Третій раз я завагітніла в 32 роки. На той момент я була одружена і мала 2-х синів (10 і 7 років).
Вагітність була для мене, як і для чоловіка, сюрпризом, ми не планували більше дітей, тому, коли дізналися про вагітність, відразу вирішили її переривати.
На той момент для мене було головне – мої сини і я намагалася дати їм все найкраще. Не буду приховувати, що ще коли носила молодшого, то хотіла донечку і зараз, коли знала про своє становище, в глибині душі думала: може, все-таки дівчинка, може, залишити?
Тому і тягнула з походом у лікарню. Чоловік теж не наполягав, але і не пропонував залишати, тому я і зважилася, пройшла аналізи, дізналася, що термін граничний, 6 тижнів.
Лікар запропонувала ще подумати, але я сказала: «Вирішила так вирішила, назад дороги немає». Візит був призначений після травневих свят, було ще трохи часу подумати.
Я думала майже весь цей час, мало спала і ось в один з таких коротких снів, мені приснилося, що стою я на березі річки, а вода в річці чиста, прозора.
Тут чую – мене хтось гукнув, я повернулася і дивлюся, стоїть дівчинка, маленька така, голенька, з довгим світлим волоссям і тягне до мене ручки, а я не можу зрушити з місця, ноги немов ватяні.
Раптом річка завирувала і з неї вийшов чоловік, рудий такий з волохатими ручищами, на водяного схожий, схопив дівчинку і почав тягти в річку. Вона кричала, а я стояла і не могла підійти, він затягнув її в річку, і все пропало, вода стала знову прозорою, як і була.
Я прокинулася і розповіла все чоловікові, а він відмахнувся і сказав, щоб я менше думала і тоді такі дивні сни не будять снитися.
На наступний день я пішла на роботу, розповіла там дівчатам, а вони, що типу це знак, дочка буде, не треба цього робити. І я вже була згодна, а тут молодший захворів, в лікарню потрапив, гроші на лікування були потрібні, все само і вирішилося.
11 травня мені зробили це. Коли я прокинулася, то відчула, що щось не так. У медсестри очі бігали як мурахи в мурашнику. Покликали лікаря, який робив, ним виявився великий, рудий чоловік, прям як з мого сну. Тоді мені й сказали, що під час операції виникли ускладнення, в загальному, завагітніти я більше не зможу.
Якщо чесно, то я навіть зраділа, дурепа. Вийшла з лікарні, виходила свого хлопчика. Влітку поїхали відпочивати на море і все якось забулося.
11 травня буде вже 16 років, як я зробила цей фатальний крок. Чоловік помер через 6 років (загинув на виробництві). Потім жила в цивільному шлюбі з прекрасним чоловіком, він дуже хотів свою дитину, але, на жаль, вагітність не наступала. Мої сини виросли, старший живе за кордоном, зі мною майже не спілкується, молодший поїхав вчитися до столиці, дзвонить теж зрідка.
Дивлюся я на свою подругу, а у неї дочка, теж живе далеко, але дзвонить мамі кожен день, радиться. Ні, я не скажу, що сини у мене погані, ні, але не такі, як дочка.
Зараз я впевнена, що тоді вбила свою дитину, а вона так не хотіла вмирати. Подруга каже, що я вже починаю божеволіти, навіщо, я це згадую, навіщо душу краю, а я не можу – ну чому я тоді так вчинила? Адже могла б народити, нічого, виростили б, у чоловіка була хороша робота, квартира дозволяла. Іноді мені здається, що я божеволію, навіть ім’я їй придумала – Вікторія. Не можу я себе пробачити, я не розумію, як жінки роблять по кілька раз це, як вони після цього живуть?
