Знову про любов до труни…
Пропрацювала я 30 років дільничним лікарем в маленькому містечку, багато всяких історій можу розповісти таких, які запам’яталися на все життя. Ось одна з них.
Бабуся опрятненька, чистенька, в хусточці, в кофтині вовняній 60-70-х років, в хатці чистенько, бідненько.
Після обстеження, збору скарг і призначення лікування дістала з під скатерки 50 гривень і намагається мені сунути, довелося пояснити, що я непогано заробляю і з жебраків брати не можу.
І так повторювалося щоразу. Одного разу до мене на прийом прийшла її сусідка, розговорилися, я запитала про бабулю, ось вона і повідала мені цікаву і жалісну історію кохання:
«У молодості був у неї закоханий сусідський хлопець, я вже не пам’ятаю, як розійшлися їхні шляхи, та тільки він одружився з іншою і вона вийшла за іншого, а потім він з сім’єю поїхав далеко і там прожив все життя і дружину поховав. Повернувся в рідний край вже старим, оселився в родовому гнізді, а перше кохання не забув, та й все життя пам’ятав, як він сусідам розповідав. і вона на той час овдовіла, та й жила все там же, на тій же вулиці і в тому ж будинку. Пішов він до неї, подивився на бідність, убогість, став грошиками допомагати, називав ласкаво Людочкою. Але який фінал ? Щось зовсім погано зі здоров’ям стало у нього, сердечко прихопило, викликали сусіди швидку, інфаркт, повантажили дідуся на носилки, несуть, він підкликав цю саму сусідку і сунув в руки грошики, щоб передала Людочці на вугілля. З лікарні він вже не повернувся».
