– Ну і навіщо ти йдеш на цю зустріч? – Олена невдоволено дивилася на дочку. – П’ятнадцять років він хитався десь! Батько, блін… А тут раптом згадав, що батько! І ти, як відданий песик, до нього біжиш! Та я б із ним, на одному гектарі…!
Ірина застебнула куртку та обернулася до матері, намагаючись зберегти спокій. Цю розмову вони вели вже втретє за ранок, і аргументи давно скінчилися.
– Мамо, я просто хочу його вислухати. Хай він поганий батько, але ж він людина, – Ірина присіла на підлокітник крісла. – Його голос телефоном звучав якось дивно, розумієш?
– Дивно! – Олена пирхнула. – Він нас покинув! Яка різниця, як там звучав його голос?
Ірина глибоко зітхнула і подивилася матері прямо у вічі.
– Я не збираюся кидатися йому в ноги та благати повернутися. Мені не п’ять років, а вже двадцять п’ять. Мене не проведеш, мамо. І я чудово знаю, що він був паршивим батьком.
Олена похитала головою, і зморшки навколо її губ стали глибшими.
– Він грошей попросить, ось сто відсотків даю! Гад такий! Щось йому від нас треба, згадай моє слово! Наче це не він нас залишив у цій убогій однушці! Без грошей, з мізерними аліментами!
Ірина підвелася, підійшла до матері та обійняла її за плечі. Олена на мить завмерла, а потім обм’якла, наче з неї випустили повітря.
– Мамо, я впораюся, – Ірина поцілувала матір у верхівку. – Все буде добре, обіцяю. Я просто поговорю й повернуся.
Олена щось буркнула у відповідь, але вже без колишнього натиску. Ірина посміхнулася, підхопила сумку і вийшла за двері.
…Дорога до кафе, де батько призначив зустріч, зайняла п’ятнадцять хвилин прогулянковим кроком. Ірина спеціально не поспішала, розглядаючи вітрини магазинів та перехожих.
Молода мама котила візок, на ходу сварилася з кимось телефоном. Літній чоловік вів на повідцю смішного мопса з плескатою мордою.
Парочка студентів ділила на двох навушники та сміялася з чогось свого. Скільки людей, стільки й доль, подумала Ірина, і кожна – цілий світ зі своїми драмами та радощами.
…Ірина прийшла раніше на десять хвилин і вибрала столик у дальньому кутку. Замовила капучино і почала роздивлятися вулицю через вікно. Нервовість нікуди не поділася, але Ірина старанно вдавала, що все під контролем.
Павло з’явився у призначений час. Ірина впізнала його одразу, хоча батько сильно постарів за ці роки.
Волосся зовсім посивіло, а плечі якось опустилися, ніби невидимий тягар тиснув на них зверху. Але очі залишилися тими ж – світло-карими, примруженими.
Обійматися не стали. Павло сів навпроти, кивнув офіціантці та замовив еспресо та чизкейк. Ірина мовчки чекала, стискаючи в руках філіжанку з кавою, що остигає.
– Ірино, – Павло прокашлявся і потер перенісся. – Мені дуже шкода. Я знаю, що це безглуздо після стількох років.
Ірина не відповіла, тільки трохи підійняла брову. Павло важко зітхнув і продовжив, дивлячись кудись убік.
– Я погано ставився до тебе і твоєї матері. Дуже погано. Кинув вас, коли стало важко. Втік, як останній боягуз.
Офіціантка принесла еспресо. Павло механічно взяв філіжанку, але не став пити. Ірина дивилася на батька та намагалася зрозуміти, що саме вона зараз відчуває.
– Я знаю, що ти мене не пробачиш ніколи, – Павло нарешті зустрівся з дочкою поглядом. – А Олена тим паче. Але мене всі ці роки гризло сумління, розумієш?
– П’ятнадцять років – довгий термін для докорів совісті, – Ірина відставила каву убік.
– Так, – Павло кивнув. – Надто довгий. Тож ось.
Павло дістав із кишені куртки маленьку коробочку і поклав її на стіл перед Іриною. Темно-синій оксамит, трохи потертий на кутах. Ірина подивилася на батька з подивом.
– Відчини, – Павло підштовхнув коробочку ближче.
Ірина відкинула кришку та завмерла. Усередині лежали два ключі на простому металевому кільці. Ірина підвела очі на батька, не розуміючи, що відбувається.
– Це ключі від квартири, – Павло говорив швидко. – Двушка у новобудові біля річки. Я купив її для тебе.
Ірина мовчала, не в змозі підібрати потрібні слова. Це було так несподівано, що мозок відмовлявся обробляти інформацію.
– Це не відкуп за мої гріхи, – Павло підняв руку, запобігаючи запитанню. – Просто я вирішив зробити для тебе хоч щось хороше. Я ж твій батько.
– Тату, я не розумію, – Ірина нарешті змогла говорити.
– У мене призначено зустріч у нотаріуса, – Павло глянув на годинник. – Тут за рогом, п’ять хвилин пішки. Потрібно переоформити квартиру на тебе. Підеш?
Ірина кивнула, все ще не до кінця усвідомлюючи те, що відбувається. Павло розплатився за каву, і вони вийшли надвір.
Іти справді було не далеко. Нотаріальна контора розташовувалась на першому поверсі старого будинку з ліпниною на фасаді.
Процедура зайняла близько години. Папір, підпис, друк, знову підпис. Ірина раділа, що захопила паспорт. Нотаріус кілька разів уточнювала деталі та терпляче пояснювала кожен пункт угоди.
Додому Ірина йшла в дивному заціпенінні. У сумці лежала папка з документами на квартиру та ключі. Її власна квартира.
Яку подарував батько, що зник із життя п’ятнадцять років тому. Все це було так дивно, що здавалося сном. Ірина навіть непомітно ущипнула себе за зап’ястя, але нічого не змінилося.
Вона переступила поріг квартири й притулилася спиною до дверей. Олена виглянула з кухні й одразу насторожилася.
– Іро, що трапилося? – Мати підійшла ближче і вдивилася в обличчя дочки. – Він тебе образив? Зачепив чимось? Образив? Іро!
Ірина мовчки дістала з сумки папку з документами та простягла матері. Олена взяла папери. Декілька хвилин у квартирі стояла повна тиша. Очі Олени округлялися з кожним прочитаним рядком.
– Що це? – мати підвела погляд на дочку. – Він тобі квартиру подарував? Просто так?
– Так, – Ірина кивнула та опустилася на табуретку у передпокої.
– Що він зажадав натомість? – Олена перегорнула сторінку угоди.
– Нічого, мамо. Сказав, що його совість замучила за всі ці роки.
– Совість! – Олена похитала головою. – П’ятнадцять років мовчав, а тут совість!
– Мамо, все гаразд, – Ірина м’яко забрала документи з рук матері. – Квартира вже оформлена на мене, все офіційно.
Олена ще довго голосила, але поступово заспокоїлася. Вони домовилися з’їздити подивитись квартиру наступного дня.
…Новобудова біля річки виявилася сучасним будинком із панорамними вікнами. Ірина відчинила двері своїми ключами, і вони з матір’ю увійшли всередину.
Двокімнатна квартира з готовим ремонтом виглядала, як картинка з журналу. Світлі стіни, ламінат під дуб, простора кухня-вітальня.
Ірина обходила кімнати, не вірячи своїм очам. Заїжджай і живи, жодного клопоту з ремонтом та облаштуванням.
У спальні Ірина натрапила на матір. Олена стояла біля вікна та дивилася на річку. Її обличчя було дивним, якимось застиглим.
– Мамо, щось не так? – Ірина підійшла ближче.
– Знаєш, Іро, – Олена не відривала погляду від води. – Твій батько мене свого часу дуже образив. Кинув одну з маленькою дитиною на руках.
– Мамо, я знаю, – Ірина насупилась, не розуміючи, до чого веде мати.
– Я на цю квартиру заслужила більше, ніж ти, – Олена повернулася до дочки. – Ти повинна переписати її на мене, а сама жити в нашій однокімнатній. Ти молода, у тебе все ще попереду. І квартири також, а я…
Ірина відступила на крок, не вірячи власним вухам. Вона дивилася на матір і намагалася зрозуміти, жартує та чи говорить серйозно.
– Мамо, ти зараз серйозно?
– Абсолютно, – Олена склала руки на грудях.
Додому вони їхали в повному мовчанні. Ірина дивилася у вікно маршрутки й не могла зібрати думки до купи. Те, що відбувалося, здавалося якимось абсурдом.
Вдома Олена не заспокоїлася. Вона ходила за Іриною і продовжувала тиснути.
– Ця квартира повинна бути моєю, а не твоєю! Я заслужила провести старість у нормальних умовах! З гарним ремонтом та видом на річку!
– Мамо, тато подарував квартиру мені, – Ірина сіла на диван.
– А ти можеш у цій однушці навести лад! Житимеш окремо, самостійно!
– Тобто, ти хочеш забрати мій подарунок? – Ірина подивилася на матір впритул.
– Це не подарунок! – Олена підвищила голос. – Це компенсація за мої страждання!
Скандал спалахнув з новою силою. Олена кричала, що Ірина нічого не зробила, щоб заслужити на цю квартиру. Що вона працювала у дві зміни та поклала життя на дочку. Що Ірина не повинна бути такою егоїсткою.
– Я тебе виростила! Я все для тебе робила! А ти не можеш зробити для матері так небагато!
– Небагато? – Ірина підвелася з дивана. – Ти називаєш квартиру небагато?
– А хіба це не так? Я ж не на вулицю тебе виставляю! У тебе залишиться ця квартира!
Ірина просто не розуміла, що відбувається. Мати вимагала віддати єдиний подарунок, який Ірина отримала від батька за п’ятнадцять років.
Наступного дня Олена пішла до подруги з ранку. Ірина сиділа на кухні та дивилася на документи, розкладені перед нею. Потім різко підвелася і почала збирати речі.
Дві валізи та кілька сумок. Все життя вмістилося в багажник таксі. Телефон почав розриватися ближче до обіду.
Пропущені виклики від мами йшли один за одним. Ірина не брала слухавку, тільки надіслала одне повідомлення:
– Переїхала у свою квартиру. Поки що не готова розмовляти.
Пояснювати щось телефоном було вище за її сили.
Ірина сиділа на підлозі порожньої квартири та дивилася на захід сонця над річкою. Сонце забарвлювало воду в рожеві та золоті тони. Квартиру Ірина вважала своєю і віддавати не збиралася.
Як налагодити стосунки з мамою після такого, Ірина не уявляла. Але сподівалася, що час все розставить на місця. Напевно…
А ви що скажете? Слушно вчинила дочка, відмовивши матері? Пишіть свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!
