Я не буду допомагати батькові принципово, він же мені не допоміг, коли я його благав

Я ріс у повній родині, де мати та батько любили одне одного. Тому приклад міцного «осередку суспільства» у мене перед очима був завжди. Мати завжди була добра до мене і до мого молодшого брата. А батько, навпаки, був суворий, та черствий, одне втішало, він ніколи не займався рукоприкладством.

Але деякі риси його характеру були для мене незрозумілі. То ж я зробив для себе головний висновок: коли татові знадобиться допомога, я не підтримаю його, із принципу. Як і він мене не підтримав, коли я був молодим.

Загалом він непогана людина. Але деякі методи виховання, щодо нас, просто вбивали мене. Коли мені виповнилося 18, і моє доросле життя тільки починалось, я планував навчатися в університеті, знайти собі наречену, він вигнав мене з дому і сказав, що тепер я досягатиму всього сам, як і він, коли був молодим (у нього своя будівельна фірма).

Ні, звичайно, він не відправив мене надвір. Я поїхав навчатися до іншого міста, й проживав у гуртожитку всі 5 років, не отримавши жодної фінансової підтримки від батьків. У мене була копійчана стипендія (я навчався на бюджеті), та підробіток.

Грошей не вистачало, доводилося прибирати сміття ночами, а вранці йти на навчання. Вечорами я був охоронцем у торговому центрі. Загалом, потрібно було встигати робити багато справ, а час був обмежений. У мене траплялися депресії. Ні про яке особисте життя не могло йтися. Ну, якій дівчині потрібен сонний бідний студент, який навіть у кіно зводити не може?

Загалом, я крутився як міг. Потім виш був закінчений (між іншим, з червоним дипломом), і я подався на пошуки роботи. Прийшов, задоволений, до батька, сказав, що ладен влаштуватися до нього інженером (у нього конструкторська фірма, а я добрий фахівець, хоч і молодий). Він мені відмовив. Сказав, що із принципу не братиме на роботу родича, навіть якщо це його рідний син!

До моїх умовлянь приєдналася мати. Вона намагалася йому пояснити, наскільки складно сьогодні працевлаштуватися людині, яка тільки-но закінчила університет. Вона казала, що я готовий досягти всього сам (так воно і було), але батько був непохитний. Він сказав, що батьківські подачки відбивають бажання робити щось самому.

Він справді боявся, що я стану лінивим і почну ігнорувати свої посадові обов’язки? Хоч би як я переконував його, спроби не увінчалися успіхом. Довелося мені влаштувався на завод у своєму рідному місті. Квартиру винаймав, бо батько вважав, що нема чого 23-річному юнакові робити в батьківському будинку.

Два роки був рядовим інженером. Потім зробив кілька унікальних розробок, і мене запросили до обласного центру, щоб працювати в головному офісі підприємства, надали житло та повний соціальний пакет.

Я пропрацював там 6 років, але  згодом вирішив відкрити свою справу. За рік вийшов на добрі оббіги, та підвищив дохід у кілька разів. Купив хорошу квартиру, познайомився із чудовою дівчиною (зараз ми зустрічаємось і готуємось до весілля), придбав автомобіль, відправив маму на відпочинок до Італії, про який  вона давно мріяла, а тато їй цього не міг, чи не хотів дати. Загалом зажив тим життям, про яке мріяв.

Два місяці тому мені зателефонувала мати, й повідомила, що батькова фірма розорилася. Що тепер вони живуть у боргах, і змушені скоротити витрати. Батько гордий, тож по допомогу не звертається ні до кого. Загалом у них трапилося лихо, і я засмучений. Але допомагати батькові у вирішенні його фінансових проблем – не збираюся. Адже він цього не робив, коли я потребував його підтримки. Чому я маю поводитися інакше?

Матір я часто запрошую до себе у гості (я повністю перебрався до обласного центру). Вожу її по ресторанах, купую гарний одяг у подарунок, даю гроші на кишенькові витрати. Швидше за все, вона їх витрачає на погашення батькового боргу, я в їхні стосунки не лізу. Але у глибині душі сподіваюся, що він від них відмовляється, і шукає вихід із ситуації самостійно.

Батько не просить мене ні про що, мабуть, він також вважає, що треба діяти самостійно, без сторонньої допомоги. Але мої друзі часто питають, що мені заважає закрити його борги? А я відповідаю, що це принцип. Батько багато разів вчиняв зі мною не справедливо, а, як кажуть, яблуко від яблуні недалеко падає.

З одного боку, вчинки батька дозволили мені стати мужнім, та не за роками розвиненим. З іншого боку, якби він у ті лихоліття запропонував мені допомогу, я б не відмовився. Адже багато хто знає, наскільки важко досягати успіху в кар’єрі, працюючи на державному підприємстві.

Це зараз я більш-менш успішна людина, а тоді я був цуценям, об яке витирали ноги, якому вказували, що і як робити. Повертатися в колишнє життя я не хочу, але дякую батькові за подарований мені досвід. А допомагати йому я, як і раніше, не збираюся…Можливо мене осудять мої близькі, але це моя принципова позиція. Чи я не правий?

You cannot copy content of this page