Ганна Павлівна сиділа в кріслі та в’язала чергову пару шкарпеток. Як тільки призвали її колишніх учнів, вона відразу згадала цю нехитру науку. “Їм там треба.”
В’язати вона могла навіть із заплющеними очима. Телевізор працював на улюбленому серіалі. Іноді вона розплющувала очі на найцікавішому, але в’язати не припиняла.
Правнуки робили уроки та іноді підбігали до бабусі з питаннями. Потім вона йшла готувати вечерю. До приходу дочки та зятя треба було встигнути все зробити.
Ще й дітей нагодувати, щоб потім під ногами втомлених бабусі та діда не бовталися. Сама вона теж їла з дітьми. День був розподілений на хвилини.
Потім миття посуду та знову своє улюблене крісло, тільки вже не серіал, а новини. Раптом побачить когось зі своїх. Своїх було багато років за сорок викладання математики в школі, і пам’ятала вона всіх.
Нікого не ділила, трієчники, відмінники, – героя не за оцінки дають. У кожну пару шкарпеток вона ховала невелику записку з підписом «Ганна Павлівна», хто знає, той згадає.
– Мати, ти знову нісенітницею цілий день страждала, – кричала Олена, мати останнім часом погано чула, – кому потрібні твої шкарпетки? Картоплю треба було перебирати у підвалі.
– Оленка, доню, мені не вісімнадцять. Ноги болять, невже ти не знаєш, які там круті сходи? А якщо я там перебирати овочі сяду, то й не виберуся згодом.
– Раніше треба було думати, коли хату з батьком зводили. Мені доведеться вихідний витратити, а відпочивати коли? Я також не молода. А ще діти Ірки.
– Я і так все по дому роблю, ви тільки працюєте. А діти… То це ж твої онуки. Вони тут тимчасово.
– Тимчасово… чекай… та й дім твій. Давно б усе переробила.
Олена тихо бурчала вже сама із собою. Вона та чоловік повернулися до будинку матері, коли їхня дочка Ірина привела другу дитину. Велику трикімнатну квартиру вони залишили дочці та онукам.
Жити там стало тісно, а в матері будинок великий. Олена бурчала собі під ніс. Завжди невдоволена, стомлена, іноді не стримувалася і починала виховувати всіх поспіль.
Діставалося всім. Вона навіть примудрялася вчити Зою, дружину молодшого брата Єгора, та їхню дочку Юлю. Звичайно, це було телефоном.
– Як вам не соромно? Живете там і горя не знаєте. Чому я маю сама догодовувати матір. Могли б більше грошей посилати.
– Літній людині багато не треба, але ліки дорогі. А тепер мати ще й головою рушила. Хоче на всіх своїх учнів шкарпеток нав’язати, вся пенсія на нитки йде. Я не прошу вас приїхати, вам же ніколи й важко.
Це була брехня, як і багато іншого. Нитки несли їй усі, хто знав, чим Ганна Павлівна займається. Догодовувати? Жінка справлялася сама, ще й інших обслуговувала попри вік, а було їй майже вісімдесят.
Після одного такого дзвінка всі з’явилися на порозі будинку Ганни Павлівни: син, невістка, онука. Тільки тоді Олена зрозуміла, що переборщила.
Брат давно був у візку після нещасного випадку на будівництві. Раніше мати сама їздила до них, але вік давав про себе знати, та й кидати свій будинок не хотіла. Раніше сусідці ключі залишить і спокійна, а тепер нагляд за всім потрібний.
– Приперлися, тепер ще й за недієздатним дивися, як би хату не рознесли, – знову тихо бурчала Олена, а потім голосно говорила.
– Навіщо було влаштовувати цю показуху. Приїхали з хворою людиною, ми ж все розуміємо. Сама матір додивлюся, не потребуємо вашої допомоги.
– Тільки ось треба вирішити одне питання відразу. Я матір доходжу, значить і будинок мені має бути. Грошей ви мало посилаєте, а компенсація мені повинна бути. Мати про заповіт нічого чути не хоче, а коли ви приїхали, то й треба все це вирішити.
– Це справа мами. Тільки щось я не побачила, щоб ти доглядала її, – сказала Зоя. – Це вона крутиться вдома. Навіть уроки робить із правнуками. При цьому в’яже практично без перерви.
– Краще б вона в’язала на продаж, уся пенсія йде на вітер. Грошей і так не вистачає.
– А бабуся сказала, що нитки їй несуть люди. І не сама вона цим займається. Пенсія вся на вас йде і на правнуків.
– Ось я й говорю, не пам’ятає нічого. Забуває. Ви її сильно не розпитуйте, і не вірте їй, вона й так із вашим приїздом розслабилася. А ще й оглухла, телевізор на повну гучність дивиться.
– Ми лише через неї тут і живемо. Так уже це село дістало! Сил більше немає. Хочеться в місто, там робота спокійніша та грошей більше платять.
– Внуків довелося через неї ж сюди взяти, дочка із зятем працюють, не встигають із ними займатися. Та й стежити за ними там, зустріти, нагодувати, на гуртки, секції. Старий та малий, за всіма й дивимось. Як нам? А ви грошей шкодуєте матері.
Олена говорити не боялася, мати глуха, останнім часом їй кричати доводилося. А Ганна Павлівна все вже чула. Невістка та онука сходили з нею до лікарні. Звичайні сірчані пробки у вусі, які дістали.
– Доню, щось я не зрозуміла. Тобі брат для мене гроші слав? Ти з нього ще вимагаєш?
– Ти не так почула, – закричала дочка.
– Все я чую. Я давно просила тебе сходити зі мною до лікарні, пробки у мене були. А ти мені все про старість казала. Скільки ж ти мені брехала, і їм теж. Додивилася мене?
– Повертайся в місто, там у вас квартира. Внукам твоїм там буде краще, вони з батьками жити повинні. А я відпочину, втомилася від вас.
– Ось. Хіба нормальна людина так робить. А хто за тобою стежитиме?
– Єгор із Зоєю залишаться поки що. У Зої відпустка. А потім і сама впораюся. Учнів у мене багато, не покинуть, зайдуть.
– Ось як! Я, вважай, матір догодувала, а ви на готове приїхали! Залишилося недовго, злетілися ворони за спадщиною.
– Ми слова про це не сказали, у нас все є. Ми до матері приїхали. Так, це важко вийшло. Довелося Юлі на права здавати, і Зої теж. Я не можу за кермом сидіти. Дорога довга, але машиною простіше.
– І машину купили?
– Купили. Але і ви не бідуєте, машина у вас не гірша.
– Олено, тобі краще поїхати. У тебе є власна квартира, велика. А онуки твої за батьками давно скучили. Запитували коли приїдуть, а їх і не видно.
– Та й про їхню квартиру я вже знаю, здають вони її, а живуть у вашій. Не дурна ж я, чула. Час усім по своїх кутках. А про спадок я подумаю. Маю думки.
Правнуки раділи поверненню в місто, там у них друзі. Олена ображено бурчала та збирала речі. Їх було чимало. Будинок вона розраховувала отримати та жити в ньому, а міська квартира завжди стала б у пригоді. А тепер що?
Олена з чоловіком та онуками поїхали. Стало зовсім тихо, але спокійно. Зоя та Юля зробили невеликий ремонт, Єгор міг лише керувати ними.
Перед від’їздом вони попросили сусідку доглядати Ганну Павлівну. Звісно, Юля навчила бабусю користуватися новим телефоном, тепер і відстань не перешкода, – почують і побачать.
– Ми приїжджатимемо частіше, тепер у нас є водії, – сказав син перед від’їздом.
Ганна Павлівна сиділа в кріслі та в’язала чергову пару шкарпеток, – бо їм же там треба…
Як вам годувальниця? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
