Микола довго дивився у вікно. На столі стояв кухоль чаю, що давно охолов. Рука потяглася до пачки тютюну, але та виявилася порожньою.
Він підвівся, пройшов до передпокою. У кишені пальто іншої пачки теж не було. Невже продимів дві пачки? Попільничка вершила купою недопалків.
Сів за стіл. У голові дзвеніло. Знав, що час іти в лікарню, але боявся. Учора старий лікар з розумними втомленими очима сказав:
– Стан різко погіршився. Пульс ниткоподібний. Ми під’єднали апарат штучної вентиляції легень. Готуйтеся до найгіршого.
Він навіть не одразу зрозумів почуте. Майже місяць лікар казав: “Стан важкий, але стабільний”. І раптом така звістка.
Микола щовечора приходив до Наталки, брав руку, притискався до неї щокою, розповідав, як минув день. Чи чула вона його?
Пищали апарати. Миготіли криві на моніторах приладів. Потім заглядала медсестра і казала, що настав час йти. Що чекає сьогодні?
Він відчував провину за те, що дружина у лікарні. Не підтримав її у скрутну хвилину, з головою пішов у роботу, намагаючись позбутися власного болю.
А Наталя плакала в подушку ночами, довго розглядала фотографію сина, розмовляла з нею, перебирала його речі, перечитувала листи. Щотижня їздила на цвинтар. І повільно згасала.
Якось Микола не витримав:
– Життя продовжується. Отямся! Антона вже не повернеш.
– Ти просто не любив нашого хлопчика, – тихим, неживим голосом відповіла дружина.
– Я любив його, дуже любив. Але ж не можна так! Ти повинна подумати про себе.
Вони не знали, що Антон в Афганістані. Син писав: «Служу в Азії. Жарко». Надіслав фотографію, на якій стояв у смішній панамці.
Листів то довго не було, то приходили одразу пачками. Якось Антон написав:
– Шкода, що в мене немає братика чи сестрички.
Микола наважився поговорити із дружиною:
– Антошка хотів братика чи сестричку. Давай народ имо дитину.
Її реакція виявилася непередбачуваною:
– Ти думаєш тільки про себе, а я не хочу жити!
Після цього Наталка зовсім віддалилася, ходила по хаті тінню. Коли Микола приходив із роботи, зачинялася в кімнаті й не виходила, доки чоловік не лягав спати.
А потім він знайшов її в коридорі непритомну. Думав, урвала собі віку. Виявилося – нервове виснаження.
Микола йшов до зупинки, не бачачи нічого довкола. Отямився від запитання:
– Чоловіче, апельсини де брали? – Жінка з дівчинкою років п’яти стояли перед ним.
– Візьміть! У мене дружина у лікарні. Все одно не їсть. Кажуть, надії нема.
Він засунув пакет в руки незнайомці. Жінка зі співчуттям подивилася на нього:
– А ви вірте у диво! Воно буває. Ніхто не вірить, а ви вірте.
– Тільки й лишається, – сумно відповів Микола.
– Дядьку, дякую! На тобі яєчко. Воно гарне. Це бабуся зробила до Великодня. Віддай своїй тітці, і вона видужає.
Фарбоване яйце обпалило долоню. Наталка завжди фарбувала яйця і пекла паски, а він сміявся з неї.
Хотів сказати: «Дякую!» дівчинці, але тільки кивнув і пішов далі. У горлі стояла грудка.
Зупинка давно залишилася позаду. «Треба купити “заспокійливого”», – Микола озирнувся на всі боки в пошуках тютюнового кіоску і побачив невелику церкву.
Він часто ходив тут, але раніше не зважав на неї. Ноги приросли до землі. Якийсь час стояв, дивлячись на куполи, а потім рішуче попрямував усередину.
Якби сьогодні вранці Миколі, парторгу великого підприємства, атеїсту сказали, що він піде до церкви, він би не повірив.
У церкві панувала напівтемрява. Микола не знав, як поводитися, стояв самотній і втрачений. Лики з ікон дивилися на нього вичікувально.
– Щось шукаєш, сину мій? – Микола здригнувся від питання молодого священника.
«Ти дивись, «сину мій»! Усього років на п’ять старший за Антона … »- На губах Миколи на мить показалася усмішка, але несподівано для себе смиренно відповів:
– Себе.
– А тобі це треба? – мабуть, батюшка помітив усмішку.
– Треба! – твердо відповів Микола.
– Ну, ходімо, поговоримо. Тільки якщо ти не проти, на вулиці. Мені сьогодні ще служити Всеношну. Подихати повітрям хочу.
Вони розташувалися в альтанці за церквою.
– Душа в сум’ятті. І очі хворі. Що сталося?
Миколу раптом прорвало: розповідав про Наташу, про Антошку, про провину перед дружиною. Батюшка слухав, не перериваючи. Лише зрідка хрестився. На руці його синіла наколка ПДВ.
Сльози самі потекли по щоках Миколи. Чоловік не помічав їх. Словесний запал вичерпався. Він замовк. Дихати стало легше.
Батюшка підвів на нього очі:
– Душа твоя, сльозами очистилася. Що синові терпіти довелося, не з чуток знаю. Сам на каравани ходив. І друзів у цинку додому відправляв.
– Тому й тут опинився – душам не заспокоєним допомогти хтось має. А дружині свічку за здоров’я постав. Сорокоуст замов. Змирись. На все воля Божа…
– Дар’я Семенівно, – гукнув батюшка парафіянку, що проходила повз, – допоможи мирянину розібратися. І ікону подаруй, Миколи-чудотворця.
– А ти, сину мій, зараз додому йди. Не тривож дружину, поки твоя душа не заспокоїться. Завтра в лікарню сходиш.
– У світлу Христову Неділю всякі чудеса трапляються. – Він перехрестив Миколу. – Благословляю!
– Дякую, батюшко! – Микола схилив голову, невміло тицьнувши пальцями в лоб, живіт і плечі, й пішов слідом за жінкою.
Вранці пішов до лікарні у зовсім іншому настрої. Страху не було. Дружина, як і раніше, лежала, обплутана проводами.
Худа й бліда Наталя нагадала ту вісімнадцятирічну дівчину, в яку він закохався з першого погляду двадцять років тому.
Микола тоді тільки-но закінчив автошколу, ще невпевнено водив машину і мало не збив своє щастя на пішохідному переході. Так і познайомились. За рік у них народ ився Антошка.
– Ех, Антоне, Антоне .. – Зітхнув Микола і перевів погляд на прилади. Вони жалібно попискували.
Дістав із кишені яйце, яке дала дівчинка, вклав у руку дружини, і сховав її у своїх великих долонях. Майнула думка: «Шкода, що в нас немає доньки».
Микола до болю в серці зрозумів, чому Антон тоді написав про братика чи сестричку – там, під кулями, він думав про них, про те, що можуть лишитися самі.
– Я не дозволю тобі піти, – тихо, але твердо сказав Микола. – Ти потрібна мені, дуже потрібна, Наталочко, – він злегка стиснув її руку, ніби хотів поділитися своєю силою, і почав неквапливо розповідати про церкву, про розмову з батюшкою.
Якоїсь миті йому здалося, що Наталка спробувала ворухнути пальцями. Потім побачив: по щоці дружини побігла сльозинка. Тієї ж миті прилади запищали голосно.
У палату вбігла медсестра і випровадила Миколу, наказавши чекати в коридорі. Швидким кроком пройшов лікар, нікого не помічаючи довкола.
Метушня тривала кілька хвилин. Потім медсестричка покликала чоловіка до палати.
– Тільки на хвилинку і в присутності лікаря, – попередила суворо. – Не кожного дня таких витягаємо.
Наталка дивилася на чоловіка вологими очима. Губи ворушилися, але слів не було чути. Лікар щось писав у журналі.
– Чудеса! – на мить піднявши голову, промовив лікар. – Підійдіть до хворої, вона щось хоче сказати.
Микола схилився до дружини:
– Візьми, – сказала Наталка майже беззвучно і розкрила долоню. Крашанка викотилася на ліжко. – Дякую.
– Вітаю, хвора пішла на поправку, – лікар відірвався від паперів. – Зараз їй треба відпочити. Приходьте увечері.
Додому йти не хотілося. Він довго кружляв містом, шукаючи апельсини для дружини.
Усміхався перехожим і, якщо вони не хмурилися у відповідь, радісно казав:
– Христос воскрес!
У палату увійшов із помаранчевими фруктами та букетом тюльпанів. Наталя чекала на нього.
– Давай народ имо доньку, – насилу прошепотіла вона. – Я дуже цього хочу…
Микола повертався додому вечірнім містом. Серце співало від радості. Тепер він достеменно знав, що душа є. І вірив у диво.
Бо все, що з нами трапляється в житті, відбувається не випадково, – а за вчинки наші…
А з вами траплялися “дива”? Пишіть в коментарях свої неймовірні історії, мені дуже цікаво їх почитати! Дякую вам за вподобайки!
