто подзвоните мені вранці, привітаєте. А через тиждень я сама приїду до вас у гості, і ми з дітьми випечемо щось смачне.
– Не розумію, – буркнув син. – Зазвичай бабусі мріють, щоб онуки приїхали.
Маргарита відчула укол роздратування.
– Гаразд, – холодно відповів Олексій. – Як скажеш.
Він повісив слухавку. Жінка сиділа нерухомо, відчуваючи дивну суміш полегшення та провини. Але полегшення поступово перемагало.
Вона набрала номер Олени.
– Все, вирішено. Зустрічаємось лише втрьох. Приготую твою улюблену страву з куркою та грибами.
– Розумниця, – засміялася подруга. – А я принесу ті самі пиріжки, які ми в молодості їли.
Маргарита почала готуватися до свята по-справжньому. Дістала гарну скатертину, яку берегла роками.
Вимила кришталеві келихи, які зазвичай припадають пилом у шафі. Купила улюблені цукерки та свіжі фрукти. Напередодні навіть сходила в перукарню.
Вранці зателефонував Олексій. Голос був напружений.
– З Днем народження, мамо.
– Дякую, синку.
— Іра теж передає вітання.
– Дякую їй теж.
Пауза.
– Ми подумали, може, таки приїдемо?
Маргарита посміхнулася. Набиваються. До останнього.
– Альоша, домовилися ж. За тиждень я у вас.
Він знову образився і швидко попрощався. Жінка поклала слухавку і раптом зрозуміла, що спокійна. Жодної провини. Тільки передчуття гарного вечора.
Олена та Таня прийшли рівно у призначений час, з квітами та сміхом. Вони сіли за стіл, і Маргарита відчула, як з плечей падає тягар.
Ніхто не бігав по квартирі, не чіпав речі, не критикував меню. Вони просто розмовляли, згадували молодість, сміялися зі старих фотографій.
– Пам’ятаєш, як ми з тобою на випускному вирішили, що вийдемо заміж за космонавтів? – хихотіла Таня.
– А я хотіла стати балериною, – додала Олена. – І важила тоді на тридцять кілограмів менше.
Вони сиділи до пізнього вечора. Коли подруги пішли, Маргарита мила посуд і посміхалася. То було її свято. Справжнє.
Без метушні, без зобов’язань, без спроб догодити всім. Просто маленький острівець спокою, який вона нарешті відстояла.
За тиждень жінка приїхала до сина. Діти кинулися до неї з радісним криком. Іра була підкреслено холодною, але Маргарита не звернула уваги.
Вона спекла з онуками бісквіт, вимазалася в муці разом з ними, посміялася з їхніх жартів. І поїхала додому стомлена, але задоволена.
А ввечері, наливаючи собі чай на маленькій кухні, вона подумала, що нарешті навчилася головного. Любити близьких не означає перетворювати своє життя на обслуговування їхніх бажань.
Іноді найкраще, що можна зробити для сім’ї, – це зберегти себе. І тоді буде що дарувати іншим. Не спустошення та втому, а справжню радість та тепло.
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
