– Я, Ірино, батрачити на вашу ораву не наймалася! Кріпацтво давно скасували! Дві баби в одному будинку – це перебір! – Вона взяла сумку з лави. – Тож, як то кажуть, – карти вам в руки! Плита там, криниця за рогом, магазин за лісом. Розташовуйтеся

– А на обід у нас що буде? – Ірина стояла на порозі веранди в яскравому сарафані. Свіжа, з нафарбованими губами.

– Хлопці на свіжому повітрі так набігалися, зголодніли дуже! – Додала зовиця, поправляючи ідеальну укладку.

На годиннику було опівдні. Наталя мовчки витерла вологі долоні паперовим рушником, кинула його у відро для сміття під раковиною і повернулася до родички.

Вчора пізно ввечері зовиця з чоловіком і двома дорослими синами-підлітками з’явилася на їхню із Сергієм дачу. Без дзвінка!

Хвіртка грюкнула, і на ґанок висипав галасливий натовп. Сказали, вирішили влаштувати сюрприз коханому братові.

Сюрприз вдався на славу: з багажника машини вони вивантажили лише шорти, надувний матрац та купальники. Ні палички ковбаси, ні хлібини хліба до столу не додалося.

Вранці Наталя спустила на сніданок для непроханої рідні десяток яєць, рештки гарного сиру та останню пачку сосисок, які Сергій привіз напередодні з міста.

– Обід у магазині, – рівно відповіла Наталя, кивнувши у бік відчиненої хвіртки.

– У сенсі?

– До селища два кілометри лісом. Прогуляєтесь, апетит нагуляєте.

Ірина здивовано заморгала, наче почула несусвітну дурість.

– Наташ, я не зрозуміла гумору! У якому магазині?

– У звичайнісінькому, Іро. Там продукти на полицях лежать. Їх за гроші продають. Береш кошик, складаєш макарони, м’ясо, овочі, йдеш на касу і платиш.

Зовиця зробила крок на веранду. Посмішка сповзла з її обличчя.

– Наташо, ну ми ж у гості приїхали! Я думала, у тебе тут супчик якийсь вариться. Або м’ясо замариноване. Ми ж на дачі! Шашлики, природа, відпочинок…

– Не вгадала.

Сергій, який до цього тихо перебирав рибальські снасті в кутку біля плетеного крісла, нервово кашлянув. Він завжди пасував перед наполегливою сестрою.

– Дівчатка, ну не сваріться, – миролюбно почав чоловік, не підводячи очей від волосіні, що заплуталася.

– А ми не сваримося, – відповіла Наталя.

– Наташа, ну може, макарони по-флотськи зляпаєш? – запобігливо поцікавився Сергій. — Там же банка тушкованки десь у шафці була. І макарони, здається, залишалися.

– Була тушкованка, – погодилася дружина. – Тільки я її планувала нам на вечерю залишити. На двох.

Вона притулилася спиною до кухонного гарнітура.

– Я у свою законну відпустку біля плити стояти не збираюся.

Ірина картинно сплеснула руками.

– Оце гостинність! Брат рідний приїхав, племінники! А їй тарілки супу шкода. Ми ж сім’я!

– Сім’я, Іро, це коли заздалегідь дзвонять, – Наталя зміряла зовицю важким поглядом. – І коли з порожніми руками на чужу дачу не приїжджають.

– Чотири здорові лоби! Ви думали, я вас тут тиждень власним коштом годуватиму? І буду обслуговувати з ранку до вечора?

Обличчя зовиці пішло червоними плямами. Вона не звикла одержувати відсіч. У минулі роки Наталя мовчки ковтала образи, стояла біля плити та мила гори тарілок за всією юрбою. Але цього разу терпець урвався ще на етапі порожніх рук.

– Та ми ж на природі! – задзвенів голос Ірини. – Тут взагалі їсти не хочеться! Що ти через шматок хліба трагедію влаштовуєш? Жаль тобі, чи що? У Сергія зарплата хороша, не збіднішаєте!

– Якщо їсти не хочеться, тоді проблему вирішено. Вода у колодязі безплатна.

На веранду з тупотом прибігли племінники – здорові хлопці років по п’ятнадцять, на голову вище за Наталю. Знесли по дорозі пару порожніх пластикових відер біля входу.

– Мамо, ми хочемо жерти! – прогудів старший, заглядаючи в пусту каструлю на плиті.

Молодший поліз у шафку над стільницею.

– Тітко Наташо, а де у вас печиво? Ми там на полиці дивилися, порожньо. І соку у холодильнику немає.

– Ось бачиш! – Ірина переможно тицьнула пальцем у бік дітей. – Діти голодні! У тебе взагалі є совість? Хлопчикам треба рости!

Вона різко обернулася до брата.

– Сергію, скажи своїй дружині! Що вона влаштувала на рівному місці? Ми їхали до вас чотири години в тягнучках! Мій Паша взагалі за кермом вимотався, ще спить на другому поверсі. А нас тут шматком хліба дорікають!

Чоловік безпорадно переступав з ноги на ногу. Кинув снасті на складний стільчик.

– Наташо, ну правда… Давай я в магазин зганяю, куплю сосисок, пельменів. Звариш швидко? Що нам важко, чи що? Посидимо ввечері, відпочинемо.

Наталя подивилася на чоловіка. На зовицю, яка вже поправляла бретельку сарафана з виглядом переможниці. На дітей, які чекають обслуговування біля порожнього столу.

Все було, як завжди. Сергій згладжує кути власним коштом, Ірина командує парадом, а Наталя повинна стояти біля раковини до глибокої ночі, відмиваючи жирні пательні.

– Дуже добре, – кивнула вона, та пішла у передпокій.

Зняла з гачка свою легку вітрівку, змахнула з полиці біля дзеркала ключі від машини. Сунула ноги в кросівки замість дачних шльопанців.

– Ти куди? – не зрозумів Сергій, проводжаючи поглядом її збори.

– У відпустку, – Наталя прибрала телефон у глибоку кишеню вітрівки.

– Я, Ірино, батрачити на вашу ораву не наймалася! Кріпацтво давно скасували! Дві баби в одному будинку – це перебір! – Вона взяла сумку з лави.

– Тож, як то кажуть, – карти вам в руки! Плита там, криниця за рогом, магазин за лісом. Розташовуйтеся!

– Ти здумала кинути гостей?! – верещала зовиця, зрозумівши, що план із безплатним санаторієм валиться на очах.

Її голос зірвався на високу ноту.

– Отак просто втекти? А хто готуватиме? Хто за будинком дивитися має?

– Саме так! Сергію, тушкованку знайдеш у шафці. Каструлі під раковиною.

– Наташо, ти з глузду з’їхала? – заметушився чоловік, роблячи крок до дверей. – Ну, які гості самі собі готують? Ірка ж не знає, як у нас тут плита вмикається. Де дрова для мангала лежать.

– Покажеш. Ти ж “господар”!

Наталя вийшла на ґанок, не обертаючись.

– Наташка, повернися! – крикнула Ірина. – Це неповага до сім’ї! Мій Паша прокинеться, я йому все розповім! Ноги нашої тут більше не буде!

– Твої слова, та богові у вуха!

Вона завела машину та повільно виїхала за ворота дачної ділянки. У дзеркало заднього виду було видно, як Ірина щось вимовляє Сергію, активно жестикулюючи. Чоловік винувато чухав потилицю.

Ольга, шкільна подруга, ще вчора кликала її на свою дачу у сусідньому районі. Пропонувала скуштувати домашніх напоїв, гойдатись у гамаку та базікати до ранку. Без кухонного раб.ства та миття посуду за натовпом родичів.

Туди Наталя й попрямувала. Від душі відлягло, щойно їхня ділянка зникла за поворотом. Дорога зайняла близько пів години. Ольга зустріла її біля хвіртки з садовими ножицями в руках.

– Ого, які люди! – Зраділа подруга. – А я думала, ти зі своєю улюбленою зовицею всі вихідні кукуватимеш. Сама ж писала, що табір приїхав.

– Табір залишився, – посміхнулася Наталя, дістаючи сумку із заднього сидіння. – А обслуговчий персонал звільнився за власним бажанням.

Вони пройшли на акуратну веранду Ольги. Жодних розкиданих шльопанців, ніяких брудних кухлів.

– Вигнали? – поцікавилася Ольга, ставлячи чайник.

– Сама пішла. Залишила їх на Сергія. Нехай насолоджується родинними зв’язками.

– Ризикова ти жінка, Наталко, – похитала головою подруга. – Вони ж тобі там усю дачу рознесуть. Хлопці ці її… Це ж сарана!

– Не рознесуть. У них продуктів немає. Саранча без їжі швидко мігрує у бік міста.

Тиждень пролетів непомітно. Наталя відсипалася, читала книжки в шезлонгу, балакала з Ольгою про дрібниці й жодного разу не згадала про кухонну плиту.

Телефон Сергія вона про всяк випадок поставила на беззвучний режим. Чоловік дзвонив кілька разів в перший день, потім перестав. За тиждень Наталя повернулася.

Машини зовиці біля воріт не було. Хвіртка була прочинена.

Сергій сидів на ґанку один, у розтягнутій домашній кофті. Перед ним на хиткому столі височила гора немитого посуду – тарілки з висохлими рештками їжі, жирні пательні, заляпані кухлі та порожні банки з-під тушкованки.

Наталя заглушила двигун, дістала з багажника пакет із фруктами та неквапливо підійшла до будинку.

– Поїхали? – поцікавилася вона, ставлячи пакет на чистий край столу.

– Вчора ще, – буркнув чоловік, дивлячись собі під ноги.

Він потер неголену щоку. Вигляд у Сергія був пом’ятий і вкрай стомлений.

– Що так рано? Начебто до кінця місяця збиралися відпочивати на природі.

Сергій тяжко підвівся зі сходів.

– Ірина на другий день скандал закотила. Я, бач, макарони переварив у кашу. І м’ясо для шашлику не так замаринував, сухе вийшло.

– Треба ж, яка вибаглива!

– Потім Паша з пацанами в місцевому кафе біляшами отруїлися, – продовжив Сергій, не реагуючи на іронію дружини.

– Пів дня за живіт трималися. Ірка репетувала, що я їх спеціально виживаю. Щоб нормальний брат сестру в ресторан звозив, раз дружина така мегера. Образилася.

– Біда яка!

Сергій штовхнув порожню пластикову пляшку.

– Сказала, що ноги її тут більше не буде. Рідну сестру, каже, вигнали, як собаку. І що ти все це спеціально підлаштувала.

– Спеціально не купувала продукти, очікуючи, що вони без дзвінка припруться? – Уточнила Наталя.

– Наташо, ну ти хоч би попередила, що поїдеш, – з докором простяг чоловік. – Я ж з ними віч-на-віч залишився.

– Вони мені весь мозок винесли за ці дні. “Сергію, принеси”, “Сергію, звари”, “Сергію, чому води гарячої немає”. Я на роботі так не втомлювався, як за цей тиждень відпустки.

Наталя оглянула масштаби катастрофи на столі. Дві каструлі з сухою кашею, гора виделок, жирна клейонка.

– Ось бачиш, Сергію! А я в такому режимі кожен їхній приїзд живу. Тільки ти цього чомусь раніше не помічав. Думав, борщі самі варяться, а посуд сам миється?

Вона підхопила свій пакет із фруктами.

– Став чайник, – воду грій.

– Навіщо? – Не зрозумів Сергій.

– Митимемо посуд. Точніше, ти будеш мити. А я керуватиму процесом!

Вона пройшла на світлу веранду. Справжня відпустка лише починалася…

Як ви вважаєте, слушно вчинила дружина? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!