Я хочу зізнатися в тому, про що багато років шкодую. Я – чоловік, який втік від своєї дружини, втік у важку для неї хвилину

Звичайно, кожен день я про це не думаю, але іноді сядеш, залізеш в «Фейсбук», а там – вона, моя колишня дружина, і, знаєте, чортзна – що на думку спадає і на душі якісь дурні «кішки скребуть».

Загалом, історія стара. Жили ми, як то кажуть, були сім’єю. Прожили 9 років. Дітей не нажили – проблеми були на кшталт обопільні, але чоловікові ж завжди здається, що це жінка винна.

Жили ми з батьками дружини, теща мене любила, навіть дружину, свою дочку, могла вилаяти, якщо обід подасть не під час.

А дружина моя, Валюша, без своєї матері взагалі життя не уявляла. Часто вона мені про це говорила, боялася, мучилася, як жити буде, якщо мами не стане.

А причини боятися були – мама її була старенька і хвороб перенесла за своє життя дуже багато і дуже важких.

І ось вбив я собі в голову, що коли теща помре, всі проблеми на мене зваляться: дружина буде страждати і плакати, мене любити не стане, ще чого доброго депресія у неї почнеться.

Це у мене по ходу депресія передчасна егоїстична була – тепер я це розумію. І ось одного разу, як завжди буває, несподівано, теща захворіла, потрапила на операцію по непрохідності кишківника і, буквально через 3 дні, померла.

Дружина телефонує мені на роботу, мовляв, поїдемо в лікарняний морг, маму забирати, ну і взагалі похорон організовувати, а я зрушити не можу. Ось, думаю, і почалася моя напасть.

Відчуваю, що просто з місця зрушити не можу. Збрехав я Валі, що ніяк зараз з роботи піти не можу, а потім бродив по місту до 12 ночі один, все думав, що робити? Як помутніння в голові якесь.

Прийшов додому після опівночі. Валентина поминки готує, навіть не плаче, а я речі похапав, які під руку попалися і втік до своїх батьків.

На похороні не був. Зайшов тільки через тиждень за іншими речами, швидко-швидко сказав, що буду жити у своїх – і злиняв.

Спочатку, здавалося, що все добре, що мені легко і спокійно. Радів, що не чую сліз або чого там ще. Хлопці говорили: нормально все, вона заспокоїться і сама тебе назад покличе.

Тільки нічого подібного не сталося. Моя Валя як кам’яна не те що назад не покликала, але навіть ніколи побачитися не захотіла. Спілкувалася з моєю матір’ю (вони з нею добре дружили), з якої за домовленістю про мене не згадували. Ось так.

4 роки тому на курорті зустрів приємну жінку Іру, нашій доньці вже 3 роки. Але ось чи то совість гризе, то чи сором. Згадаю, як я зробив і прямо іноді погано стає. Одне добре: Валя моя теж не одна – у неї син-школяр, можливо, навіть від мене. Навіть не знаю. І не спитаю – соромно.