Я дуже вдячна мамі за підтримку, якби не вона, не знаю, що зі мною було б

У свої двадцять років я матір-одиначка та просто самотня жінка. Коли дізналася, що вагітна, мій хлопець сказав, що це – мої проблеми. Підтримала мене тільки мама, хоча я знаю, як їй було тяжко та соромно за мене.

Містечко у нас маленьке і майже всі одне одного знають. Мій колишній хлопець теж мешкає тут, але коли народився син, навіть не прийшов. Без маминої підтримки я не витримала б, але згодом звикла. Сама впораюся з дитиною і ще встигаю допомогти мамі.

Поки вона прийде з роботи, я і вечерю приготую, і прибирання зроблю. Адже живемо ми лише на мамину зарплату, батько пішов від нас кілька років тому, і після того ми його більше ніколи не бачили.

До свого стану покинутої самотньої мами я вже почала звикати, поки моя однокласниця не запросила мене на своє весілля. Я не змогла відмовити, адже ми ще були і сусідками.

Весілля було в ресторані, все було дуже урочисто та красиво. У мене немає заздрощів до подруги, я бажаю їй тільки щастя. Але мені було так самотньо і тужливо, бо я знала, що у мене такого шансу вже не буде.

Моєму синові вже два роки, і за цей час його батько так жодного разу не поцікавився, як він живе, нічим не допоміг. А нещодавно я дізналася, що він одружився з розлученою жінкою, яка має п’ятирічну доньку, з якою він постійно гуляє, відводить і забирає її з дитячого садка.

Невже чужа дитина ближче за свою? Напевно, правду кажуть, що чоловіки люблять дітей коханих жінок. Але я не тримаю на нього зла, вважаю, що у всьому сама винна.

Син підріс, і мама сказала, що я можу вчитися далі, адже я провчилася у коледжі лише рік. Я погодилася, вчитимусь і працюватиму, заради дитини та його майбутнього. Я дуже вдячна мамі за підтримку, якби не вона, не знаю, що зі мною було б.