Я людина відповідальна, працюю добре, дисципліну не порушую, але часто доводиться міняти місце роботи лише через те, що я не можу ужитися зі співробітниками. Ні, я ні з ким не лаюся, не розпускаю плітки, просто не люблю спілкуватися з колегами на теми, що не стосуються роботи.
Мені не цікаво, як і чим вони живуть поза роботою, я маю свої інтереси, і ділитися ними я теж не хочу. Мені не цікаво обговорювати останню серію чергового серіалу або слухати, що у когось із них захворіла дитина. Я не розумію, навіщо мені ця інформація, яка мене зовсім не стосується.
А ще я не люблю корпоративні вечірки, хоча іноді доводиться бути присутньою, щоб зовсім не виглядати білою вороною. Мене дратує ця награна веселість, застарілі тости та розмови ні про що, тільки дарма витрачається час. Я вже не кажу про день народження, коли потрібно вдавати, що в тебе і справді, святковий настрій щодо ще одного прожитого року, і на додачу ще й непотрібний дешевий подарунок.
Спочатку всі ставляться до мене з розумінням, мовляв новенька і ще не звикла, але з часом починають косо дивитися в мій бік, шепотітися за спиною, і я знаю, всі вважають, що я дивна. Тоді я розумію, що знову доведеться мені звільнятися та шукати нову роботу і там усе буде так само. Все це у мене викликає депресію, мені іноді не хочеться навіть і з дому виходити, а не те, що йти на роботу.
Мої батьки не можуть мене зрозуміти: мама педагог і весь час проводить у спілкуванні з людьми, тато вже на пенсії, але йому чомусь одному будинку нудно і він йде в парк поспілкуватися і пограти в шахи з такими ж пенсіонерами.
Тоді чому я така замкнута, навіть із подругою бачусь рідко. Коли вона запрошує в гості, вигадую якусь причину, посилаюся на зайнятість. Вона ображається, і вже не дзвонить так часто. Може, і мені варто змінитись, стати також як усі, отримувати радість від спілкування. Але як?
