— Я не брала цей кредит! — вигукнула я в слухавку, дивлячись на екран ноутбука з випискою з банку.
— Пані, за нашими даними кредит оформлений на ваше ім’я три місяці тому, — монотонно відповів оператор. — Сума чотириста тисяч гривень, щомісячний платіж…
— Та начхати мені на ваші дані! — я жбурнула горнятко в мийку. — Де гроші? На який рахунок вони пішли?
— Інформацію можу надати лише при особистому візиті з паспортом.
Я скинула виклик і втупилася в цифри. Чотириста тисяч. Три місяці прострочення. Пеня вже набігла на двадцять тисяч.
Руки тремтіли, коли набирала Максима. Гудки. Один, два, десять. Скидання.
— Де ти? — прошепотіла я, набираючи знову.
На кухню зайшла сусідка Валя — ми разом знімали двокімнатну.
— Знову банк дзвонив? — вона налила собі чаю. — Слухай, може, це якась помилка?
— Помилка на чотириста тисяч? — я ткнула в екран. — Дивись, дата оформлення — двадцять третього липня. Ми тоді з Максом в Одесі були, весільна подорож.
— То, може, він і…
— Що він? — я різко обернулася.
Валя знизала плечима і вийшла з кухні.
Максим з’явився за годину. Зайшов із пакетом з дорогого магазину, посміхаючись на всі тридцять два зуби.
— Привіт, кошеня! Дивись, що купив — твоє улюблене вино!
— Сядь, — я вказала на стілець навпроти.
— Що за тон? — він насупився, але сів.
Я розгорнула ноутбук до нього.
— Поясни.
Максим нахилився до екрана, примружився. Потім відкинувся на спинку стільця.
— І що тут пояснювати? Кредит як кредит.
— На моє ім’я.
— Ну так, — він цокнув язиком. — Мені б не дали.
— Тобто ти спокійно так кажеш, що оформив на мене кредит? — голос зірвався. — Без мого відома?
— Олено, не кричи. Сусіди ж.
— Та хай вони! — я підхопилася. — Де гроші?
— Які гроші? — Максим здивовано підняв брови.
— Чотириста тисяч, які ти повісив на мене!
— А, ці… — він загасив сигарету в чашці з недопитим чаєм. — Ну, витратив уже. На бізнес.
— На який бізнес?! — мене трусило. — Ти ж програміст!
— Був програмістом. Тепер я інвестор, — Максим встав і підійшов до холодильника. — Є що поїсти?
— Інвестор? — я схопила його за плече, розвернула до себе. — У що ти вклав мої гроші?
— Твої? — він посміхнувся. — Це банківські гроші, мала. І вклав я їх у криптовалюту. За пару місяців подвою, не парся.
— У криптовалюту… — я опустилася на стілець. — Ти серйозно?
— Абсолютно. Біткоїн росте, ефір теж. Я ж не якийсь дурень.
У двері подзвонили. Максим пішов відчиняти, а я сиділа, намагаючись усвідомити, що відбувається. Пів року тому ми побралися. Гарне весілля, клятви у вічному коханні. І ось тепер це.
— Олено, тут кур’єр! — гукнув Максим з коридору. — Де твоя картка? Треба за доставку заплатити!
Я встала й повільно пішла до передпокою. Максим тримав у руках коробку з логотипом Apple.
— Що це?
— Новий айфон замовив. П’ятнадцятий про макс.
— Дай сюди мою картку, — я простягнула руку, але Максим уже розраховувався.
— Дякуємо, все чудово! — він зачинив двері й пройшов повз мене у вітальню.
Я наздогнала його, вихопила коробку з рук.
— Це за які гроші?
— Олено, досить істерик. Я ж сказав — за пару місяців усе поверну з відсотками.
— А якщо не повернеш? — я стиснула коробку так, що картон захрустів. — Якщо твоя крипта обвалиться?
— Не обвалиться, — Максим ліг на диван, закинув руки за голову. — Я ж вивчав ринок. Там зараз бичачий тренд.
— Бичачий тренд… — я кинула коробку йому на живіт. — А ти в курсі, що банк уже передає борг колекторам? Мені сьогодні п’ять разів дзвонили!
— Ну і що? Не бери слухавку.
Я сіла навпроти, намагаючись заспокоїтися. Треба думати, а не кричати. Максим увімкнув телевізор, гортав канали.
— Максе, послухай мене уважно, — я говорила повільно, щоб не зірватися. — Ти підробив мій підпис?
— Не підробив, а відтворив, — він навіть не повернувся. — Ми ж чоловік і дружина.
— Це стаття!
— Тільки якщо ти заявиш, — тепер він подивився на мене. — Але ж ти не заявиш на чоловіка?
У цей момент задзвонив мій телефон. Невідомий номер.
— Алло?
— Олена Сергіївна? — грубий чоловічий голос. — Це служба стягнення банку. Коли плануєте погасити заборгованість?
— Я не брала цей кредит, — процідила я крізь зуби.
— Це ваші проблеми. Борг висить на вас. Якщо протягом тижня не почнете платити, передаємо справу до суду.
— До суду? — я ввімкнула гучний зв’язок. — Чудово! Там і розберемося!
— Не раджу, — голос став жорсткішим. — Заблокуємо рахунки, опишемо майно. У вас є авто?
— Немає.
— Квартира?
— Знімаю.
— Місце роботи?
Я замовкла. Працювала я в невеличкій дизайн-студії, зарплата середня, але стабільна.
— Так я і думав, — задоволено хмикнув колектор. — Напишемо листа роботодавцю. Багато хто не хоче тримати боржників.
— Це шантаж!
— Це закон, пані. Чекаю дзвінка протягом тижня.
Він вимкнувся. Максим вимкнув звук на телевізорі й сів рівно.
— Олено, не драматизуй. Я все вирішу.
— Коли? — я втупилася в нього. — Коли мене звільнять? Чи коли виконавча служба прийде?
— Та ніхто не прийде. Вони так лякають.
Я встала, підійшла до вікна. Надворі йшов дощ, люди бігли з парасолями. Нормальні люди з нормальними проблемами.
— Знаєш що? — я повернулась до нього. — Завтра ж переоформлюєш кредит на себе.
Максим розсміявся.
— І як я це зроблю? У мене два непогашені кредити, аліменти колишній. Мене навіть на сто гривень нічого не оформлять.
— Аліменти? — я відчула, як земля йде з-під ніг. — Які аліменти?
— Ну… — він почухав потилицю. — Я ж казав, що був одружений.
— Ти казав, що розлучений! Без дітей!
— Розлучений. Але дитина є. Донька, три роки.
Я мовчала. У голові не вкладалося — пів року в шлюбі, а стільки брехні.
— І скільки ти винен? — нарешті спитала я.
— По аліментах десь сто тисяч накопичилось. По кредитах — ще близько двохсот. Але це все дрібниці, Олено. Головне — у нас є майбутнє.
— У нас? — я взяла сумку, почала збирати документи. — У нас немає ніякого майбутнього.
— Ти куди? — Максим підскочив.
— До мами. Буду думати, як з цього всього вибиратись.
— Олено, стій! — він перегородив двері. — Давай поговоримо спокійно. Я справді все поверну!
— Відійди, — я дивилася йому прямо в очі.
— Олено, не будь дурною. Куди ти підеш? До мами в однушку? Ми ж дорослі люди.
— Саме так. Дорослі. Тому зараз ти відходиш від дверей, або я викликаю поліцію.
Максим скривився, але відступив. Я вийшла, грюкнувши дверима.
Три дні я жила у мами, консультувалася з юристами, збирала документи. Мама тільки хитала головою, дивлячись на мене.
— Я ж казала — рано заміж вискочила. Пів року знайомства — це не строк.
— Мамо, не зараз, будь ласка.
На четвертий день я повернулася додому з двома подругами — забрати речі. Максим сидів за комп’ютером, оточений банками енергетиків.
— О, повернулася! — він обернувся з усмішкою. — Я тут таку схему знайшов! За два тижні будуть ікси!
— Я забираю свої речі, — я пройшла в спальню.
— Олено, зачекай! — він підскочив, побіг за мною. — Дивись, я тут порахував. Якщо зараз вкласти ще десь сто п’ятдесят тисяч, то…
— Ще?! — я обернулася. — Ти хочеш ще кредит взяти?
— Та не кредит. Можна твою квартиру продати.
— Яку квартиру? — я отетеріла.
— Ну, ту, що тобі бабуся залишила. Ти ж казала, що думала її продати після ремонту.
Я повільно опустила сумку на ліжко.
— Максе, бабусина квартира — це все, що в мене є. Єдине житло.
— Але ж ти її здаєш! Там квартиранти живуть. А якщо продати, вкласти в крипту — через рік купимо хоромини!
— Через рік… — я похитала головою. — Макс, ти хворий.
— Що? — він насупився. — Я ж думаю про наше майбутнє!
— Наше? Чи своє? — я почала складати одяг у сумку. — Ти вже мільйон винен, і хочеш ще.
— Олено, ти не розумієш! Це інвестиції! Усі багаті так роблять!
— Багаті не підробляють підписи своїх дружин.
Він замовк, потім сів на край ліжка.
— Добре, я зрозумів. Ти хочеш, щоб я переоформив кредит?
Я зупинилась.
— Так. Це мінімум.
— Гаразд, — він кивнув. — Але для цього мені спочатку треба закрити старі борги. Дай мені довіреність на квартиру, я візьму під неї позику, закрию все і переоформлю кредит на себе.
Я розсміялася. Не стрималася — просто розреготалася.
— Ти серйозно думаєш, що я дам тобі довіреність? Після всього?
— А як інакше? — він розвів руками. — Банк не оформить кредит на людину з поганою історією.
Я дістала телефон, увімкнула диктофон.
— Повтори ще раз. Ти підробив мій підпис, коли оформлював кредит?
— Олено, вимкни телефон.
— Повтори!
— Так, я оформив кредит на твоє ім’я! Задоволена? — він підскочив. — І що тепер? Підеш заявляти?
— Якщо не переоформиш — так.
— Та не буду я платити твої борги! — він вийшов з кімнати.
Я дібрала речі, викликала таксі. Подруги допомогли винести сумки. Максим демонстративно грав у комп’ютерну гру, не звертаючи уваги.
Біля дверей я зупинилась.
— Макс, у тебе тиждень. Або знаходиш спосіб переоформити кредит, або я йду в поліцію.
Він сіпнувся, але промовчав.
Через п’ять днів подзвонив.
— Я домовився, — голос був виснаженим. — Один приятель допоможе через свою фірму. Приїдь у банк завтра на десяту.
Я не повірила, поки не побачила документи. Якимось дивом він знайшов спосіб. Новий кредитний договір на його ім’я, закриття мого боргу.
— Як ти це зробив? — спитала я, виходячи з банку.
— Продав мамину машину, — він криво усміхнувся. — І частину крипти. З мінусом, звісно.
— Мені шкода, — я й справді відчула щось схоже на жаль.
— Знаєш, що найбільше болить? — він закурив. — Я ж справді вірив, що зможу. Що зароблю нам на гарне життя.
— Макс, гарне життя — це не тільки гроші. Це чесність, довіра…
— Та знаю я, — він відмахнувся. — Іди вже. Розлучення подам сам.
Я розвернулась і пішла до метро. Позаду залишилися пів року дивного шлюбу, чотириста тисяч чужого боргу і людина, яка щиро не розуміла, що зробила не так.
Через місяць прийшло повідомлення про розлучення. Я підписала, не читаючи. Нове життя почалося з чистого аркуша — і з чистою кредитною історією.
