– Завтра нас викликають до школи! – дружина кидає сумку і втомлено сідає на лаву у передпокої.
– Що трапилося? – Запитую.
– Твій син знову завинив!
Я усміхаюся. У нас давно так – все добре у дітей від неї, все погане – від мене. Не чиню опір. Деякі їхні “недоліки” навпаки вважаю перевагами.
Сідаю з нею поряд. Вона кладе голову мені на плече.
– Зінка дзвонила. Каже, він якесь відро для сміття викинув з вікна школи прямо на вулицю!
“Зінка” – директор двадцять третьої школи.
– Може ти сходиш?! – Вона жалісно дивиться мені в очі.
– Звичайно сходжу! – Погоджуюся я.
Це помста. Два місяці тому директорка зробила промах, також викликавши дружину до школи. Але прийшов я.
Випадок був неординарний. Я був розлючений і засмучений вчинком свого п’ятнадцятирічного сина.
Він хотів зробити феєрверк з петард, що залишилися з Нового року, і проніс їх на дискотеку до школи. Добре, що викладачі, що чергували, вчасно помітили й вилучили.
Зінаїда Павлівна залишила мене на поталу завучу. Я не одразу визнав у ній керівника. Маленька, сіренька, у незрозумілому одязі, розмовляє незв’язно. Мені більше вона нагадала технічку.
Після майже годинного допиту одним єдиним питанням – “Ви уявляєте, що б було, якби він її запалив?” – я не витримав і сам викликав до школи оперативну машину з написом “Розмінування”.
Це була надзвичайна ситуація. Таке не вибачають.
Це мала бути перша наша зустріч. Ми не зустрічалися із нею до цього разу. Вона не знала про це і за мною була перевага.
Ми із сином проходимо до директорської. Зупиняю його у секретарській та входжу до кабінету.
Там сидить п’ять людей.
Сама Зінка стоїть. Побачивши мене, дивується, але не показує вигляду. Навіть усміхається холодною усмішкою. Я представився.
Дуже люб’язно вітається і просить мене запросити сина, майже наказує:
– Приведіть, будь ласка, сина сюди!
– Навіщо? – Дивуюсь.
– Щоб ми послухали його і він розповів нам, як зміг зробити це! – Вона незадоволена і починає злитися. Зазвичай запитання ставить вона.
– Він нікуди не піде! – беру ситуацію у свої руки. Не люблю, коли мені вказують, що робити.
– Я вже послухав його версію! – Відповідаю їй, – тепер ви мені розповісте, що сталося!
Зінка ніби не чує мене :
– Запросіть, будь ласка, вашого сина сюди й сідайте самі! – підштовхує мені стілець.
Я зачиняю двері. Син залишається у секретарській.
Мені знайома ця ситуація. Довелося побувати на таких судилищах. З того часу ненавиджу подібні збори та людей, які їх організували. Зінка, слабка людина.
Таким не можна довіряти влади. Тим більше влади над дітьми. Уявляю, скільки судилищ було у її кабінеті. Скільки зламаних дитячих душ вийшло звідси.
А головне – зраджених власними батьками.
Я добре знаю цей метод. Людину заводять та ставлять перед усіма. Він уже звинувачений. Вирок давно винесений такими Зінками.
Але весь інтерес в іншому – потрібно розтоптати людину. Потрібно зламати та знищити, щоб він більше ніколи не зміг, ніколи не підняв би голови проти системи.
Судилище маленької людини. Який ще не навчився себе захищати. І з цією метою запрошують батьків. Їх садять спеціально поруч із собою, прямо навпроти власної дитини.
Потім розпочнеться допит. І на кожну відповідь директорка дивитиметься в очі батькам:
– Ось бачите! Подивіться на нього!
– Як таке взагалі могло спасти на думку?! І батьки слухняно киватимуть головою, погоджуючись. Погоджуючись, вони роблять зраду.
Злий геній Зінка тріумфує!
Чим ще болючіше можна вразити дитину, як не тим, що найрідніші їй люди прилюдно відмовляються від неї…
Я принципово не сідаю на стілець. Хочу дати зрозуміти, що для мене ця справа не варта виїденого яйця і я не маю жодного бажання сидіти тут і обговорювати мого сина.
– Ви запросили мене до школи! – я дивлюся прямо їй у вічі. – Будьте ласкаві, поясніть мені причину виклику!
Зінка губиться і нічого кращого не знаходить, як знову попросити запросити сина до директора.
З нею все зрозуміло. Я продовжую шоу. Повертаюся до класної керівниці та питаю її про те, що сталося.
Вона смикається на стільці й нервово вигукує мені:
– Я попросила його викинути сміття! Він відмовився, і я його замкнула в кабінеті! Він викинув сміття у вікно!
Я оглядаю всіх.
– По якому праву ви замикаєте мого сина в кабінеті?!
Вчителька кліпає очима. Я починаю злитися.
– Чому мій син повинен виносити сміття у школі?! – я переводжу погляд на Зінку. – У вас тут, що – зона?!
– Може запросити комісію до школи?! Може у вас для цього немає прибиральниці, або хтось отримує гроші за фіктивним підписом?!
– Може, ми все-таки послухаємо версію вашого сина?! – лунає голос єдиного молодого чоловіка. Це прогин. Перед Зінкою. Він молодий, як згодом з’ясувалося, балотується у депутати. Знаємо ми таких депутатів!
– Ви хто? – Запитую його.
– Я вчитель цієї школи!
– Яке відношення ви маєте до мого сина?
Він губиться і безпорадно крутить головою.
– Я в комісії! У педраді! – знайшовся він.
– Тоді давайте запросимо моїх та його друзів! Його тренерів зі спортшколи, сусідів по будинку! Це буде моя педрада! І тоді ми послухаємо всіх!
Усі затихли. Я звертаюся до Зінки:
– Судилище хотіли влаштувати? Не вийде! Навіть не намагайтеся! Я добре знаю закони! Навіть у вашому законі, у шкільному, немає таких правил!
– Не поводьте себе власником цього закладу! Вас найняли, ось і вчіть! А виховуватимемо ми самі, без вас! Як найняли, так і знімуть!
Я гримаю дверима. Шах, та мат.
Обіймаю сина і ми йдемо з ним додому.
– Життя таке, синку! Вони тепер ловитимуть тебе на промахах, щоб пригадати образу!
– Я обіцяю, що більше тебе не викличуть до школи!
– Це фігня, синку! Знайдемо іншу школу.
Я радий цій ситуації. Вона дозволила мені захистити свою дитину! Вона важлива для нас обох!
Слово він дотримав. До кінця навчання нас більше до школи не викликали.
Уся школа заздрила йому. А всього-то потрібно було – не зраджувати, а захистити свою дитину …
А ви що скажете з цього приводу? Стикалися з подібними ситуаціями? Пишіть їх в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
