– Здрастуйте! Скажіть, Віктор Борисович тут живе?
– Тут. А вам що від нього треба?
– Я, начебто, його дочка рідна. Тільки він не знає про мене нічого. Ось, познайомитись прийшла…
– Хто? Це я його дочка, іншої в нього нема, і не було! Познайомитись вона прийшла! Ти в сестри до мене записуватися приперлася?
– Гроші потрібні? Чи житлоплоща наша? Не соромно? Вали звідси, аферистко, доки я поліцію не викликала.
– Ну Віктор Сергійович же удома?
– Нема його! На службі він. І повернеться пізно ввечері, тож у під’їзді його не чекай. А то я й стукнути ненароком можу, я дівчина не горда…
…Марина з дитинства виросла без рідного батька, Ні, мама не говорила, що він льотчик-випробувач, який героїчно пішов із життя, просто якось чесно розповіла дочці, як все було:
– Він про тебе, мабуть, і не знає зовсім. Я сама, коли він вирішив поїхати в інше місто, ще не знала, що при надії.
– А чому ви розлучилися?
– Життя так склалося. Мама моя його чомусь одразу не злюбила, вважала, що в нього один вітер у голові. Принаймні від весілля вона мене відмовити змогла.
– Мовляв, поживіть поки що разом цивільним шлюбом, зараз так багато хто починає. Квартира велика, всім місця вистачить.
– Ось, мовляв, подивишся на Віктора свого ближче, впізнаєш його краще. А потім і відносини свої оформите.
– Мені бабуся про це взагалі нічого не розповідала.
– А що їй розповідати було? Що вона нас, вважай, розлучила? Вони з Віктором майже щодня сварилися. Ось він і вирішив поїхати. І мене з собою кликав.
– А ти не поїхала.
– На кого б я матір залишила, вона вже тоді хворіла сильно. І потім – раз надумав поїхати, значить, не дуже я йому й потрібна була.
– І ти його потім не шукала?
– Навіщо? Нам утрьох без нього було спокійніше…
Спочатку Марина матір розуміла і доводи її приймала повністю. Навіщо потрібна така людина, яка з майбутньою тещею не могла вжитися? Бабуся добра була, ласкава.
Навіть уявити важко, щоб вона з кимось лаялася. Мабуть, і справді в батька характер був вочевидь не цукровий.
І взагалі чоловіки у сім’ї потрібні не особливо. Он скільки однокласників без батьків росте, ніхто з цього приводу особливо не переживає.
Але так вона думала, мабуть, лише у школі. Потім уже в інституті замислюватися стала. Ось мати, – вона з того часу ні за кого заміж так і не вийшла. Чому?
Може, батька вона таки любила сильно, а пробачити його так і не змогла. І бабуся з чого на нього в’їлася? Може, щось було серйозніше? Зрада якась…
Якось вона прямо поцікавилася у матері:
– І ти його ніколи не шукала? Ніколи-ніколи?
– А навіщо? – Відповіла та, помовчавши, – Душу тривожити? У нього вже, напевно, своя сім’я є, у мужиків із цією справою швидко виходить.
– І він тобі жодного разу не написав, не дзвонив?
– Дуже ми тоді з ним посварилися. Я взагалі здуру тоді сказала, що в мене вже інший намітився. Ось він і пішов, грюкнувши дверима. А взагалі він десь у Києві зараз, друг його одного разу обмовився.
Потім бабусі не стало. Мама після її відходу теж занедужала, – то з серцем у неї негаразди якісь почалися, то з ногами.
У лікарню іноді клали тижнів на два-три. Якось мама сумно подивилася на Марину з лікарняного ліжка, й зітхнула:
– Мені недовго, напевно, вже залишилося, як ти сама будеш? Заміж тобі треба.
– Ти сама з цим теж не дуже поспішала. І кінчай ці розмови щодо моєї самотності. Ми ще з тобою довго житимемо разом. І щасливо, звісно.
– Я теж так раніше думала. Сподівалася, що мені й тебе, і твоєї бабусі вистачить. Та ось не зовсім вистачило. Ти ось що…
– Там, у документах, вдома портмоне червоне лежить, у ньому конверт з адресою. Це столичні координати Віктора, твого батька. Мене не стане, ти його знайди. Хоч якась рідна душа на Землі буде.
– То він, виходить, писав тобі все-таки?
– Один раз за весь час. Просто повідомив, що коли дуже важко колись буде, просив дати про це знати.
– Мабуть, час такий уже настав. Лист сам я приткнула кудись, а конверт про всяк випадок залишила. Не дарма, виявляється.
На щастя, з мамою і досі зовсім поганого не трапилося, навіть здоров’я трохи краще стало. А Марина часто про ту розмову згадувала. І конверт із червоного портмоне діставала.
Цікаво, який він зараз, її тато? Мама показувала кілька фотографій, але це давно вже було, час людей помітно змінює.
Це тоді він був брюнетом з широкою усмішкою, а тепер, мабуть, сивина у волоссі пробивається. Або взагалі лисий, деякі і в молодості вже втрачають шевелюру.
І ось одного разу послав начальник Марину у столичне відрядження. На три дні, правда, всього – там треба було в головний офіс важливі документи відвезти.
Мамі говорити про цю нагоду нічого не стала спеціально, просто пояснила, що до подруги в сусідню область з’їздить на кілька днів. Але конверт з адресою з собою взяла, хоч і вивчила її напам’ять, аж до індексу.
В під’їзд довго зайти не наважувалася. Потім подумала, що відкриватись одразу не варто, просто скаже, що квартирою помилилася. Але варто було почати розмову із його дочкою, так все само собою назовні і вирвалося.
Та зустріла не ласкаво, навіть зайти не запропонувала. Сказала лише:
– Тобі пожити у столиці захотілося? Так у нас не готель, і кімнати у квартирі лише дві. Ішла б ти кудись, звідки прийшла, і в чуже життя не лізла!
– Та я в готель вже влаштувалася, ось, до речі, адреса та номер мого телефону. Нехай батько зателефонує, якщо захоче. Я ще два дні тут у відрядженні буду.
– Батько! Чий батько, мій? Він до тебе жодного стосунку не має!
– Звідки ви знаєте? Ось, до речі, конверт із його київською адресою, він сам його моїй мамі прислав. Почерк впізнаєш?
– Та зараз будь-який почерк підробити можна. А вже аферисти, на кшталт тебе, на цьому взагалі собаку з’їли. Давай, крокуй звідси і не приходь більше ніколи, бо я за себе не відповідаю!
І в тому ж дусі все інше. Не ломитися ж у квартиру до цієї зведеної сестри, якщо це взагалі вона…
Повернувшись у номер, Марина вирішила більше за злощасною адресою не ходити. Сестричка попалася аж надто негостинна, і тато, мабуть, такий же.
Даремно, взагалі, вона ці пошуки батька влаштувала. Йому це треба? Гаразд, у столиці і без цього є куди сходити.
Два дні пролетіли швидко. В останній день Марина так находилася по виставках і музеях, що ноги ледве тримали. Хотілося просто лягти на ліжко та лежати нерухомо.
І тут задзвонив телефон у номері:
– Марино Вікторівно, – поцікавився жіночий голос, – це чергова, з рецепції. До вас тут гість прийшов, Паньків Віктор Сергійович.
– Спуститесь вниз? Чи мені його ліфтом відправити, сам підніметься. Якщо ви цю людину чекаєте, звичайно.
– Чекаю, – у Марини перехопило подих, – дуже навіть чекаю, хай підіймається.
Говорили вони кілька годин поспіль, батько пішов, коли вже зовсім стемніло. Визнав він ще одну дочку якось одразу:
– Не повіриш, мені часто снилося, що у нас із твоєю мамою донька з’явилася, передчуття, мабуть, було. І як ви там стільки років жили? Мати заміж вийшла, чи твоя бабуся всіх наречених від неї відвадила?
– Бабуся пішла із життя кілька років тому. А мати нікого так і не зустріла. Хоча сваталися деякі.
– А в мене, ось родина з’явилася. Дружина у поліклініці працює, донька в інституті навчається. Ти, до речі, на Наташку не ображайся, вона мені потім таки розповіла, що ти приходила.
– Та я й сам той конверт у передпокої на поличці побачив. Щоправда, через день лише. То що, поїхали до нас у гості? Познайомимося.
– У мене потяг рано-вранці. Тепер ви вже до нас у гості приїжджайте. Якщо хочете – всі разом. Мама не проти буде…
…Зустрілися, щоправда, вони з батьком лише за пів року. Спочатку зідзвонювалися, списувалися електронною поштою, – звикали один до одного.
Але мама, як із Віктором Сергійовичем знову побачилися, так, наче й не розлучалися ніколи. Щоправда, його дружина до цих почуттів не ревнує, – там тепер просто теплі, дружні стосунки.
А єдинокровна сестра Наташка обіцяла приїхати у гості після зимової сесії. Сказала, що давно мріяла сестричку мати, хай і старшу. Вона і називати її стала жартівливо – ласкаво – старшенька… Ось такі справи…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
