– Я його все одно чекатиму. Люблю я його, Коля! Не можу нічого вдіяти. Якщо ти певен, що потрібна тобі така. Без серця

Наш з Машкою батько поїхав кудись на заробітки, і зник, коли я вчилася у п’ятому класі, а сестра у першому.

Точніше, тоді він зник із кінцями. А раніше просто їхав і пропадав на кілька місяців. Одружені вони з матір’ю не були, батько був вільним соколом. От і їздив країною то туди, то сюди.

Повертався, коли і як хотів, правда завжди з грошима та подарунками. Мати терпіла, бо любила його до безпам’ятства.

– Володя, ти вже повертайся якнайшвидше. – просила вона.

– Ну, годі тобі. Не влаштовуй сцени. Чекай із подарунками.

Недбало цілував її, і зникав. Поки його не було, за нами доглядав татів брат, дядько Коля. Мати, мабуть, подобалася йому – він ніколи не говорив про це.

Ніколи не приділяв їй особливих знаків уваги. Ми завжди могли на нього розраховувати.

– Ну, як ти тут, Таїсія? – Запитував дядько Коля, заходячи до нас. – Як малі?

– Ур-р-р-а, дядько Коля прийшов! – волав я, і біг до дядька обійматися.

– Привіт, Денисе. – Микола притискав мене до себе.

Як на мене, то краще б він був моїм батьком. У вихідні дядько Коля возив нас з Машкою гуляти, поки мама відпочивала. Іноді вона вибиралася з нами. А іноді воліла посидіти вдома, подумати про свою нелегку жіночу долю.

Коли я підріс, дядько Коля приніс додому гімнастичну стінку і встановив у коридорі. Татка на той час удома не було майже пів року. Я допомагав прикручувати снаряди. Машка стояла осторонь і спостерігала за тим, як спритно дядько прилаштовує турнік, канат і кільця.

– Дядьку Коля, а чого ти не одружишся? Ти дивись який рукатий. Тебе будь-яка з твоїми золотими руками відірве. – Прокоментувала Маша, не по-дитячому мудра жіночою мудрістю.

Жіноча мудрість ґрунтувалася на підслуханих розмовах матері з подругами.

– Не подобається мені ніхто, Маріє. Сподобається – одружуся.

– А дітей тобі своїх не хочеться, чи що? – Машка смішно розвела руки.

Дядько Коля відклав інструменти та серйозно сказав:

– Мені поки що вас вистачає. А ти чого, спровадити мене намагаєшся? – примружився він.

Машка не була дурною.

– Я? – широко розплющила вона очі. – Та що ти, дядьку Коля. Я тобі завжди рада.

Увечері я запитав Машку:

– Ти чого чіпляєшся до нього? Ще образиться і перестане ходити.

– А татко подарунки привозить… – замріяно сказала сестра. – Скоро вже приїде, мабуть.

– У-у, дурепа. Купили тебе за подарунки. Ти знаєш, скільки ці снаряди коштують, які він нам приніс?

– А мені вони до чого? Я сукні хочу і ляльок. Я ж не мавпа, по твоїх турніках лазити.

Машка цього разу на батька чекала даремно. Він не приїхав. Якось дядько Коля прийшов до нас і замкнувся з мамою на кухні. Щось їй втовкмачував, а мама гірко плакала.

– Тая, не реви. Я вас не кину. Ну, ти ж його знаєш… йому подавай, де солодше, та м’якше.

Мама завила в голос. Прямо ось так «Ой-ой-ой-ой-ой», після чого ще довго гірко плакала.

Дядько Коля приходив до нас, як раніше. Допомогти, полагодити, погуляти з дітьми. Якось наважився. Поговорив із мамою про свої почуття. Я з чистою совістю підслуховував.

– Коля, та не потрібна я тобі! Ти мужик гарний. Щастя ти заслуговуєш. Справжнього щастя.

– Ну, мені, мабуть, видніше, хто мені потрібний. – уперто сказав дядько Коля.

– А якщо він повернеться?

Коля нічого не відповів.

– Я його все одно чекатиму. Люблю я його, Коля! Не можу нічого вдіяти. Якщо ти певен, що потрібна тобі така. Без серця.

Я навшпиньки відійшов від дверей. Мати я був готовий вбити. Треба ж, дурепа яка! Знайшла кого любити та чекати. Тьху.

Стали жити. Машка, та була вся у батька. Де годують, там і лащиться. Чи міг я звинувачувати її? Вона вже теж, здається, зрозуміла, що чекати на батька з подарунками немає сенсу.

А дядько Коля старався. Працював на нашу велику родину. Мама народила йому сина Вадима. Щастю дядька Колі не було меж. Вони розписалися з матір’ю, і все почало ставати буденно.

Я закінчив школу без трійок, і мав вступати до інституту на бюджет. Мати сяяла.

– У нас у сім’ї вчений буде, га, Колю?

– Ну а що? Ми теж, мабуть, не дурні.

– Та припиніть ви! Який я вчений. – червонів і відмахувався я. – Налийте мені краще ігристе хоч спробувати.

– Ой, наче ти не пробував. – фиркала Машка, а я робив їй страшні очі.

Вадік безглуздо лазив по всіх нас, намагаючись залізти на стіл і зруйнувати його. Коля схопив його і посадив на коліна.

– Ану, синку, поводься добре. Ти ж уже не маленький!

Вадік негайно схопив зі столу ложку, приклав до носа і скосив очі, дуріючи. Усі розреготалися.

– У двері дзвонять? – Загострила вуха Машка.

Мати відкрила і позадкувала до кімнати. У дверях намалювався батько. Повисла тиша. Він озирнувся і сказав:

– А чого ви? Гуляйте далі.

Ми мовчали. Вадік сповз із дядька Колі та пішов у бік нового дядечка. Батько не звернув на нього жодної уваги, а мати схопила Вадіка на руки та закрилася їм, як щитом. Дядько Коля встав і похитнувся.

– Куди? – Запитала мати не своїм голосом.

– Я… подихати мені треба.

І вийшов, акуратно відсунувши брата плечем. Я встав і збирався йти за ним. А Машка за мною.

– Доню, подивися, які я тобі речі модні привіз. – Запропонував батько.

На мій подив, Машка на нього навіть не глянула. Вона наздогнала мене в коридорі та зашепотіла на вухо.

– Давай, краще я піду за ним. А ти краще підслухай, що тут буде.

– Але…

– Ну, Денис! В тебе краще виходить підслуховувати!

А вона має рацію! Хоч у шпигуни йди.

Машка вибігла за Миколою, а я причаївся в коридорі, з жахом думаючи про те, що мати нарешті дочекалася кохання всього свого життя. Що ж тепер буде із нашою родиною?

– Тая, ти що? Чи заміж за Кольку вийшла? – хитро запитав батько.

Мати мовчала.

– Тая … ну, було і було. Мало хто там де згрішив. Все. Я повернувся!

Почулася якась метушня, звук ляпаса і плач наляканого Вадіка.

– Ішов би ти, Вово… на… три веселі звідси.

– Тая, та ти чого?

– Все, я все сказала! Іди. Ніхто на тебе тут не чекав.

– Брешеш. Я по очах бачу. Очі брехати не стануть.

– Я все сказала. – відрізала мати.

Батько вийшов за мить, побачив мене в коридорі.

– Підслухуєш? Ну, ну. Далеко підеш.

Але мені було байдуже, що він про мене думає. Я зайшов до кімнати, думаючи, що мати сидить, плаче. Але вона, заспокоювала Вадіка, поправляла зачіску та стіл одночасно. Як Юлій Цезар.

– Ух. Трохи свято нам не зіпсував, так? – Мати посміхнулася трохи кривувато. – Ну, де вони там усі?

Вадік вже забув про те, що мама лаялася з дядьком. Він, задоволений, що ніхто не заважає, рухав стілець.

Я вийшов на вулицю. Машка з дядьком Миколою сиділи через дорогу в парку. Вона вчепилася в руку своїми ручками та поклала голову йому на плече.

Наче боялася, що коли розчепить руки, дядько кудись подінеться. Я підійшов ззаду, глянув на них. Мені так давно хотілося це сказати. Я обійшов лавочку, подивився в Миколине втрачене обличчя:

– Батько, годі тут сидіти. Пішли додому. Мама кличе.

У Миколи затремтіли руки. Машка відразу поклала на них зверху свої долоні. Відірвала голову, подивилась на нього:

– Справді, ходімо, тату?

Ми пішли. Як-не-як, у нас сьогодні було свято. Я закінчив школу.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?