– Ще раз повторюю, щоб ноги твого батька не було біля мого інструменту! – Дмитро стояв посеред кухні, агресивно розмахуючи пластиковим кейсом від дорогого дриля

– Ще раз повторюю, щоб ноги твого батька не було біля мого інструменту! – Дмитро стояв посеред кухні, агресивно розмахуючи пластиковим кейсом від дорогого дриля. На щоках проступили червоні плями.

– Ти глянь на це! – Він тицьнув пальцем у ледве помітну плямку будівельного пилу на корпусі. – Я за нього величезні гроші відвалив! А він бере і маже!

Валя перекрила воду у раковині.

– Дімо, тато брав його на дві години, – вона витерла долоні об кухонний рушник. – Він тобі ж на дачі хвіртку лагодив. Щоб вона не скрипіла на всю округу.

– Треба було раніше думати, чим лагодити!

Чоловік не вгамовувався, любовно протираючи рукавом пластиковий бік кейсу.

– Нехай своїм працює! Моє, значить, моє! Я батрачити на чужі хотілки не наймався.

Він прибрав дриль у ящик столу і засунув його з такою силою, що брязнули виделки.

– І щоб більше жодна жива душа до моїх речей не лізла! Зрозуміла?

– Навіть так? Твоє є твоє! – Валя притулилася спиною до кухонного гарнітуру.

– Саме так! – Діма нервово смикнув плечем. – Речі грошей коштують. За ними догляд потрібний. А твій батько звик сокирою та кувалдою орудувати. Він тонкої техніки не відчуває! Ще двигун мені спалить. Хто новий купуватиме?

– Зате, коли тато нам картоплю мішками возить, ти про тонку техніку не згадуєш! – Валя дивилася на чоловіка без агресії, тільки з легкою втомою.

– І коли машину його береш на вихідні, щоб із мужиками на рибалку з’їздити бездоріжжям.

– Знов двадцять п’ять! – Діма відмахнувся. –  Порівняла теж. Картопля – це їжа. А машина залізна, що з нею станеться. Я ж акуратно їжджу. Не те, що деякі з чужим майном.

Сперечатися не мало сенсу. Діма завжди трясся над своїми речами так, наче вони були музейними експонатами. При цьому сам охоче користувався чужою працею, брав городину тестя і ніколи не відмовлявся від допомоги.

Але варто було комусь торкнутися його інструментів – починався скандал всесвітнього масштабу. Валя не стала продовжувати. Розмов на сьогодні вистачило обом.

Ближче до обіду Валя сиділа за ноутбуком, зводячи квартальні звіти. Діма влаштувався на дивані з телефоном. Ідилія вихідного дня перервалася гучним рінгтоном.

Чоловік відповів, і з динаміка відразу полилася плутана мова Оксани, його молодшої сестри.

– Дімко, рятуй!

Голос зовиці звучав так, наче вона, як мінімум, рятувалася від пожежі.

– У мене тут повний кошмар коїться! Ці будівельники, щоб їм було порожньо!

– Що сталося?

Діма відразу прийняв співчутливий вигляд.

– Та ремонт цей! – Оксана обурювалася на високих нотах.

– Я бригаду найняла. Так ці розумники заявили, що всі меблі треба терміново вивозити. Інакше, кажуть, буде усе в пилюці. А куди я її діну? На вулицю виставлю?

– Ну, орендуй склад, – резонно запропонував брат.

– Я почала дзвонити по складах! – Зовиця мало не зірвалася на крик. –  Оренда коштує, як крило літака!

– Вони там зовсім з глузду з’їхали з такими цінами. Я їм що, мільйонерка? У мене кожна гривня на будматеріали розписана.

Дмитро хмикнув, потираючи підборіддя.

– Слухай, ну не панікуй. Вирішимо питання. У Вальки ж дідів гараж порожній стоїть.

Валя відірвала погляд від монітора. Пальці зависли над клавіатурою.

– Той, що цегляний, у кооперативі, – вів далі чоловік, не помічаючи погляду дружини.

– Туди половина твоєї квартири влізе. Відвезеш туди дивани, шафи та коробки. Місяця на три, не більше. Ну, може, на чотири. Зручно!

– Братику, ти геній! – Оксана помітно повеселішала.

– Я тоді сьогодні ввечері підскочу. Ви мені покажете, як там із заїздом, щоб вантажники завтра зранку все перетягли.

– Давай, чекаємо.

Діма скинув виклик та відклав телефон. У кімнаті стало дуже спокійно. Валя повільно зачинила кришку ноутбука.

– Ти нічого не хочеш мені сказати? – Запитала вона, дивлячись просто на чоловіка.

– А що таке? – Дмитро щиро не розумів сенсу претензій.

– Оксані допомогти треба. У людини безвихідна ситуація. Будматеріали на підході, робітники простоюють. Ти ж чула, які ціни на ці склади.

– Я чула, – рівно відповіла Валя. –  Я не чула лише одного: щоб ти спитав мене, чи можна розпоряджатися моєю власністю.

– Ой, та гаразд тобі починати! – Діма закотив очі. –  Це ж шматок бетону. Він у тебе два роки порожній стоїть, припадає пилом.

– Яка різниця, стоятимуть там меблі пару місяців, чи ні? Ми ж сім’я! Своїм допомагати треба.

– Він не порожній стоїть, – Валя підвелася з-за столу. –  Я збиралася його здавати. Там дах новий, електрика проведена. За нього добрі гроші пропонують.

–  Ну, ти даєш! – Обурився чоловік, підскочивши з дивана.

– Це ж Оксанка! Рідна моя сестро! Які ще орендарі? Ти для сестри шматка бетону пошкодувала?

– Вона ж не назавжди забирає! Перекантуються меблі, і все. Що з твоїм гаражем станеться? Він залізний! Точніше, цегляний. Нічого йому не стане!

– Не вийде, – Валя розвернулася і пішла на кухню. –  Я вже домовилась із людиною. Завтра він заїжджає.

Діма пішов услід, на ходу намагаючись підібрати аргументи.

–  Валю, ти перегинаєш палицю! Подзвони та скасуй. Скажи, що обставини змінилися. Оксані потрібніше.

– Ні! – Коротко вигукнула  вона, вмикаючи  воду.

До самого вечора Діма ходив по квартирі похмуріший за хмару. Він демонстративно голосно зітхав, перекладав речі з місця на місце і кілька разів намагався знову завести розмову про сімейні цінності та взаємовиручку. Валя мовчала.

О сьомій годині вечора в коридорі пролунав голос Оксани. Вона з’явилася у квартирі, як ураган – з порогу почала розповідати про ціни на ламінат та нахабство робітників.

Яскравий манікюр, волосся зібране на потилиці. Оксана завжди з’являлася так, ніби світ мав негайно зупинитися та вирішувати її проблеми.

– Валько, привіт! – Зовиця влаштувалася на табуреті.

– Ну що, давайте вирішувати з гаражем. У мене вантажна газель на дев’яту ранку замовлена. Дайте мені ключ сьогодні, щоб я вас завтра не смикала зрання?

Валя неквапливо витерла стіл. Усередині не було ні образи, ні подиву. Лише холодний розрахунок.

– Ключ я не дам, – спокійно промовила вона.

Оксана завмерла на півслові. Посмішка зникла з її обличчя.

– У сенсі не даси? – Простягла вона, переводячи погляд з Валі на Діму.

– Ми ж домовились. Дімка сказав, що питання вирішене.

– Дмитро може вирішувати питання зі своїм майном, – Валя сперлася на стільницю. – А гараж мій! І пускати туди чужі речі я не буду! Я здаю його в оренду.

Оксана обурено видихнула.

– Тобі шкода, чи що?

Вона сплеснула руками, але одразу ж затнулася під важким поглядом невістки, склавши долоні на колінах.

– Валь, ну реально. Брат має рацію. Я ж акуратно складу. Нічого твоєму гаражу не стане. Піди назустріч. Я ж не чужа. Мені платити доведеться чужим людям чималі гроші!

– Моє є моє, – чітко, поділяючи кожне слово, промовила Валя.

Діма, що стояв біля вікна, почервонів.

– Що?

– Я говорю, моє – це моє, – повторила Валя, повертаючи чоловікові його ранкову фразу.

– Я потурати на чужі хотілки не наймалася. І безплатним складом працювати теж не буду. Треба було раніше думати, куди меблі подіти, перш ніж починати ремонт.

Оксана нічого не розуміла. Вона дивилася на брата, вимагаючи підтримки.

– Дмитре, вона знущається? – Промовила крізь зуби зовиця.

– Валю, припини цей цирк! – Підвищив голос чоловік. –  До чого тут це? В Оксани ситуація термінова!

– А в мого батька хвіртка відвалювалася, – відрізала Валя. –  Але ти через порошинку на дрилі скандал на весь будинок закотив.

– Інструмент – це святе. Моє є моє, – так ти сказав? Ще двигун згорить. Хто новий купуватиме?

Вона зробила паузу, насолоджуючись зробленим ефектом.

– А мій гараж, значить, безплатний сарай для твоєї рідні? Якщо вантажники стіни обдеруть, або диваном ворота погнуть, хто ремонтуватиме? Ти? Чи, може, Оксана?

– Це інше! – Випалив Діма, червоніючи ще дужче.

– Інструмент коштує гроші! Його зламати можна! За ним догляд потрібний. А гараж – це просто стіни! Туди закинув диван і нехай лежить.

– Стіни, які приносять кругленьку суму, – припечатала Валя.

– У нас у сім’ї правило: ніхто нічиї речі не чіпає. Я просто дотримуюся твоїх інструкцій, любий.

Оксана схопилася з табурету.

– Та подавись ти своїм гаражем! – Випалила вона на одному подиху.

– Теж мені, родичка! Дімко, я пішла! Сама розберуся. Обійдусь без ваших подачок!

Зовиця рвонула в коридор, з силою втиснулася в туфлі, підхопила сумку і вилетіла на сходовий майданчик.

Діма залишився стояти посеред кухні. Він явно збирався висловити дружині все, що думає про її жадібність і негідність.

– Клас, як ти все гарно переграла, – отруйно кинув він.

–  Залишила сестру з проблемою віч-на-віч. Задоволена собою? Влаштувала показовий виступ через шматок пластику.

– Відмінно почуваюся, – безтурботно відповіла Валя.

Вона дістала телефон із кишені.

– Ти кому дзвониш? – Підозріло запитав чоловік.

– Орендарю. Він просив завтра підписати угоду. Ось, порадую людину, що місце точно вільне.

Діма махнув рукою і пішов у кімнату. Сперечатись із власними правилами виявилося надто складно.

За місяць у дідівському гаражі вже стояла чужа машина і лежали якісь човнові мотори. Гроші за оренду Валя переказувала на свій окремий рахунок, ні з ким не радячись.

Діма спочатку дувся, зате свої інструменти замкнув у нижній ящик столу під замок.

А Микола Анатолійович приїхав на вихідні і сам полагодив їм сифон під раковиною. Своїм старим, безвідмовним розвідним ключем…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!