У напівтемряві вітальні зріла змова. Щоп’ятниці сини постійно вечеряли у мами. Іноді з сім’ями, а сьогодні, мов змовившись, одні прийшли.
Васька, розвалившись на дивані, наче лінивий кіт на сонці, буравив поглядом матір. Гліб, молодший, як вірний зброєносець, ходив кругами.
Намотував на палець пасмо волосся, наче нитку Аріадни, шукаючи вихід з лабіринту материнської впертості.
– Мамо, навіщо тобі ця величезна трикімнатна? Ти ж у ній, як горошинка у склянці! – випалив Василь, не обтяжуючи себе дипломатією. Ноги, взуті в кросівки не першої свіжості, злетіли на журнальний столик.
– А пенсія, та дохід із крамниці? Ти ж не олігарх, щоб такі гроші на себе одну витрачати! Та ти й не витрачаєш! Все в панчоху ховаєш!
– А шахраїв скільки розвелося тепер. Виманять гроші, і все! Давай ми тебе до себе заберемо, га? Під наглядом будеш.
– Як не кажи, наступного року шістдесят два. Держава не дарма з роботи на пенсію відправляє. Все-таки старі всі мають бути під наглядом, – підхопив Гліб, підморгуючи братові. В очах його танцювали чи то іскри турботи, чи то відблиски користі.
Віра Петрівна, що сиділа в кріслі, наче королева на троні, тільки зітхнула. Погляд, зазвичай м’який і променистий, зараз потемнів, наче небо перед грозою.
Дивилася на своїх «дбайливих» синочків, і в душі здіймалося обурення. Бач, розійшлися! Один уже в умі валізи збирає, інший, квартиру ділить, наче пиріг на день народження. Забрати квартиру зібралися вони, чи бачите!
– Хлопці, а ви не подумали, що мені, може, подобається жити самій? Без дитячих криків, та ваших вічних розбирань? – усміхнулася вона хитро, наче лисиця, що заманює в пастку невдаху зайця.
– Дві господині в одній квартирі не вживуться. Та і я звикла до свого житла. Тут батька не стало, та й ви зробили перші кроки. Тут кожна порошинка в цій квартирі мені дорога!
– Та гаразд, мамо! Ми ж про тебе дбаємо! – обурився Василь, мало не подавившись бутербродом із ковбасою. Крихітки, немов тирса, розлетілися по кімнаті.
– Ага, особливо про мою пенсію та квартиру, – подумала Віра Петрівна, але вголос сказала з удаваною лагідністю:
– Дякую, рідні. Але я поки сама впораюся. Ось коли зовсім постарішаю – тоді й поговоримо, – тихо, як дзвін, за яким ховалася залізна рішучість, сказала Віра Петрівна.
– Та я й не жила, можна сказати, ще одна. То за чоловіком доглядала, то крамницю підіймала – благо, тепер крутитися не треба, бо все необхідне через доставлення можу замовити. – Та і які мої роки! – театрально сплеснула руками Віра Петрівна.
Сини переглянулися з досадою. План «мама у клітці, квартира у кишені» – провалився з тріском. Не вийшло потрусити маму, як вони планували у своїх підступних мріях.
Доведеться чекати, доки сама здасться, доки старість не зігне її в дугу, і не позбавить волі до опору. Або потихеньку схиляти до рішення. Не дарма ж кажуть: і крапля камінь точить.
А Віра Петрівна подумки посміхнулася, спостерігаючи за їхніми розчарованими обличчями. – Ех, дітки, дітки! Думаєте, старенька вже з розуму вижила? Не дочекаєтеся!
І пішла на кухню, наспівуючи собі під ніс: «Несе Галя воду, коромисло гнеться…» Мовляв, ще всім покаже, на що здатна бабуся у розквіті сил! А в самої з голови не йшло:
– Із батьком обом допомогли купити по квартирі. Двокімнатній! Це ж старт! Не просиджуйте штани в гаражі, а ворушіться!
– Тісно – іпотеку візьміть, і купите більше житло. Хоча по одному онуку подарували, й більше не збираються себе обтяжувати. Пенсія їм моя око мозолить!
– Мамо, ми поїхали, – швидко забиралися брати додому. – Ти подумай, а ми днями зазирнемо.
Віра Петрівна стояла біля вікна і дивилася, як вони йдуть:
– Як же Василь та Гліб дійшли до такого життя?
Все почалося з банальної заздрості. Завжди вважали, що матері пощастило більше, ніж їм. З’явилася під щасливою зорею? Простора квартира у престижному районі. Пенсія, хоч і не надхмарна, але стабільна.
Крамниця? В інших криза, а мати якось видерлася. Хоча й невелика, але дохід стабільний, і до пенсії гарний додаток.
А найголовніше – воля, про яку сини могли поки що тільки мріяти, загрузши в кредитах на машини із салонів, та сімейних чварах.
А те, що можна було купити скромніші машини, про це сини не думали. Та й молодший свою Наташку двічі на рік возить на море освіжитися.
Ідея «ощасливити» маму, забравши її до себе, спала на думку Василю під час чергових посиденьок в гаражі з друзями, не на порожньому місці.
Якось, у пропахлому бензином і тютюном гаражі, де він зазвичай просиджував вечори з друзями, розмова зайшла про насущне.
– Ех, мужики, криза люта! Грошей ні на що не вистачає, – скаржився Микола, длубаючись у двигуні старенької «Ауді».
– Та вже ж, Миколо, не кажи. Кредит душить, на роботі скорочення, – підтримав його Сашко, сьорбаючи пінне із запітнілої пляшки.
Василь, який до цього мовчки слухав, раптом стрепенувся.
– Моя теж, як бензопилка дзижчить. Гліб знову свою на море звозив. Вдруге вже. А ми цього року ще жодного разу не були.
– Ось і пиляє, аж додому йти не хочеться. А що, коли… – почав він, понизивши голос, наче ділився державною таємницею.
– Що, коли? – запитав Микола, відкладаючи гайковий ключ.
– У матері трикімнатна… Величезна! Їй самій вона ні до чого, – нерішуче пробурмотів Василь, зиркаючи на друзів.
– Ну то й що? Виселити матір на вулицю пропонуєш? – усміхнувся Сашко.
– Та ні, ти що! Просто… Вона ж старенька, їй тяжко одній. От, якби ми її до себе забрали, а квартиру продали! Усім би стало легше! – спробував виправдатись Василь, відчуваючи, що сказав зайве.
– Ну, ти дав, брате. Твоя у шістдесят два, ще фору нашим дружинам дасть. А ти – старенька, – засміявся Сашко.
Ідея повисла в повітрі, наче важка хмара. Першим її підхопив Гліб, котрий випадково зазирнув у гараж.
Почувши уривок розмови, одразу зрозумів, до чого хилить брат. Коли гаражні друзі розійшлися, Гліб повернувся до цієї розмови.
– А що, Васю, це ідея! Давно настав час про це подумати, – заявив Гліб, поплескавши брата по плечу. – Я прикинув, якщо її продати, можна непогані гроші виторгувати. Кредити закриємо, та й на життя залишиться.
– Бо моя ще тільки з потягу зійшла – вже запитує: коли наступна поїздка? Не напасешся на її запити грошей. І так квартира нам дістанеться.
– То краще зараз заберімо. Скільки розмов по телевізору про літніх людей: то гроші забрали, то квартири. А так, поки мати з головою дружить, все потихеньку й оформимо.
У голові Гліба вже малювались барвисті картини безбідного життя. Відпустка на Мальдівах, погашений кредит за машину, дорогий одяг… Він уже відчував смак грошей, немов мед язиком.
– Ну ти, Глібе, як завжди, практичний, – посміхнувся Василь.
– А чого тягти? Мати все одно старіє, незабаром сама запропонує переїхати, – безтурботно заявив Гліб.
З цього моменту і розпочалося планування операції. Брати довго обговорювали, як краще підійти до матері, щоб не викликати підозри.
– Так, я тиснутиму на жалість, говоритиму, що нам важко, що онук голодує, – заявив Василь, приміряючи на себе роль «поганого хлопця».
– А я буду лагідним і дбайливим синочком. Який хоче, щоб мати жила в комфорті, й нічого не потребувала, – підхопив Гліб, зображуючи на обличчі ангельську усмішку. – Буду їй чай з медом носити, та казки на ніч читати, якщо потрібно буде.
– Головне, щоб вона повірила в нашу щирість, – підсумував Василь. – Ти такий добренький, то й мати жити в тебе залишиться?
– Е ні, місяць у мене, а місяць у тебе. Квартиру навпіл – отже й мати по черзі!
Наступної п’ятниці брати й завели розмову.
– Мамо, квартиру твою продамо, а житимеш у нас по черзі. Місяць у мене, а місяць у Гліба, – затягнув свою партію Василь.
– Що ж ви мене, як паличку в естафеті із рук у руки передаватимете? Буду, як кочівниця, з квартири у квартиру переїжджати? – Спокійно спитала Віра Петрівна.
– А що ж тут такого? – підхопив Гліб. – Зате життя в тебе вируватиме. Та й скільки тобі вже лишилося? Батько бачиш, і до пенсії не дотягнув.
Віра Петрівна і так була жінкою не промах. За роки життя вона навчилася читати людей, як відкриту книгу. Відчувала фальш у кожному слові, бачила користь у кожному погляді.
Розуміла, що десь прорахувалася у вихованні. Сини бачать у ній не матір, а ходячий банкомат. Джерело легкої наживи. Від образи та обурення, спокій залишив Віру Петрівну, як корабель гавань.
– Що ж це виходить? Ви мені вже термін життя відміряли? Я що, безпритульна, щоб із квартири у квартиру кочувати?
– У шістдесят два, ви мене вважаєте старенькою маразматичкою, яка ось-ось підпише будь-що. Аби мені дали спокій? Шахраїв ще приплели!
– Я не дозволю вам обікрасти мене, і позбавити моєї квартири! Старість та пенсія – це не вирок! Швидше, можливість розпочати нове життя. А ви мене на той світ вже записали! Не соромно вам?
– Мамо, нам теж жити треба.
– Живіть! Хто вам не дає? Тільки за коштами живіть, а не в кредит на море свою кралю возиш! Натомість узяв би іпотеку, і купив квартиру трохи більшу.
– А тобі, Василю, скільки разів пропонувала допомогти відкрити таку ж крамничку, як у мене? Так тут же працювати треба! Простіше, у себе в гаражі штани просиджувати, та язиками чухати.
– Ідіть! Бачити вас не хочу, доки не зрозумієте, що ви наплели! – відчинила вхідні двері квартири Віра Петрівна.
Сини пішли, а в неї навіть сліз не було.
– Недооцінили ви мене, синочки! І я щось не догледіла у вихованні! Адже місяць тому, сама хотіла обміняти на двокімнатну квартиру, а гроші поділити між ними. Тепер точно не буду! Поки не усвідомлять, що наробили!
