– Катюша, мама дуже засмутиться, якщо ми відмовимо, – сказав Вадим, відводячи погляд. – Подумай сама, вона зустріла людину, яка її по-справжньому любить.
– Хіба ми не можемо їй допомогти з цим весіллям? Це ж не мільйони якісь. Треба просто оплатити ресторан та тамаду.
Я дивилася на рахунок за дитячий садок – майже п’ять тисяч. Плюс гурток малювання, це ще дві. Плюс логопед, якого нам наполегливо рекомендували, бо Марина досі не вимовляє половину літер.
– Вадиме, твоя мама виходить заміж вчетверте, – нагадала я. – У четверте! Коли вона виходила за Геннадія, ми теж скидалися на урочистість. Пам’ятаєш? Ми взяли кредит, який потім пів року виплачували. А Геннадій втік за три місяці!
– Ну, це ж був невдалий вибір.
Вадим нарешті глянув на мене. Судячи з його обличчя, він уже все вирішив, а зараз просто намагався мене вмовити.
– Але Микола – інша справа. Він серйозний чоловік, у нього своя фірма із встановлення вікон. Мама каже, він її обожнює.
Я згадала, як його мама, Валентина Петрівна, говорила те саме про Бориса, другого чоловіка. Але з’ясувалося, що той мав пристрасть до біленької.
А про третього, Геннадія, вона розповідала, що він пише їй вірші. Вірші він справді писав, але не лише їй, а ще десятку жінок у соцмережах, доки жив на її пенсію.
У двері зазирнула Марина в піжамі.
– Мамо, можна мультики подивитися?
– Іди, сонечко, вмикай, – я поцілувала її в верхівку, що пахне солоденьким дитячим шампунем.
Коли дочка пішла у спальню, я встала і підійшла до Вадима.
– Послухай, я не проти того, щоб твоя мама була щаслива. Справді. Але зараз у нас кожна гривня на рахунку!
– Пральна машинка на останньому подиху. У машині гальмівні колодки міняти потрібно терміново. Та й Марині до школи через рік, потрібно починати готуватися. Це ж скільки треба буде!
– Мама сказала, що якщо ми не допоможемо, вона візьме кредит, – Вадим відвернувся. – Ти ж знаєш, які відсотки будуть? Як вона виплачуватиме його з пенсії?
Валентина Петрівна була майстром емоційного шантажу. Вона могла вичавити сльозу з каменю своїми історіями про те, як їй важко.
На кухні закипів чайник. Я пішла вимикати, і раптом мене осяяло, а якщо провчити свекруху?
– Добре, – сказала я, повертаючись до кімнати. – Я беру подарунок на себе.
Вадим здивувався:
– Справді? Катю, ти згодна?
– Звісно, - відповіла я. – Скажи мамі, що подарунок від нас буде шикарний.
Він обійняв мене. Бідолашний мій Вадик, що вічно розривається між мною і мамою, тільки він не знав, що я задумала.
Наступного дня я зателефонувала до Валентини Петрівни.
– Мамо, – я завжди називала її мамою, хоча щоразу це слово застрягало в горлі, – вітаю вас з майбутнім весіллям! Вадик розповів про Миколу. Я така рада за вас!
– Ой, Катюша, дякую, люба! – голос свекрухи одразу подобрішав. – Я знала, що ти зрозумієш. Ти ж у нас розумниця.
– Не те, що дружина Сергія. Та взагалі відмовилася допомагати, уявляєш? Сказала, що у них іпотека. Наче у мене весілля щодня!
– Ну так, – подумала я, – лише кожні два роки.
– Ми обов’язково допоможемо, – запевнила я. – Я вже придивляюся подарунок. Ви будете у захваті!
– Катю, золотце моє! Я так і знала, що на тебе можна покластися, – буркнула свекруха. – Знаєш, я вже домовилась із тамадою. І ресторан придивилася.
– Там таке меню! На п’ятдесят гостей вистачить сто п’ятдесят тисяч на їжу, як ти гадаєш? Зате фотограф взагалі недорогий, лише десять тисяч за весь день!
Я мало не похлинулася, – сто п’ятдесят тисяч тільки на бенкет?
– Мамо, а може, якось скромніше? Наприклад, тільки найближчі?
– Катюш, ну що ти якась жадібна?! – у голосі свекрухи з’явилися нотки роздратування. – Це ж весілля! Один раз живемо!
– Микола всіх своїх друзів запросив, бізнес-партнерів. Мені що сказати їм, що мій син жадібний і не хоче на мамине щастя витратитися?
Після розмови зі свекрухою я недовго думала, відкрила інтернет та почала шукати сервізи. Гарні, дорогі на вигляд, і я знайшла.
Це був чудовий чеський фарфор із золотою облямівкою на дванадцять персон. Коштував він вісім тисяч, це був максимум, який я могла вичавити з нашого бюджету, не залазячи у борги.
Увечері я розповіла Вадиму про розмову з його мамою.
– Сто п’ятдесят тисяч?! – Він зблід. – Катю, але ж у нас немає стільки!
– Не хвилюйся, – я обійняла його. – Я ж сказала, що все залагоджу. Довірся мені.
Два тижні до весілля пролетіли непомітно. Валентина Петрівна дзвонила щодня, розповідаючи про сукню за двадцять тисяч. Про лімузин, який замовив Микола, про арку із живих квітів.
– Я так хвилююсь! – Щебетала вона. – Микола каже, що після весілля повезе мене до Туреччини! Уявляєш? Я двадцять років на морі не була!
У день весілля я одягла свою найкращу сукню, яку купила ще до появи Марини. Вадим нервував, постійно поправляв краватку.
– Катю, ти впевнена, що сервізу вистачить? Може, давай хоч скільки в конверт покладемо?
– Все буде гаразд, – сказала я і поцілувала його в щоку. – Поїхали, спізнюємося.
Микола виявився повним чоловіком років шістдесяти із червоним обличчям, і золотим ланцюгом завтовшки в палець. Він голосно сміявся і плескав усіх по плечах.
У ресторані вже зібралися гості. Валентина Петрівна сяяла у своїй кремовій сукні з воланами. Треба віддати їй належне, виглядала вона справді добре для своїх шістдесяти двох.
– А тепер – подарунки молодятам! – Оголосила тамада після другого тосту.
Гості почали підходити з конвертами. Я бачила, як свекруха рахує про себе, скільки їй подарували. Брати Миколи подарували мікрохвильову піч, його партнери з бізнесу – сертифікат у спа-салон.
– А тепер подарунок від улюбленого сина та невістки! – Тамада підморгнув нам.
Я встала, взяла красиво упаковану коробку.
– Люба мамо, любий Миколо! Ми щиро вітаємо вас і бажаємо довгих років щастя! Нехай цей подарунок нагадує вам про наше кохання!
Валентина Петрівна сяяла, беручи коробку. Вона явно жадала взяти конверт, що був приклеєний зверху.
Його вона відкрила першим, але там була гарна листівка із привітаннями. Її обличчя трохи здригнулося, але вона продовжувала посміхатися, розкриваючи коробку.
Коли вона побачила сервіз, то зблідла.
– Це все? – не втрималася свекруха.
– Це чеська порцеляна, мамо! – Усміхнулася я. – Дивіться, який гарний розпис і золота облямівка!
– Сервіз?! – Валентина Петрівна почервоніла. – Я ж просила грошей, щоб сплатити банкет, а ви мені сервіз даруєте?!
– Мамо, це дуже дорогий сервіз, – спробувала заперечити я.
– Я думала, ви сплатите хоча б ресторан! Я вже винна тамаді та фотографу! Микола тільки за арку заплатив, все на мені! А ви – сервіз?!
Вона жбурнула коробку на підлогу. Пролунав дзвін, кілька кухлів розбилося.
– Мамо! – Вадим схопився.
– Не смій мене так називати! – закричала Валентина Петрівна. – Яка я тобі мама, якщо ти мене на весіллі зганьбив?! Сергій хоч чесно сказав, що грошей немає, а ти обдурив!
– Валентино Петрівно, – я встала, відчуваючи, як усередині закипає злість. – Подарунок обирає той, хто дарує. Ми подарували те, що могли собі дозволити! Якщо ви влізли у борги, то це ваше рішення та ваша відповідальність.
– Ах ти, зміюко! – свекруха задихнулася від злості. – Я все життя для дітей жила! Все життя! А ви!
– А ми теж живемо для своєї дитини, у нас дочка, яку треба ростити, годувати та вчити. І ми не повинні оплачувати ваші свята! Особливо четверте весілля!
Вадим мовчав, дивлячись то на мене, то на матір.
– Вадику, синку, ну скажи ж їй! – Валентина Петрівна слізно подивилася на сина.
– Мамо, Катя має рацію, – тихо сказав Вадим. – Я мушу одразу сказати. Ми не маємо таких грошей.
Ми пішли з того весілля за пів години. Валентина Петрівна більше з нами не розмовляла, Микола намагався щось згладжувати, але було видно, що він сам шокований.
В машині Вадим мовчав. Потім раптом сказав:
– Знаєш, а ти молодець. Я мусив давно їй відмовити, але духу не вистачало.
– Слухай, вона доросла жінка, яка вчетверте виходить заміж і хоче, щоб ми це сплатили, – нагадала я. – Це ненормально, Вадиме?
Минув місяць, Валентина Петрівна більше не дзвонила. Сергій, брат Вадима, розповів, що вона взяла кредит під величезні відсотки й тепер ледве зводить кінці з кінцями.
Микола, до речі, виявився не таким вже й багатим, його фірма по встановленню вікон була на останньому подиху.
– Може, варто допомогти? – спитав якось Вадим.
– Та допомагай! Тільки зі своєї зарплати, й після оплати всіх наших витрат, – відрізала я.
– Але тоді нічого не залишиться.
– Та невже?! І взагалі май на увазі, я не спонсоруватиму твою матір і тобі не раджу, інакше розлучення!
Чоловік нічого не відповів, але більше цю тему не підіймав. Тільки я боюся, що нишком він все ж таки віддає матері гроші. Дізнаюся, – буде інша розмова!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
