Тиждень Саша просидів на лікарняному: боліла забита спина, а телеоператор з хворою спиною зовсім не працівник. Важенна залізна цегла за цілий день і здорову спину в дугу зігне. Найприкріше, що він повинен був летіти на місяць в Італію і знімати краси Риму, але хвора спина, хай їй грець …
Я був першим, кому Саша вилив хвору душу. Я навіть сам здивувався цьому. Він завжди серйозний і небагатослівний, та й набагато старший за мене (йому 50 років з копійками), але, мабуть, спільне відрядження до Харкова зробило свою справу, і вночі під стукіт коліс Саша розповів ось таку історію.
Місяць тому у мене був вихідний, і я пішов у парк гарненько вигуляти свого спанієля Гошу. Настрій прекрасний, кожен листочок в неоновому світлі виглядає як витвір мистецтва, шкода не здогадався взяти з собою фотоапарат. Сьома година ранку, людей майже немає, тільки зрідка нас обганяли рідкісні метеори з правильним диханням, кінської швидкістю і музикою у вухах. Ось назустріч пробіг черговий здоровий кінь в спортивному костюмі, ми з Гошею стали осторонь. Я ще подумав, треба б і мені кинути палити і почати пробіжки вранці: і здоров’я, і Гоші щастя. Раптом тільки що пробіг повз “кінь” зупинився через десяток метрів, повернувся і сказав:
– Здрастуйте, вибачте … – на вигляд “коню” років сорок, засмаглий, весь сивий, але дико спортивний. Якщо описати його двома словами, то це був м’ясний кубик … Кубик продовжував:
– Вибачте, скажіть, Ви часом не в 165 школі вчилися?
Я розгубився і сказав:
– Так в 165-й, а …
Кубик заусміхався і запитав:
– І в ансамблі на ударних грали ?!
– Так! А Ви? .. Я Вас знаю?
Кубик відповів:
– Навряд чи.
Далі почалося щось неймовірне: я отримую короткий удар під дих, а потім цей самбіст робить мені прийомчик, від якого мої ноги летять вище голови (це з моїм-то тиском), в результаті я з двометрової висоти падаю на спину.
Лежу і не знаю, від чого болючіше дихати: від спини або удару під дих. Судорожно міркую, що, крім ключів від квартири і старого телефону, з мене і взяти-то нічого. В голові гуде, думки плутаються: при чому тут наша 165-я школа і мої барабани? Кубик нахилився до мене і … зробив контрольний в лоб … Це був щигля сатанинської сили, я навіть на кілька секунд змушений був перейти на чорно-білий зір. Такі щигля, напевно, роздавав Балда свого роботодавця. Тут м’ясний кубик і говорить:
– Мене ти, звичайно ж, не знаєш, але колись, коли ти вчився в десятому класі, ти пройшов до їдальні, там була черга з першокласників. Найпершому ти, не дивлячись, дав ляща, підняв його за шкірку і викинув з черги.
У мене тоді з рук випала склянка томатного соку і я залив всю форму. Я в такому вигляді не міг піти на контрольну, втік з уроків, отримав від мами за білу сорочку, а на наступний день отримав дві двійки за прогули, через них, до речі, мене тренер не взяв на збори в Анапу … Ну ладно, ми забалакались, бувайте здорові і вибачте за компанію …
Кубик погладив мого спанієля і побіг далі, а я ще довго лежав на землі, дуже шкодуючи, що це не був звичайний грабіж. Веселий Гоша стрибав навколо і старанно вилизував моє обличчя.
