Наш з Машкою батько поїхав кудись на заробітки, і зник, коли я вчилася у п’ятому класі, а сестра у першому.
Точніше, тоді він зник із кінцями. А раніше просто їхав і пропадав на кілька місяців. Одружені вони з матір’ю не були, батько був вільним соколом. От і їздив країною то туди, то сюди.
Повертався, коли і як хотів, правда завжди з грошима та подарунками. Мати терпіла, бо любила його до безпам’ятства.
– Володя, ти вже повертайся якнайшвидше. – просила вона.
– Ну, годі тобі. Не влаштовуй сцени. Чекай із подарунками.
Недбало цілував її, і зникав. Поки його не було, за нами доглядав татів брат, дядько Коля. Мати, мабуть, подобалася йому – він ніколи не говорив про це.
Ніколи не приділяв їй особливих знаків уваги. Ми завжди могли на нього розраховувати.
– Ну, як ти тут, Таїсія? – Запитував дядько Коля, заходячи до нас. – Як малі?
– Ур-р-р-а, дядько Коля прийшов! – волав я, і біг до дядька обійматися.
– Привіт, Денисе. – Микола притискав мене до себе.
Як на мене, то краще б він був моїм батьком. У вихідні дядько Коля возив нас з Машкою гуляти, поки мама відпочивала. Іноді вона вибиралася з нами. А іноді воліла посидіти вдома, подумати про свою нелегку жіночу долю.
Коли я підріс, дядько Коля приніс додому гімнастичну стінку і встановив у коридорі. Татка на той час удома не було майже пів року. Я допомагав прикручувати снаряди. Машка стояла осторонь і спостерігала за тим, як спритно дядько прилаштовує турнік, канат і кільця.
– Дядьку Коля, а чого ти не одружишся? Ти дивись який рукатий. Тебе будь-яка з твоїми золотими руками відірве. – Прокоментувала Маша, не по-дитячому мудра жіночою мудрістю.
Жіноча мудрість ґрунтувалася на підслуханих розмовах матері з подругами.
– Не подобається мені ніхто, Маріє. Сподобається – одружуся.
– А дітей тобі своїх не хочеться, чи що? – Машка смішно розвела руки.
Дядько Коля відклав інструменти та серйозно сказав:
– Мені поки що вас вистачає. А ти чого, спровадити мене намагаєшся? – примружився він.
Машка не була дурною.
– Я? – широко розплющила вона очі. – Та що ти, дядьку Коля. Я тобі завжди рада.
Увечері я запитав Машку:
– Ти чого чіпляєшся до нього? Ще образиться і перестане ходити.
– А татко подарунки привозить… – замріяно сказала сестра. – Скоро вже приїде, мабуть.
– У-у, дурепа. Купили тебе за подарунки. Ти знаєш, скільки ці снаряди коштують, які він нам приніс?
– А мені вони до чого? Я сукні хочу і ляльок. Я ж не мавпа, по твоїх турніках лазити.
Машка цього разу на батька чекала даремно. Він не приїхав. Якось дядько Коля прийшов до нас і замкнувся з мамою на кухні. Щось їй втовкмачував, а мама гірко плакала.
– Тая, не реви. Я вас не кину. Ну, ти ж його знаєш… йому подавай, де солодше, та м’якше.
Мама завила в голос. Прямо ось так «Ой-ой-ой-ой-ой», після чого ще довго гірко плакала.
Дядько Коля приходив до нас, як раніше. Допомогти, полагодити, погуляти з дітьми. Якось наважився. Поговорив із мамою про свої почуття. Я з чистою совістю підслуховував.
– Коля, та не потрібна я тобі! Ти мужик гарний. Щастя ти заслуговуєш. Справжнього щастя.
– Ну, мені, мабуть, видніше, хто мені потрібний. – уперто сказав дядько Коля.
– А якщо він повернеться?
Коля нічого не відповів.
– Я його все одно чекатиму. Люблю я його, Коля! Не можу нічого вдіяти. Якщо ти певен, що потрібна тобі така. Без серця.
Я навшпиньки відійшов від дверей. Мати я був готовий вбити. Треба ж, дурепа яка! Знайшла кого любити та чекати. Тьху.
Стали жити. Машка, та була вся у батька. Де годують, там і лащиться. Чи міг я звинувачувати її? Вона вже теж, здається, зрозуміла, що чекати на батька з подарунками немає сенсу.
А дядько Коля старався. Працював на нашу велику родину. Мама народила йому сина Вадима. Щастю дядька Колі не було меж. Вони розписалися з матір’ю, і все почало ставати буденно.
Я закінчив школу без трійок, і мав вступати до інституту на бюджет. Мати сяяла.
– У нас у сім’ї вчений буде, га, Колю?
– Ну а що? Ми теж, мабуть, не дурні.
– Та припиніть ви! Який я вчений. – червонів і відмахувався я. – Налийте мені краще ігристе хоч спробувати.
– Ой, наче ти не пробував. – фиркала Машка, а я робив їй страшні очі.
Вадік безглуздо лазив по всіх нас, намагаючись залізти на стіл і зруйнувати його. Коля схопив його і посадив на коліна.
– Ану, синку, поводься добре. Ти ж уже не маленький!
Вадік негайно схопив зі столу ложку, приклав до носа і скосив очі, дуріючи. Усі розреготалися.
– У двері дзвонять? – Загострила вуха Машка.
Мати відкрила і позадкувала до кімнати. У дверях намалювався батько. Повисла тиша. Він озирнувся і сказав:
– А чого ви? Гуляйте далі.
Ми мовчали. Вадік сповз із дядька Колі та пішов у бік нового дядечка. Батько не звернув на нього жодної уваги, а мати схопила Вадіка на руки та закрилася їм, як щитом. Дядько Коля встав і похитнувся.
– Куди? – Запитала мати не своїм голосом.
– Я… подихати мені треба.
І вийшов, акуратно відсунувши брата плечем. Я встав і збирався йти за ним. А Машка за мною.
– Доню, подивися, які я тобі речі модні привіз. – Запропонував батько.
На мій подив, Машка на нього навіть не глянула. Вона наздогнала мене в коридорі та зашепотіла на вухо.
– Давай, краще я піду за ним. А ти краще підслухай, що тут буде.
– Але…
– Ну, Денис! В тебе краще виходить підслуховувати!
А вона має рацію! Хоч у шпигуни йди.
Машка вибігла за Миколою, а я причаївся в коридорі, з жахом думаючи про те, що мати нарешті дочекалася кохання всього свого життя. Що ж тепер буде із нашою родиною?
– Тая, ти що? Чи заміж за Кольку вийшла? – хитро запитав батько.
Мати мовчала.
– Тая … ну, було і було. Мало хто там де згрішив. Все. Я повернувся!
Почулася якась метушня, звук ляпаса і плач наляканого Вадіка.
– Ішов би ти, Вово… на… три веселі звідси.
– Тая, та ти чого?
– Все, я все сказала! Іди. Ніхто на тебе тут не чекав.
– Брешеш. Я по очах бачу. Очі брехати не стануть.
– Я все сказала. – відрізала мати.
Батько вийшов за мить, побачив мене в коридорі.
– Підслухуєш? Ну, ну. Далеко підеш.
Але мені було байдуже, що він про мене думає. Я зайшов до кімнати, думаючи, що мати сидить, плаче. Але вона, заспокоювала Вадіка, поправляла зачіску та стіл одночасно. Як Юлій Цезар.
– Ух. Трохи свято нам не зіпсував, так? – Мати посміхнулася трохи кривувато. – Ну, де вони там усі?
Вадік вже забув про те, що мама лаялася з дядьком. Він, задоволений, що ніхто не заважає, рухав стілець.
Я вийшов на вулицю. Машка з дядьком Миколою сиділи через дорогу в парку. Вона вчепилася в руку своїми ручками та поклала голову йому на плече.
Наче боялася, що коли розчепить руки, дядько кудись подінеться. Я підійшов ззаду, глянув на них. Мені так давно хотілося це сказати. Я обійшов лавочку, подивився в Миколине втрачене обличчя:
– Батько, годі тут сидіти. Пішли додому. Мама кличе.
У Миколи затремтіли руки. Машка відразу поклала на них зверху свої долоні. Відірвала голову, подивилась на нього:
– Справді, ходімо, тату?
Ми пішли. Як-не-як, у нас сьогодні було свято. Я закінчив школу.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
